Нагірні, Леви: історія одного врятованого архіву
ВИСТАВКА
Наталка КОСМОЛІНСЬКА
Виставка, яку відкрили у Львівській галереї мистецтв, названа вичерпно-лаконічно: “Нагірні, Леви: історія родини”. Якщо перше прізвище для всіх дотичних до історії Львова або до його архітектури символізує особи або творчий доробок відомих львівських кінця-початку століття архітекторів батька і сина Нагірних, то ім’я мовознавця, славіста, історика літератури Василя Лева в радянській Україні було закритою сторінкою, а в незалежній – невідомою. Тому що 1944 року професор Василь Лев із дружиною та двома дітьми виїхав зі Львова на захід, як тоді думав – не надовго... Виявилось – назавжди.
І якби не легендарне всюдисуще визбирування легендарним же ж директором Львівської галереї мистецтв Борисом Возницьким будь-якої деталі, факту, уламку, фрагменту історії та культури на галицьких землях, яким щастило потрапити в поле його зору впродовж останніх сорока років, бути б архіву Левів-Нагірних у макулатурі. Коли десять років тому у Львові померла друга дружина Нагірного, і нотаріус скористалась звиклою вже на той час для Львова практикою викликати Картинну галерею, якщо якийсь із мистецьких спадків лишається без наступників, не картини і меблі привернули увагу Возницького, а стоси паперів, які вантажили на машину працівники ЖЕКу. Зрозуміло, що всі папери, які містили проекти церков, фотографії, рукописи, листування родини Нагірних і, як пізніше з’ясувалось, Левів, було перевантажено на машину галереї і відвезено до її архіву. Того разу Возницький надцятий раз встиг опинитись у потрібному місці в потрібний час, аби врятувати чергову дещицю з культури Галичини.
Стараннями старшого наукового співробітника галереї Наталії Філевич, яка розбирала і опрацьовувала врятований архів, вдалось з’ясувати, що частина документів належить Василю Леву, чия дружина була наймолодшою донькою Василя Нагірного. Сам Василь Лев, мовознавець, історик літератури, довголітній член НТШ, інтенсивно працював у міжвоєнному Львові. Коло його наукових зацікавлень, крім мовознавства та літературознавства, включало історію етнографії окремих регіонів, численні рецензії та краєзнавчі нариси. Як фахового мовознавця-славіста, його неодноразово запрошував до обговорення та усталення текстів Літургічних книг митрополит Шептицький. У Сполучених Штатах, куди сім’я потрапила у 1949 році, перейшовши стандартні емігрантські випробування (замітання ночами в банку, працю у столярній майстерні), Василю Леву разом з дружиною, викладачем хімії і фізики, вдалось повернутись до наукової та викладацької діяльності. Відтоді і до смерті у 1991 році Василь Лев – активний науковець і діяч еміграційної громади українців. Покажчик його опублікованих та ненадрукованих праць нараховує 400 позицій. Він – незмінний голова філологічної секції НТШ, ректор Вільного університету в Мюнхені. Його будинок у Мерівуді (штат Пенсильванія) – оаза українства, Галичини, Львова в Америці. Він постійно переповідає дітям про Львів, про Карпати, якими мандрував у молодості, пильнує їхнє знання української мови і культури. Але це все стало відомо у Львові лише тоді, коли Наталії Філевич вдалося віднайти адресу і можливість сконтактувати із сином уже на той час покійного Василя Лева, теж Василем.
Результатом співпраці з родиною Левів стала виставка “Нагірні, Леви: історія родини”, та одноіменний збірник, який містить статті, спогади, наукові розвідки та архівні матеріали. До нас повернулась ще одна сторінка львівської-української історії та культури. Більша чи менша – навіщо кому вимірювати? Важлива. Тому що не однією архітектурою пишається Львів, архітектура без людей – купа мертвого каміння. Усі ми, хто живе у Львові сьогодні – якщо не генетичні, то, принаймні, історичні нащадки тих, хто старанно працював і гідно жив у ньому вчора. Нашим дітям жити у Львові завтра, гортаючи написані нами сторінки...
|
|
