"Аїда" від не-Верді
Новий мюзикл від Елтона Джона
БРОДВЕЙ
Ольга ТІРЛІЦЬКА
Учора я пережила потрясіння, яких не бувало зі мною вже давно: потрясіння від сили мистецтва. Я ходила дивитися мюзикл “Аїда”, який тільки що відкрився на Бродвеї. Я не знаю, що зі мною сталося і як, але я ридала ще годину після його закінчення, причому суто від щастя з приводу того, яким великим, виявляється, буває (або ще буває) мистецтво.
Відтоді, як було вирішено, що ми переїжджаємо з Нью-Йорка, я стала посилено цікавитися прем’єрами й іншими нью-йоркськими дурницями, до яких рядові мешканці “столиці” переважно байдужі, тому що Бродвей вважається попсовим туристичним місцем. Однак було б нерозумно прожити тут майже
4 роки – і не побачити нічого, так що тепер я навіть купила два квитки на Cats, якраз перед його закриттям, щоби хоч дитині показати, хто такий Ендрю Ллойд Вебер. До цього я переважно відвідувала тільки дитячі заходи (як-от Beauty and the Beast (“Красуня та чудовисько”) або Lion King (“Король Лев”)). Але тут, дізнавшись, що Елтон Джон написав дорослий мюзикл, і почувши три рядки реклами по радіо в машині, я кинулася купувати квиток, тим більше, що, як не дивно, ці квитки продаються вільно (а не так, як на Lion King, куди ми змогли потрапити тільки на третій рік після відкриття).
Я взагалі за останні рік чи два стала більш ніж прихильницею Елтона Джона, а Тім Райс до того ж відомий мені у першу чергу як автор текстів до рок-опери Jesus Christ Superstar (“Ісус Христос суперзірка”), яку я дуже шаную. Але треба сказати, що до мистецтва я ставлюся в основному спокійно і зовсім не чекала такого потрясіння.
По-перше, коли ми говоримо “мюзикл”, ми маємо на увазі легкий, жартівливий жанр. Тому мюзикл “Титаник”, який я, до речі, теж бачила, був за визначенням маячнею, оскільки якщо герої мюзиклу й мають драматичні проблеми, то в кращому випадку ті проблеми надприродного характеру (як у Phantom of the Opera (“Привид Опери”)), або ж нам дають зрозуміти, що це зроблено жартома (як у Jesus Christ Superstar – втім, я, на жаль, цю рок-оперу ніколи не бачила на сцені). Тим більше, що біблійний сюжет традиційно, незважаючи на розп’яття, не сприймається трагічно завдяки знанню християн про те, що Ісус згодом воскреснув і взагалі все це так і задумувалося.
Насправді не було колись такого поняття – “мюзикл-трагедія” (або, якщо більш точно, добра в театральному сенсі трагедія, зроблена як мюзикл). Очевидно, такий твір повинен називатися оперою (я не знавець опер, але думаю, що є якась класична опера про Аїду – чи то Верді, чи то когось такого, як він), однак якби його назвали оперою, майже ніхто в Нью-Йорку не пішов би його дивитися, крім театрофілів... Тим більше – що таке опера, написана Елтоном Джоном? Я сиділа в ложі просто над сценою й оркестром, і мені було видно, що більшість музикантів грають на електричних інструментах, як у рок-групі: на бас-гітарах, барабанах тощо, тільки сидять вони рядами, як в оркестрі, і диригент стоїть із метеликом і паличкою – дуже смішно (на жаль, через це актори співають із мікрофонами, але інакше нічого не було б чути).
Але проблема з мюзиклом і оперетою все життя полягала в тому, що навіть коли в основі твору лежав драматичний сюжет, учасники поводилися настільки легковажно, що здавалося, хоча ці проблеми в них і є, та вони їм у цілому не заважають – або ж ті над ними сміються.
Крім того, коли ми говоримо про сюжет античних (або, в цьому випадку, давньоєгипетських) часів чи взагалі про дуже відомий сюжет, наприклад, як “Гамлет”, люди приходять, уже знаючи загалом, що відбудеться. Ну, наприклад, не можна серйозно переживати за героїв “Гамлета”, тому що ми знаємо, що вони всі помруть; знаємо – як, і якщо нас це й зворушує, все ж у глибині душі ми всі давно вже вирішили цю проблему – і більше вона нас не мучить. Тому коли люди йдуть дивитися на подібні постановки, вони йдуть дивитися інтерпретацію, і саме винаходи та відкриття постановників і є головним предметом інтересу. Як у “Гамлеті” на Таганці з Висоцьким (до речі, я знаю, що якісь хлопці в Нью-Йорку поставили “Гамлета” в стилі хіп-хоп; хотіла піти подивитися, але так і не дійшла).
А я, грішна, не знала в цілому історії про Аїду, не знала, що там відбувається і чим закінчується. Ну колись, може, й знала, але давно забула. І тому я була здатна сприймати виставу “в чистому вигляді” – тобто переживала ще й за сюжет.
Я думаю, що люди ХХ століття завжди в глибині душі вірили, що більш великим мистецтво стати не може, нового рівня для нього немає, тобто, може, щось нове й буде, але не в мистецтві. Тому ми вважали і вірили в глибині душі, що не буде мюзиклів після Вебера, скрипалів після Менухіна, поетів після Бродського і рок-груп після “Бітлз” та “Пінк Флойд”. І, очевидно, цих ваших опер після якого-небудь Верді, про якого я нічого не знаю, і так далі, et cetera. Якщо намагатися осмислити це логічно, після постмодернізму може бути вже хіба що дурість: цитати з цитат із цитат і насмішка над ними всіма – або ж Альона Апіна.
Тепер я починаю розуміти, як це відбувається. Бо те, що я бачила, – це новий жанр і симбіоз жанрів, до якого нічого такого не було. Це зроблено після опери, після мюзиклу і після традиційної театральної драми, з ідеальним балансом емоцій, адекватного поводження, пісень і танців. І взагалі, воно має дуже сумний, трагічний, який так не пасував цим молодим і вродливим людям але й не зовсім трагічний кінець.
Усупереч класичній трагедії, де актор виходить на сцену, усім своїм виглядом показуючи, що готовий померти, і класичному мюзиклу, де актор, немов машина, показує, що готовий померти хоч сотню разів – і йому на це наплювати, тут ми бачимо гарних драматичних акторів, які у цій постановці є незамінними кожен у своїй ролі (а не так, як у мюзиклі, де вони всі замінні на сто відсотків). Кожний рух брови або жест щось означають. Крім того, що вони співають і танцюють, вони в першу чергу грають виставу. Частка гумору, яка у них є, адекватна частці гумору людей, яких вони грають і які можуть бути яскравими і дотепними від народження, але яким щось видається смішним, а щось – не дуже, і сумний кінець, що чекає на них (адже в реальному житті дуже мало хто готується до сумного кінця свідомо), в цілому приймається ними адекватно, без знання того, що це було їм призначено; вони втомилися і не впевнені, що хочуть і далі жити в цьому світі, проте бояться смерті. Тим більше що, як я розумію, в Аїди і цього єгипетського хлопця різна релігійна платформа, і обоє вони (принаймні він) не думали про це серйозно, і вони навіть в останній розмові невпевнено говорять, що от, мовляв, от пам’ятаєш, нам завжди казали про той світ, хто знає, може, він і справді існує, а якщо так, то вже там нам буде краще, ніж отут.
При цьому вони спілкуються на осучасненій мові, а сама вистава інкорпорує якусь кількість сучасних реалій, і в цьому сенсі це модерністська річ, але модерне введене рівно настільки, щоби зрозумілою нам мовою намалювати портрети цих людей, я маю на – увазі психологічні портрети, щоби пояснити, які ті люди всередині.
Бродвей Вебера залишився в минулому, так само, як і до того – Бродвей Сондхейма. І, не ризикуючи замахнутися на академічний жанр, скажу, що думаю, що класична опера – також уже позаду. Це тепер класичний жанр серйозного мистецтва.
|
|
