Образки з-над Вісли
До виборів президента Польщі залишилось трохи більше тижня, але ззовні майже нічого про них не нагадує. Поодинокі біґборди з портретами Кшаклєвського на заміських дорогах, не дуже виразні виступи окремих кандидатів на телебаченні, мляві матеріали на далеко не перших сторінках газет та часописів, та жодних плакатів і летючок на стінах, ринвах, у поштових скриньках. Зрідка хтось підкидає медіям якийсь компромат. Однак уже на другий день про нього забувають. Як, наприклад, про забаву Кваснєвського у “римського папи” в Каліші три роки тому. Праві протестують, президент висловлює жаль та вибачається, а передвиборчий “караван” повільно рухається.
На моє запитання щодо причини такої ситуації, один з провідних польських журналістів, керівник закордонних програм “Радіо Польонія” Мацєй Лентовський відповів, що ці вибори є досить нудними, бо усі кандидати, окрім одного, погодились з поразкою. Самі кандидати та їхні штаби подають мало інформації до медій та не збираються надто витрачатись на політичну рекламу, бо перед виборами вона дуже дорога.
Хоч в останні дні зажевріла надія, що може Кваснєвському не вдасться набрати у першому турі більше 50% і, можливо, буде другий тур. Це вносить деяку інтригу, бо дозволяє визначити, який з кандидатів “правиці” міг би мати найбільші шанси поборотись з “лівим” президентом, якби праві спромоглись висунути когось одного. Правибори у нижньо-сілезькому містечку Ниса вказали на Анджея Олєховського.
А у Варшаві більше цікавились позачерговими виборами до ради найбагатшої в Польщі гміни Центрум, яка охоплює центральну частину та більшу половину людності польської столиці. Раду розпустили через конфлікт з воєводою та неможливість утримати більшість у складі депутатів. У результаті виборів, які відбулись у неділю, Союз демократичної лівиці набрав 38 відсотків голосів, Виборча акція “Солідарність” – 28%, а Унія Свободи – 13%. Приблизно такий розподіл прогнозують у наступних виборах до сейму, хіба що ліві наберуть ще більше голосів. У гміні Центрум передбачається їхня коалііція з Унією Свободи. Можливо, щось подібне буде в загальнопольському уряді після парламентських виборів. А теперішній уряд “солідарної” меншості зволікає з внесенням до сейму проекту бюджету. Можливо, тяжко його складати без Бальцеровича, а, можливо, як кажуть ліві, лідер “Солідарності”, Маріан Кшаклєвський, боїться налякати своїх виборців.
Вибори виборами, а Варшава живе своїм життям, повільно європеїзуючись та ще більше американізуючись. Однак при великому бажанні можна в польській столиці зауважити й українські акценти. Як, наприклад, виставку у Національній бібліотеці під назвою “Україна – Польща: рух до діалогу”. Це чи не останній проект, якому патронував Єжи Ґєдройць. Експонати, переважно книжки, підібрали найрізноманітніші, щоб показати як позитиви, так і негативи українсько-польського дискурсу останніх чотирьох століть. Позитивів, що сприяли діалогові, особливо до 1990 року, порівняно не багато. З польського боку, на їхню думку, - це Юзеф Пілсудський, Леон Васілєвський, Тадеуш Голувко та волинський воєвода Генрик Юзефський. З українського Симон Петлюра та Андрей Шептицький. Набагато більше літератури, що намагалась довести власну візію національних інтересів усупереч інтересам сусідів, що на практиці закінчувалось збройною конфронтацією.
Кажуть, історія має бути вчителькою життя. Але кожний бачить і пише цю історію по-своєму. Лише останнім часом ми намагаємось глянути на себе і на сусідів не лише власними очима. Поляки теж мають змогу читати українську історію, писану сучасними українськими істориками. Цьому служить проект Інституту Центрально-Східної Європи, під час якого до польських читачів доходять найсвіжіші історичні праці, писані їхніми сусідами. У понеділок у Варшавському університеті відбулась презентація чергової книги створеної у рамках цього проекту – польський переклад “Історії України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття” Наталії Яковенко, перед тим вийшла “Історія України 1772-1999 р.р.” львівського професора Ярослава Грицака. Сама презентація, у якій, зокрема, брали участь ректори університетів Варшавського – Пьотр Венґлєнський, Львівського національного – Іван Вакарчук, Львівської богословської академії – Борис Ґудзяк, провідні польські історики, показала наскільки ми ще мало знаємо минувшину наших народів. Не обійшлось і без курйозів. Один польський професор під час “лаудації” (похвальної доповіді) про авторку та її книгу сказав, що “Катерина ІІ заслала останнього гетьмана Кирила Розумовського на Соловки”. Звучали перекручені історичні факти і в інших виступах.
Напевне, ми іноді також допускаємо подібні неточності щодо минувшини польського та інших народів. Але добре, що рухаємось у напрямку до порозуміння, і, можливо, будемо меншими невігласами у своїй та чужій історії.
Приємно заходити до варшавських книгарень – багато гарних книжок, щоправда, і ціни теж гарні. Трапляються часто і на українську тематику. До речі, поляки не бояться писати, що іноді і вони програвали. Наприклад, на кольоровій обкладинці книги про Чортківську офензиву 1919 року, з серії “Найвидатніші битви історії” українські кіннотники розганяють польських піхотинців у французьких шоломах армії Галлера.
Звичайно, у численних розмовах з поляками не уникнути згадки про останню ухвалу Львівської міської ради щодо польських військових поховань на Личаківському цвинтарі. Відгуки переважно негативні. Наприклад, прихильний до українців професор з Кракова Єжи Аксель не може зрозуміти чому львів’яни викинули слово “незалежність” (Польщі) з напису на центральній могилі “цментажа орльонт”.
Один з учасників варшавських переговорів Сардачук-Пшевознік від 3 серпня 2000, радник польського прем’єра Марек Єжи Новаковський висловив, щоправда, як власну неофіційну думку, що бачить “тінь Росії” і в ініціативі “Газпрому” щодо будівництва обхідного газопроводу, і в “затягуванні до безконечності” цвинтарних справ у Львові, і в діяльності УНА-УНСО та польських ультраправих організацій, що займаються антиукраїнськими провокаціями у Вроцлаві чи Перемишлі. Через “такий ідіотизм”, як справа “”цментажа орльонт”, може виникнути границя з колючого дроту між остаточно зрусифікованою Україною та “прифронтовою” Польщею.
З іншого боку пан Новаковський вважає, що Україні варто подбати, щоб її східні та північні кордони стали щільнішими. Тоді ж західні можуть стати легшими для контактів між українцями та рештою Європи, навіть якщо Польща буде змушена запровадити візовий режим, як цього вимагає Європейський Союз. Як завжди, нас потішили, що в умовах візового режиму поляки старатимуться, щоб “для українців було більше можливостей”.
А поза тим над Віслою гарна погода, і під лагідним вересневим сонцем хочеться тішитись життям і вірити, що до зими та візового режиму ще так далеко...
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
