Дві революції
... Наш народ не надто вміє цінувати героїзм і не надто задумується над величчю того чи іншого моменту власної історії. Для нашого народу героїзм обов’язково має бути одягнений у криваві шати і позначений печаттю страдництва і смерті. Якщо герой вижив і продовжує здійснювати подвиги – він якийсь неправильний герой.
Що більше, у нас існує культ героя-одинака. Будь-який заклик до революції викликає острах і скепсис: “Еге, йди спочатку сам, роби свій подвиг, а ми якось уже потім...”. І все ж час від часу знаходяться люди, здатні на подвиг, на самопожертву, здатні, об’єднуючись із собі подібними, здійснювати потрясіння, гідні цілих досліджень і трактатів.
До таких потрясінь належить і подія десятирічної давності – студентське голодування 1990 року. Чомусь цю акцію несправедливо забуто. Про неї згадують лише як про таку собі рядову подію в нашій історії. Мовляв, були “національно-визвольні процеси”. Було загальне піднесення громадян. І на цьому тлі було також студентське голодування – така собі пересічна акція. Можливо, я видамся надто цинічним, але якби влада кинула проти студентів танки і придушила акцію, при цьому не лише не виконавши жодних вимог, а й узагалі піддавши ініціаторів голодування остракізму, донині би на гранітні плити приносили квіти, а дебелі пристаркуваті “берегині” з національно-свідомих хор-ланок співали б аматорські пісні про героїзм студентів. Хоча, можливо, ці пісні співали би тишком у кухнях: аби не почув сусід або навіть хтось із рідних. Бо якби не було студентського голодування, ми би мали зараз не незалежну Україну, а “рівноправний Союз братніх народів”.
Студентське голодування задумувалось і здійснювалося не заради самої лише відставки Віталія Масола, – час показав, що він був не найгіршим прем’єр-міністром і навіть непоганим господарником. Студенти висунули спеціально завищені вимоги, – щоби довести ситуацію в державі до революційної. Навіть у Прибалтиці вимоги українських студентів розцінили як надто радикальні. Та, як вважає Маркіян Іващишин, тодішня Народна рада, фактично, зрадила студентів, наполігши на компромісних рішеннях і використавши акцію лише для тактичних моментів. Революція, на перший погляд, не вдалася.
Можливо, виною цьому стала ментальність українців, котрі не були готові до сприйняття радикальних гасел і досить пізно долучилися до процесу руйнування Радянського Союзу. Можливо, за буденністю народ просто не помітив, що в його свідомості пробуджуються нові думки та нові образи. Але нехай “оксамитова революція” в Україні й не була такою результативною, як аналогічне дійство в Чехо-Словаччині, проте це все-таки була революція.
Насамперед, це була революція свідомості. Народ усвідомив, що, по-перше, режим не такий сильний і монолітний, як може здатися – якщо він відступає перед 17-20-річними юнаками, – а по-друге, народ усвідомив, що ВЖЕ МОЖНА. З того часу можна було висловлювати свої думки і не боятися нагінок. З того часу можна було говорити, не ховаючись і не криючись. Можна було ставати патріотами і ставати українцями. Студентська акція стала торжеством свободи в Україні. З того часу можна говорити про те, що процеси демократизації у нас стали незворотними.
Коли Сашко Кривенко писав, що Україна народилася від злягання комуністів із націоналістами, він мав рацію. Проте все могло бути по-іншому. В українській революції був присутній третій елемент, який у ті роки просто проігнорували. Це була націонал-ліберальна молодь – “покоління “Пепсі”. Ті, хто і творив революцію. Щоправда, згодом лаври діставались іншим... Нині ситі й заможні політики старшого покоління намагаються виводити всі процеси від створення всім відомої партії. Я вже не згадую, що так ігнорується роль дисидентських структур на кшталт УГС – більш радикальних і більш послідовних у своїй опозиційності. А у нас усе піднімають на щит “рожевеньке дисидентство зі слідами угодовства”, забуваючи, що, коли студенти йшли на холодний граніт, майбутні структури, які нині претендують мало не на монопольне право вважатися творцями державності, сором’язливо прикривали своє інакодумство вивіскою “... за перебудову”.
Коли нині постає питання, чому ми так живемо і чому Українська держава відбулася саме в такому варіанті, а не в іншому, – варто задуматись: а чи не стало помилкою те, що у процесах державотворення було проігноровано цей самий третій елемент? Чи не тому це сталося, що після ліквідації наметового містечка та припинення голодування двоє поважних дядьків – один із синьо-жовтим, а другий – із червоно-синім значками – сіли собі за чаркою оковитої і почали такий відвертий діалог:
– Слухай, а студенти діло кажуть... Мо’, і справді проголосимо незалежність? Чого нам чекати старості, коли зволять до Москви на посаду кликати? Будемо собі тута господарями!
– Дійсно. Ви, комуністи, беріть собі банки, пошту, телеграф, а також владу. А нам, націоналістам, дайте троха Галичини, вишиванки, прапор, Тризуб і трішечки депутатських мандатів.
– А тим-во хлопцям, що голодували, що дамо?
– Та що їм треба? Воно ж діти...
Згодом компроміс цих псевдодисидентиків із комуністами призвів до народження покручу під назвою “Україна”. Студенти здобули Україну, нехай ірреальну, таку, яку вони собі вимріяли і мрією про яку змогли запалити серця тисяч, мільйонів українців. І майже відразу ж втратили свій здобуток, бо до прекрасних юнацьких мрій полізли з брудними, замащеними салом і оселедцями руками рагулі, об’єднані в організацію. Грація і рагульство – ці дві речі не сумісні...
Студенти мусили відійти на другий план політичного життя. Вони мусили замкнутись у собі і з болем спостерігати за процесами в Україні: як руйнується їхня мрія, як рагулі всіх відтінків веселки – від червоних до синьо-жовтих – з вереском і завзяттям чинять вакханалію під назвою “розбудова держави” (“расстройство государства”). А час ішов. Колишні студенти полишали студентські лави. Ставали науковцями, бізнесменами, політиками. У них залишився невикористаний потенціал і біль за те, що революція, яку вони здійснили, обернулася, фактично, проти них самих. У них зберігся запал опозиційності. У них збереглась енергія. І вони ще скажуть своє слово в цьому світі. Вони ще матимуть те, що їм належить.
Вони ще збудують свою Україну.
Але це станеться після перемоги Великої антирагульської революції, яка так само необхідна нашій нації, її свідомості, як і революція Антикомуністична.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
