Менгір на честь Художника
70 років від дня народження Євгена Лисика
ГЕНІЙ
Любов ЯНАС
Євген Лисик увійшов у мистецьке життя нашого міста на початку 60-х років. Скоріше, “увірвався”. Уся подальша його творча діяльність, самі роботи художника, його спосіб творчого осмислення предмета буде виражатися тією надактивною динамікою узагальнених образів, пластичних вирішень, конфліктною заданістю у колористиці – усім тим, що витворить неповторний самобутній стиль феномену Євгена Лисика.
Закінчивши Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська академія мистецтв) і отримавши фах художника-монументаліста, Євген Лисик пов’язав своє життя з театральним мистецтвом, сценографією. Природа монументального мистецтва вбирає в себе чи не всі форми художнього вираження. У створенні образу бере участь й архітектура, і скульптура, і природнє оточення. Це мистецтво великих форм, неосяжного простору і високого польоту думки самого художника. Саме ці особливості й дали змогу Євгенові Лисику максимально виявити свій талант, обдарованість у театральному мистецтві, природа якого з часу виникнення синкретично вбирає в себе усі види мистецтв. Незмінний головний художник Львівського театру опери та балету з 1967 року до останніх днів свого земного життя, він був автором сценографічних вирішень вистав у багатьох інших театрах Одеси, Мінська, Москви, Санкт-Петербурга. Художник світового масштабу продовжує своє життя у творах мистецтва – вони не піддаються часовим вимірам, бо в них закладені вічні загальнокультурні цінності. За його ескізами вже наприкінці ХХ століття поновлюються вистави у Петербурзі, на сцені його рідного театру Львівської опери. Цей процес закономірний і засвідчує, що ідеї художника продовжать своє життя й у наступному тисячолітті, будуть потрібні завжди, допоки існує людство у його єдино ціннісній потребі творити й цінувати надбання попередніх поколінь.
Діяльність львівського художника-сценографа Євгена Лисика без перебільшення можна поставити в контекст розвитку світового театрального мистецтва, продовживши список реформаторів візуальної сценічної природи. Від акценту на чолі емоційного сприйняття вистави Апіа та активного за розвитком сценічного твору предметного ряду Крега, через конструктивізм художників 20-х років до сценографічних вирішень Євгена Лисика, які вбирали в себе ідею сутності театрального твору і узагальнювали її в художній образ як у смисловому, так й емоційному звучанні. Сценографічне вирішення Євгена Лисика, весь візуальний ряд оформлених ним вистав завжди узагальнює та адекватно відтворює атмосферу, сутність сценічного твору. Ця природа художнього принципу сценографа особливо проявляється у балетних постановках, де смислова основа доноситься до глядача не за допомогою передачі інформації словом, а образними емоційними засобами і якнайглибше пов’язана з підсвідомим сприйняттям мистецького твору.
Вирішення сценічної площі в “Гамлеті” з першої миті передає трагедійну атмосферу шекспірівського твору. Лаконічно-метафорична сценографія, вивіреність кожної деталі оформлення, лише чорно-білі костюми створюють ту напругу, яка надалі буде розвиватися у танці. Півколом обрамлюють сцену невисокі колони-шпилі, що виблискують холодно-металевим сяйвом. Вистава починається ще до перших звуків музики – увертюри-фантазії Петра Чайковського і саме у передчутті трагедії, яку створив художник Євген Лисик.
Контрастність, що закладена у візуальному ряді художником, піднімається до трагедійного апогею у хореографії та створенні у фіналі вистави образу Гамлета з розкинутими руками, наче розп’ятої на хресті самотньої, одинокої, але жертовної душі – на спорожнілій сцені.
І не принципово, з яким матеріалом працює художник: чи це”Медея”, де створюється образ спаленого пристрастю простору і де на цій спраглій землі персонажі наче зливаються з природою тлінного Всесвіту у відвертій гамі приглушено-сірого колориту, чи романтичний “Лускунчик”, вирішений у білих тонах, але яскраво святкових, переповнених чарівним казковим сяйвом. За будь-яких умов театральної заданості візуальний ряд, створений художником Євгеном Лисиком, народжує динамічну структуру, що не підпадає під вплив реальної побутової архітектонічної форми, а використовує її у створенні узагальнених метафоричних художніх образів. Створює світ у “Створенні світу” із квітів і метеликів – тієї чистоти, яка перетворює увесь світ у найцінніше – образ Мадонни.
Одним із перших творів монументального мистецтва вважається менгір – найдавніший вид пам’ятників, споруджених у вигляді окремих, вертикально поставлених природних каменів, які встановлювалися на відзначення певної важливої події, або на честь людини, що мала великі заслуги перед суспільством.
Доля творів театрального художника cумна. Доки живе вистава – доти існує витвір сценографа. Театральне мистецтво закінчується з кожною виставою і відроджується наче чарівний птах Фенікс у нових постановках. Найкраща шана художникові – збереження його творів. І те, що поновлюються вистави з оформленням художника і те, що у Львівському палаці мистецтв відкрита ювілейна виставка народного художника України, Лауреата національної премії України імені Тараса Шевченка, і те, що у Львівській академії мистецтв продовжує своє існування кафедра монументального живопису, серед сподвижників поновлення якої після десятиліть заборони, був і Євген Лисик – це підтверджує, що усе в цьому тлінному житті минає, а справа рук людини (за умови, якщо це піднесена праця) і все створене нею – вічне. Художник пішов з життя, а ми знову і знову схиляємося перед його непересічним талантом, захоплюємося його творами. Отож, безперечно, погоджуємося – мистецтво вічне. Нам залишається лише не втратити критерій оцінки вічних цінностей.
|
|
