Україна понад усе!
До 100 річчя Володимира Кубійовича
Ігор МЕЛЬНИК
Важко знайти в бурхливому дійстві української історії ХХ сторіччя особистість настільки незамінну, як водночас і малопримітну, талановитого дослідника, здібного організатора, як Володимир Кубійович. Господь відпустив йому досить довгий вік, оберігав від багатьох катаклізмів, які випали його сучасникам, наділив великими здібностями. Але попри все, очевидно, Володимир Кубійович міг би досягнути значно більших успіхів, якби мав змогу жити і працювати в умовах нормальної незалежної держави та не віддавати безмір сил на подолання опору неприхильного середовища чужинецьких держав та обставин еміграції.
Ґенеза
Володимир Антон Кубійович народився 23 вересня 1900 року у Новому Санчі над Дунайцем, польсько-жидівському місті на західному краю Лемківщини у передгір’ї Карпат. Батько, Михайло, дрібний австрійський урядовець походив із села Корнів під Городенкою. Мати – Марія Кубійович, полька, з міщанського роду Добровольських, який походив з вихрестів-євреїв. Дитячі та шкільні роки пройшли у переважно польському середовищі, але роль батька була вирішальною у формуванні юного Володимира, як українця та греко-католика.
У червні 1918 року Кубійович закінчив І Ново-Сандецьку гімназію і записався до Ягеллонського університету у Кракові. Але між цими двома студіями були двомісячні вакації, які Володимир провів у Коломиї, у родичів свого батька.
Можливо ці канікули стали вирішальним чинником життєвого вибору молодого Володимира Кубійовича в листопаді 1918 року, коли на руїнах Австро-Угорщини виникли нові держави – Західно-Українська Народна Республіка та Польща. Тоді цей поділ торкнувся тисяч змішаних галицьких родин і часто рідні брати вдягали однострої ворогуючих армій. Володимир обрав Україну і перебрався через Угорщину на територію ЗУНР. Тут він вступив охотником до Української Галицької Армії. Служив у Коломийській запасній батареї, брав участь у Чортківській офензиві, відступав з УГА за Збруч, а восени 1919 року, захворівши на тиф, був демобілізований і повернувся додому. Вилікувавшись, повернувся до перерваних студій у Ягеллонському університеті, з яким доля зв’язала його на двадцять років.
Лідер української географії
Навчаючись на філософському факультеті, Володимир Кубійович спочатку обрав фах історика і допоміжною його спеціалізацією стала географія, яка незабаром стала справою всього його життя. Однак він обирає своїм фахом не фізичну чи загальну географію, а географію людини (антропогеографію) – географію населення, економіки, освіти, культури, релігії, нації...
Треба відзначити, що в українській науці до Кубійовича ніхто не присвячував себе цілковито цій галузі науки. Хоча обставини змушували багатьох українських вчених – істориків, етнографів, правників, географів природи (Павло Чубинський, Володимир Антонович, Степан Рудницький, Степан Томашівський, Михайло Грушевський, Федір Вовк, Володимир Гнатюк, Мирон Кордуба) – досліджувати деякі аспекти етногеографії українства і заповнювати порожнечу в цій царині. Особливо відчутними виявились відставання у цій сфері в часи визвольних змагань, коли треба було аргументовано відстоювати перед урядами західних країн етнічні межі розселення українців, які за принципами “самовизначення націй” мали б стати основою для визначення кордонів новоутворених держав на руїнах імперій.
Тому й не давно, що навіть демаркацію державних кордонів планували здійснювати за чужинецькими мапами середини ХІХ ст. Про це свідчить, наприклад, “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії”, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 року, в якому границі ЗУНР визначені за етнографічною картою австрійської монархії Карла барона Черніґа від 1855 року.
Починав Володимир Кубійович з досліджень розселення та господарства у Карпатах, антропогеографії свого рідного Нового Санча, геоурбаністики Кракова та Львова. Однак поряд з науковою роботою після закінчення університету Кубійович мусив багато часу віддавати викладанню в краківських гімназіях, щоб мати засоби для життя. У 1928 році він був габілітований, як доцент антропогеографії Східної Європи філософського факультету Ягеллонського університету.
Разом з тим учений бере участь у роботі різних наукових інституцій: стає секретарем Краківського відділу Польського географічного товариства, активний у роботі НТШ, долучається до зібрань і з’їздів українських учителів та географів. Поступово згуртовує довкола себе та Географічної комісії НТШ “Галицьке географічне ґроно”, до якого тоді належали Олена Степанів, Стефанія Пашкевич, Григорій Дрогомирецький, Микола Кулицький, Володимир Огоновський, Юрій Полянський, Іван Тесля, Ігор Федів. Саме з ними здійснив Володимир Кубійович реалізацію свого найбільшого наукового проекту у міжвоєнний період – видання “Атласу України та сумежних країв” (1937) і “Географії українських та сумежних земель” (1938). На жаль, друга частина “Географії” – опис регіонів України не вийшла у світ, проте “ Атлас України та сумежних країв “ залишився донині першим і єдиним Національним атласом України.
Значення цих праць для українства важко переоцінити. Володимир Кубійович та його співпрацівники мовою карт та наукових праць обґрунтовували український стан посідання, межі розселення українців та показували Україну як єдине ціле.
Однак не лише друзі належним чином оцінили науковий доробок українського географа. За більшовицьким зразком з’явилась стаття у газеті польського військового відомства “Польска збройна”, автор якої “не може зрозуміти” що “д-р Кубійович демонстративно використовує титул доцента Ягеллонського університету”. На підставі статті та попередніх “повідомлень” рада філософського факультету позбавляє Володимира Кубійовича права викладання в університеті. 16 червня 1939 року це рішення підтверджує міністерство віровизнань та публічної освіти ІІ Річпосполитої.
Центральний комітет
Та самій ІІ Річпосполитій залишалось існувати лічені місяці. Унаслідок четвертого поділу Польщі між Німеччиною та СРСР у вересні 1939 року Краків опинився під гітлерівською окупацією. Обставини склались так, що Володимир Кубійович очолив Український Центральний Комітет (УЦК) – єдину громадську установу для українців у Генеральній губернії (ГГ), яку визнавала німецька влада у 1939-1945 роках.
Сам Кубійович так описує причини, що спонукали його очолити УЦК: “Серед суперечок між табором націоналістів і ненаціоналістів було зручно висунути на головне місце непартійну людину, але з відомим прізвищем науковця, автохтона, який знав відносини на цих українських окраїнах, що тоді увійшли до ГГ, і перебував багато років у Кракові, тодішньому осередку української еміграції. Нарешті коротка моя праця за останні два місяці виявила деякі мої здібності в’язати людей з різних угрупувань для конкретної будівничої роботи та вести розмови з німецькими установами.”
УЦК займався опікою над біженцями з-під совіцької окупації та полоненими, налагодженням українського освітнього та культурного життя на Холмщині, Надсянні та Лемківщині, майже в кожному селі з українським населенням повставали школи та кооперативи, намагався впливати на німецьку адміністрацію з метою полегшення долі українського населення в умовах війни та окупації. У лютому 1943 року Володимир Кубійович скерував листа губернатору Франку з протестом проти “нелюдського поводження, дикого вербування робочої сили, необґрунтованих арештів та масових розстрілів”.
Завдяки діяльності Володимира Кубійовича вдалось врятувати від окупаційного терору тисячі людей, не лише українців, але і жидів та поляків. Редактор паризької “Культури” Єжи Ґєдройць писав про нього: “Під час окупації Кубійович був керівником УЦК в Кракові, поводив себе беззастережно...”
Людина й Енциклопедія
З весни 1945 року для Володимира Кубійовича розпочались чотири десятиліття життя в еміграції. Спочатку у Німеччині, а з 1951-го у Сарселі під Парижем. Насамперед він був ініціатором відновлення діяльності Українського Вільного Університету в Мюнхені (1946) та НТШ (1947). З 1952 року Кубійович очолив НТШ в Європі і керував ним до кінця життя.
Однак найвизначнішою його справою у повоєнні роки стала робота над “Енциклопедією Українознавства” (ЕУ), яка виходила протягом 1948-1995 років українською та англійською мовами. У 30-х Кубійович був автором статей про національний склад українських етнічних земель до тритомної “Української Загальної Енциклопедії”, виданої під редакцією Івана Раковського. А в ЕУ Кубійовичу довелось не лише повністю забезпечувати наповнення географічної частини, але керувати всім процесом створення енциклопедії, яка тепер повільно доходить до українського читача.
Наприкінці життя Кубійовичу вдалось здійснити ще один свій проект. У 1983 році у Вісбадені вийшла праця “Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939.”. До неї ввійшла докладна карта (перше видання було здійснене ще 1953 року), яка показувала національний склад кожної територіальної громади Східної Галичини та докладні статті зі статистичними таблицями, що характеризують етнічну ситуацію і показують межі розселення українців у Галичині. Ця праця здійснена не лише завдяки критичному аналізу урядової статистики Австро-Угорщини та Польщі, але і на основі анкетування вихідців з сотень сіл і містечок, які опинились після війни у Західній Європі. Така праця була потрібною ще до І Світової війни, але тоді, на жаль, не було ще “кубійовичів”. Тепер ця карта має більше пізнавальне, ніж практичне значення, бо після 1939 року радикально змінились національні відносини на українсько-польському пограниччі.
Нині такі дослідження, поки ще не пізно, необхідно здійснити для всіх українських етнічних земель. Уже без Володимира Кубійовича, який помер у Парижі 2 листопада 1985 року.
Професор Олег Шаблій у своїй книзі про вченого-патріота визначив основні принципи його діяльності, “Декалог Володимира Кубійовича”. Це – опора на організацію, чітко визначена мета діяльності, воля до досягнення мети, визначальна роль реальних інтересів, об’єктивність, фаховість, раціоналізм, консерватизм, активний вплив на обставини та “Україна понад усе!”
Можливо, і Україна віддасть принаймні посмертну шану цій видатній людині та буде пам’ятати про нього не лише з нагоди ювілеїв. А у неділю, 24 вересня, о 14 годині відбудеться посвячення каменю на місці, де має стати у Львові пам’ятник Володимирові Кубійовичу, у сквері, там де розходяться вулиці Івана Франка та Іларіона Свєнцицького.
|
|
