Кожного разу вперше. Іпостасі Євгена Лисика
ГЕНІЙ
Віктор ПРОСКУРЯКОВ
Історія залишила і залишає львів’янам чимало імен митців, що вималювали на кону життєпис львівського театрального мистецтва. Їх багато. Але працю Євгена Лисика в цілому історичному перебігу можна виокремити в особливе явище. Своїми роботами в театрі Євген Микитович намагався виховувати у нас ті почуття, поступове надбання яких збудило б у нас боротьбу духу. Залишив для нас усіх своє розуміння Духовного Храму, де його роботи – одна велична фреска.
Різні мистецтвознавці робили спроби проаналізувати творчість Майстра, зрозуміти його філософію. Але його спадщина – це не просто незліченна кількість геніальних художніх творів, “відірвано-театральних”, а наша з вами історія. І який би сценографічний твір Лисика не брати – “Ромео і Джульєтту”, “Тайнгейзера”, “Створення світу”, “Бориса Годунова”, – на їхніх завісах і панно виписане наше з вами життя, історія, страждання і надія на майбутнє.
Уперше наукова доповідь про Євгена Микитовича Лисика була виголошена вже після того, як його не стало. 1992 року на конференції “Український театр. Минуле і сучасність” у Національному музеї у Львові. Вона називалася “Феномен Лисика”. Під час цієї конференції уперше була організована виставка архітектурних проектів під назвою “Дім Лисика”.
Уперше поза стінами Львівського театру опери і балету 1994 року як окремий експонат демонстрували фрагменти сценографії балету “Створення світу”. Тоді ж так само вперше відбувся семінар на “малярці”, де художники Т.Риндзак, М.Риндзак, О.Зінченко-Лисик знайомили Львів як із засадами творчості театральних художників, так із деякими аспектами творчості й біографії Є. Лисика.
Знову ж уперше в історії “Львівської Політехніки”, починаючи від 1995 року окремим завданням на курсове та дипломне проектування стає персональна тема “Дім Лисика”. І вперше в цьому році вийшло 8 число часопису “Галицька брама”, суто присвячене пам’яті Художника .
Уперше персональна виставка 80 графічних творів Майстра Євгена Лисика відбулася 24 серпня 1996 року, як і теперішня, – у Палаці мистецтв у день його відкриття.
І виставка, на яку вчора до Палацу мистецтв зійшлися шанувальники творчості Лисика – також уперше.
Чому я акцентую увагу на повторенні слів: вперше, вперше, вперше? Роблю це не для того, щоб підкреслити, що розвідки і публікації про Митця Лисика розпочалися тільки після того, як він відійшов від нас. Ні, були серйозні публікації і до того, як у Львові про Євгена Микитовича почали писати Овсійчук, Проскуряков, Медвідь, Доманська... За життя Маестро, у так звані радянські часи, вийшла книжка Диченко, написана про Лисика, статті Островського, Штейна, Челомбітька та інших. А деякі його роботи експонували на виставках “Художники театру і кіно”, “Празьке квадрієнале”.
Цей наголос – “вперше” – я ставлю лише для того, щоби підкреслити те, як багато чого у творчості Є.М.Лисика робилося в Україні вперше. І тільки тепер ми можемо відкривати все це. Зрештою, талант – завжди новина.
Лисик абсолютно по-особливому визначав участь художника у виставі. Історично склалося так, що німці і чехи роботу театрального художника трактували як сценічне оформлення. У англомовних країнах цю діяльність визначали терміном сценічне конструювання. Французи ж – декоруванням. Усі ці визначення прирікали художника до ролі обрамлювача вистав. А не їхнього співтворця. Євген Лисик усе життя ішов іншим шляхом. Цей шлях близький до того, яким ішли італійські художники театру: Серіа, Палладіо, Галі Бібієна. Своїм мистецтвом Є.Лисик визначив роль художника української сцени як співавтора театрального дійства, без якого вистава ніколи не могла бути б зреалізована повно й багатогранно. Більше того, Євген Лисик підніс це мистецтво на рівень служіння, культу, релігії. Ось чому ми і вважаємо Художника Лисика неперевершеним майстром національної оперно-балетної сцени (і в минулому, й нині). Це визначення справедливе. Але далеко не повне. Лисик – насамперед художник. І саме як художник, а не спеціаліст-сценограф, він постійно шукав нові образотворчі засоби.
У далекому тепер уже 1992 році, після першої наукової доповіді про Євгена Лисика від деяких функціонерів СТД України можна було почути: “Що ви нам тут про Лисика розповідаєте. Ми все знаємо про нього”. Хочу сьогодні запевнити – це не так! Після десяти років упорядкування його спадщини, дослідження методів творчості з’ясувалося, що знаємо ми про Євгена Микитовича неймовірно мало. Це підтверджує й виставка, розгорнута в Палаці мистецтв. Ця експозиція відкриває для нас, України і Світу рисунки Лисика. У цих творах Лисик постає як модерніст, постмодерніст, гіпермодерніст. Або ж як метаболіст, конструктивіст, художник, який творить, спираючись і на швидкоплинні засади театру контркультури 60-70 років, і в той же час, як митець, майстерність якого проросла від народних мистецьких пракоренів, як митець, що шукає новий національний стиль. Великий і високий національний стиль. Цей митець був здатний творити і скромні супрематичні композиції, і грандіозні за величчю і складністю видовища.
Та є небезпека, що неозора творча спадщина Євгена Микитовича може перестати існувати фізично... Адже відомо, що жодна громадська та будь-яка інша організації не спроможні забезпечити належні умови для зберігання та популяризації творів видатного художника: декорації до вистав, сотні малюнків, ескізів, макети, десятки тисяч квадратних метрів театральних горизонтів, панно, завіс...
Тому одразу ж по завершенні цієї ювілейної виставки слід було би звернутися до Президента України з проханням (а може й вимогою) підтримати державну програму “Спадщина Є.Лисика”. Першими кроками на цьому шляху мали би стати видання альбому творів Майстра, книжки про нього і можливо – дай, Боже, – спеціалізована споруда, у якій можна було б розмістити все те, що створено Лисиком за довгі роки творчої праці.
|
|
