"Базіви"
З приводу закінчення "епохи одного ляльковода"
Журналістською традицією стало примітивізувати значення слова “епоха”, вкладати у нього надлишковий скепсис. “Епохами” оголошувалися підкаблучні явища, з яких можна було радше глузувати, аніж прагнути копіювати. Всередині “епохи галицького П’ємонтизму” кінця ХХ сторіччя виділяються персоніфіковані періоди, що можуть (не цілком справедливо) підмінювати собою регіональні державотворчі процеси – “чорноволівський”, “давимуківський”, “горинівський” тощо. Поміж ними були ще вужчі персоніфіковані періоди, один із яких (звичайно ж, не без гумору) політологи та журналісти могли б оголосити “епохою Базіва”. Нині ж ця епоха закінчилася. Однак “живе та процвітає” її продукт, адміністративно-політичний чин, церемоніймейстер, що є водночас тінню першої особи в області. Тож варто окреслити параметри цього “придворного” чину.
Прелюдія: доБАЗІВ
Юрій Васильович
“Юрій Васильович Базів”, він же Юрій Зима, був першим у Львівській області демократом-церемоніймейстером при В’ячеславові Чорноволу, Степанові Давимуці та Миколі Гориню. Юрій Зима змоделював посаду “палацового церемоніймейстера” в умовах бунтівної суспільності, але не зміг подарувати посаді своє прізвищє. Він був і тінню влади, і яскравою індивідуальністю, яка залишила свій контроверзійний слід на різноманітних шпальтах.
У 1992 р. колишній старший науковий співробітник Фізико-механічного інституту імені Г. В. Карпенка та провідний діяч Товариства української мови Юрій Зима стає однією з найбільш чільних осіб в області. Дехто відводить йому місце другої особи після генерал-губернатора. Як церемоніймейстер, Юрій Зима дбав про те, щоб обласна влада завчасно декларувала свою опіку над тим, що – образно та буквально – встигало народжуватися й помирати. Політико-правові функції не давали змоги стати звичайним бюрократом, що заправляє в адміністрації “банальними папірцями”. Він забезпечував зв’язок між громадськістю і обласною владою та виступав у ролі громовідводу. Саме Юрієві Зимі довелося витримувати найболючіші удари різноманітних громадсько-політичних інституцій, спрямовувані на все бюрократичне сімейство по вулиці Винниченка, 18. На певному етапі (як друга особа в області) він збагнув, що може претендувати на роль “ляльковода”. І дочекався свого “уотергейту” –
т. зв. “справи дітей”. До честі Юрія Зими, він мужньо витримав судовий процес, вийшов змарнованим, але зі збереженим почуттям гумору і повернувся до викладацької роботи.
Микола Горинь відмовився “здавати” свого заступника і взагалі виявився не в міру нелояльним стосовно Києва. На початку 1997 р. по осі Київ-Стрий-Львів було реалізовано тиху й мирну революцію. Тоді з президентського благословення увірвалася політична кар’єра всієї горинівської когорти керівників. З трибуни обласної ради у квітні 1997 р. Микола Горинь на прощання процитує слова одного з помічників де Голля: “Злочинцям, які дорвалися до влади, натовп готовий прощати найплюгавіші витівки, а людям совісним і богобоязливим, котрі потрапили на Олімп, не вибачає нічого”. Цією цитатою екс-генерал-губернатор розставив акценти і образно грюкнув дверима. Революція видалася на славу: Микола Горинь мирно поступився не лише кріслом генерал-губернатора, але й посадою голови обласної ради.
Безпосередньо БАЗІВ
Василь Андрійович
Отож Юрій Зима виявився своєрідною прелюдією до відставки Миколи Гориня. Генерал-губернатор ще наприкінці 1996 р. заявив, що подасть у відставку, якщо буде доведено у судовому порядку вину Ю. Зими. З цього приводу майбутній “архітектор перебудови” по
вул. Винниченка,18 напише, публічно звертаючись до Гориня: “Ви заявили, що підете з посади, якщо Зима виявиться винуватим. Уявіть собі, що хтось дуже хоче посісти ваше місце, і тепер він знає, як це зробити, – навіть невинного зробити винним. Навіщо наражати чоловіка на небезпеку через якісь там і так минущі крісла?” Та чи було крісло настільки минущим? Василь Базів, газетяр за професією, пройшов творчий шлях від кореспондента газети “Молодь Закарпаття” (м. Ужгород) до радника Представника Президента у Львівській області та директора Інформаційно-аналітичного центру Львівської облдержадміністрації. Після своєї відставки у вересні 1994 р. Василь Базів відчув смак до опозиції – і на першій сторінці “Українського шляху” за епіграф уміщає висловлювання Наполеона: “Я боюся трьох газет більше, ніж сотні тисяч багнетів”. Ці слова виявилися пророчими: Василь Базів створив з газети опозиційний рупор, й упродовж більш ніж двох років то був мало не голос судового покликача до “народу римського” із закликом повалити “місцевого Наполеона”. У 2000 році він заявив, що три роки тому – в 1997-му – владу в області взяли троє осіб (Михайло Гладій, Степан Сенчук та Василь Базів). Саме ця “трійка” й почала здійснювати розподіл владних ресурсів. З падінням Наполеона, як відомо, у Париж повернулися Бурбони. У нашому регіональному випадку це також сталося. Історія, як мовиться, повторюється двічі... У 1997 р., скидаючи “місцевого Наполеона”, “Український шлях” писав: “Класичним правилом демократичного устрою є чітке розмежування представницької і виконавської структур влади. Микола Горинь сьогодні сидить одразу на двох гілках... Звичайно, коли Конституція вимагає, щоб на цих двох різних посадах були дві різні особи, у пана Гориня не може бути жодного серйозного аргументу. Йому просто дуже хочеться бути не на одній, а на двох посадах. А коли дуже хочеться, то можна?” Зі зміною ролей церемоніймейстеру Василеві Базіву в 1999 р. довелося вмотивовувати такий самий факт сидіння вже нового генерал-губернатора на тих самих двох посадах. І мотивацію, що не потягнула за собою відставки, як відомо, було знайдено.
Крісло імені БАЗІВА
Невдячна роль
громовідвода
Окрім усього, було віднайдено й рецепт “непотоплюваного” адміністративного чину. “Де управляють людьми, а не машинами, – вотчина гуманітаріїв, а не технарів”, – заявив якось Василь Андрійович. Відбуваючи у закерзоння, він продемонстрував вміння критично аналізувати й свої функції у коридорах обласної влади. “Чим арсенал управлінських форм і методів нинішнього губернатора відрізняється від такого ж арсеналу колишнього першого секретаря (обкому КПУ. – Т. Б.)? Майже нічим... Які за більшовиків були службові стосунки між функціонерами? Ти начальник, я – дурень. Повірте мені – я там був, – нічого нового під сонцем”, – відповідає Василь Андрійович, і додає: “Ми живемо буквально у роздвоєному стані: формально, за зовнішніми процедурами – у демократичному суспільстві, а реально – у тому самому, тоталітарному”.
Однак ми таки вважаємо, що саме Василь Базів подарував посаді прізвище. І став заручником функцій, які взяв на себе. Ці функції, як визнавав сам Василь Андрійович, зводилися до того, щоб бути “ляльководом”. Науковою мовою звучатиме так: здійснювати функцію стратегічного планування, випереджувати процеси і робити їх керованими. Гуманітарій Базів незчувся, як і сам поволі ставав технологом, а то й інтелектуальним інженером людських душ (чи, даруйте, політичних процесів). “Крісло імені Базіва” є не лише високоінтелектуальним, але й психологічним. Базів і “базіви” не стали народними улюбленцями через свої риси характеру, хоча саме вони й дали змогу тривалий час утримуватися на високій посаді. У минулому мені не раз доводилося, спілкуючись, аналізувати спосіб мислення та манери поведінки як Юрія Зими, так і Василя Базіва. І якщо в Ю. Зими була легка у своїй жорсткості, мозаїчно-іронічна та подекуди сатирична манера розмови, то у
В. Базіва ця індивідуальна сатира оберталася у грізну зброю. “Не люблю я це слово, – заявив якось Олександр Ширвіндт. – Сатира має на увазі злість. І це неприваблива злість”. Сатира у Базіва-віце-губернатора була помножена на виняткове почуття зверхності та гіперболізації власного імені, його значимості. “Крісло імені Базіва” стало, окрім усього, ще й необхідним “громовідводом”. Без Базіва чи “базівих” у цій ролі мали б опинитися Михайло Гладій, Степан Сенчук; у цій ролі у 1997 р. опинився Микола Горинь, коли Юрій Зима (як “громовідвід”) став цілком неефективним. Це невдячна роль “публічного опудала”, в яке після довгих митарств перетворюватиметься чиновник, котрий займатиме “Крісло імені Базіва”, посаду віце-губернатора з політико-правових питань. Відставку Василя Базіва та його переїзд на дипломатичну роботу до Канади можна пояснювати втратою ефективності. “Жертвоприношення” Василем Андрійовичем завершено.
P.S.: постБАЗІВ
Ярослав Іванович
“Ярослав Іванович Базів”, він же Ярослав Климович, прийшов на готове. Як і його попередник, Климович є журналістом, щоправда, таким, який не винагороджує вдячних читачів щотижня передовицями. Порівняно з Василем Андрійовичем, він мобільніший та більш життєрадісний, у міру претензійний. У свої п’ятдесят Ярослав Климович устиг попрацювати на Львівському державному телебаченні, звідкіля пішов через конфлікт із директором Володимиром Кметиком. У 1995 аграрне лобі знаходить йому притулок у Львівській обласній державній лабораторії ветеринарної медицини й призначає шеф-редактором газети “Ветеринарія Львівщини”. У 1997 р. він очолює Управління внутрішньої політики Львівської облдержадміністрації. Тривалий час велися розмови про високу імовірність його відставки. Однак Климович не лише втримався, але й став виконуючим обов’язки “крісла імені Базіва”.
Наразі громадськість появи Ярослава Климовича на різноманітних заходах сприймає нейтрально. Тривають оглядини “тіла” та “проби пера”. Хоча логічно мало б поволі йти до нового “жертвоприношення”. Й воно актуалізується – в міру того, як громадськість збагне, що їй бракує “Базіва”. Тож наразі не варто надто загострювати увагу на цій постаті. Усе відбудеться саме собою.
Отже, у липні-серпні Львівщина мала нагоду відзначити закінчення “епохи одного ляльковода”. Незадовго до від’їзду Василь Андрійович у напівжартівливому тоні сказав авторові цих рядків, що, мовляв, львів’яни ще матимуть нагоду переконатися, що позбулися “великого ляльковода”. Та чи дочекаються на ще одного? А далі удавано мене засмутив: чекайте, от я обов’язково повернуся. Повернеться Василь Базів, у цьому не маю сумніву. Причому відкрию невеличкий секрет: це буде дещо інший Базів. Не той, що перевтілювався з опозиціонера у чиновника і навпаки, а той, що принесе нам новітні “повчання дітям”. Повернеться теоретик, одержимий бажанням вплинути на природу влади. Іншими словами, як полюбляв цитувати російських класиків, – змінити при владі “холуев и хохлов” на “наглецов и мудрецов”. Тож справа Базіва живе і перемагає?
Тарас БАТЕНКО,
Центр політичних досліджень “Нова хвиля”
|
|
