Кан кан
А.Г.
Сторінка машинопису з паперів А.Г. (надруковано через інтервал із незначними граматичними помилками, які я дозволив собі виправити):
“Населення Львова – львів’яни. Але після війни (очевидно, А.Г. мав на увазі Другу світову. – В.Н.) львів’ян у Львові майже не залишилося. Українці-русини частково емігрували на Захід, частково були вивезені на Схід, поляки поїхали до соціалістичної Польщі, галицьке жидівство було знищене вимуштруваним німецьким вояцтвом в час окупації. Повоєнний Львів наповнився прибульцями з довколишньої Галичини і переможцями зі Сходу українського і неукраїнського походження. Їхні діти стали знову вважати себе львів’янами. Гарно. Та деякі теперішні львів’яни – теж не зі Львова. Отже, це щось таке, як любов. Можеш народитися в Алма-Аті, приїхати до Львова, полюбити у свій спосіб Львів – і стаєш львів’янином. За що ж любити Львів?
За те, що у Львові – найкраща літературна українська мова, якою володіють навіть і львів’яни-неукраїнці. У Львові живе кілька тисяч художників і літераторів, і майже кожен з них мав персональну виставку чи бодай одну публікацію. У Львові – один з найкращих у Європі цвинтарів, на якому львів’яни ховають найкращих львів’ян. Оперний театр у Львові – кращий за київський, стоїть на замурованій річці, що значно поліпшує його акустику. Кожний львів’янин знає як мінімум три мови, а дехто вільно володіє грекою та латиною. Греко-католицька віра – основна віра львів’ян – поєднує в собі все краще від грецької і від латинської вір. Хоча загалом львів’яни – багатоконфесійні, полікультурні і надзвичайно толерантні. Улюблене слово львів’янина – перепрошую! Улюблене питання: “Прошу?”. Улюблений вставний зворот – “прошу я вас”. Львів’яни не вживають поганих слів, лише бажають одне одному, щоб якнайчастіше в житті трафлявся добрий шляк (шлях?). Львів’яни дуже гостинні, люблять допомагати ближнім, радіють успіхам суперників, не заздрісні, радо і без відсотків позичають гроші в борг і не вимагають повернення. Львів’яни люблять читати мудрі книжки, віддають перевагу українській і галицькій класиці, кожний другий може напам’ять прочитати поему Франка “Мойсей” і всі разом проспівати “Вічний революцьонер”, сприймають і модерне мистецтво, якщо у ньому є хоч трохи патріотизму. Ніхто зі справжніх львів’ян не читає журналу “Натали” та газети “Факты”. Та найбільше львів’яни люблять дітей і стареньких. Пологові будинки у Львові – найкращі у Центральній Європі (куруються Народним Рушенням України). Дошкільні дитячі заклади – оази веселощів і здоров’я (куруються партією “Редька”). Завдяки далекоглядній опіці політичних провідників у Львові народжується щоразу більше дітей, а середній вік галичанина невпинно зростає. (Думаю, що А.Г. мав на увазі середню тривалість життя – В.Н.). Що вже говорити про молодь? Кожна талановита дитина – без копійки батьківських заощаджень – може вступити до будь-якого з вищих навчальних закладів міста і отримувати, крім пристойних знань, ще й пристойну стипендію. Стараннями мерії учні і студенти підручниками забезпечуються безкоштовно. Усі випускники мають змогу вибирати місце праці за фахом і або ж безліч пропозицій продовжувати освіту в університетах Європи та Америки, звідки вони, збагачені інтелектуально, неодмінно повертаються на батьківщину. У Львові практично відсутня злочинність, традиційно – багато гарних дівчат і жінок, серед яких – жодної повії. У Львові немає жебраків. Туристи приїздять сюди не за сумнівними і дешевими розвагами, а за духовним збагаченням. Дехто з них залишається у Львові навічно.
Львів – це чимале місто на березі Галицького моря. У щойно збудований порт “Південний” прибувають каравели зі всього світу. Львівські козацькі чайки здійснюють рейди до Царгорода і Нового Світу, привозячи звідти усе нові дивовижі. Нещодавно привезли турка, який співав староукраїнською у стилі реп “Послання до єпископів” афонського монаха Івана з Судової Вишні.
У Львові живуть десять лауреатів Нобелівської премії (а десять уже не живуть), переважно фізиків і ліриків.
Деякі з львів’ян таємно плекають надію на відновлення монархії, якщо не Австро-Угорської, то бодай Австро-Галицької, та мусять віддавати свої голоси за діючого президента, щоб не допустити комуністів до державного керма...
І все-таки я покидаю це місто-Едем, бо мушу офірувати свої молоді літа на благо східних українських братів, усе ще задурманених постколоніальними міфами!”
А.Г.
Наведений уривок із паперів А.Г. – один із багатьох, присвячених Львову і, сказати б, галичанству. Щоправда, уривки ці не систематизовано, не пронумеровано, їх перемішано з паперами іншого тематичного спрямування, отож, я мусив їх виловлювати з папки А.Г., аж поки не збагнув, що ці записи було укладено в певній послідовності, яку я міг і не помітити. Та справу було зроблено, тому, якщо і була якась композиційна єдність, то я її безповоротно зруйнував, адже сторінки не було пронумеровано. А.Г. писав досить вправно, та його фантазії відлітали деколи так далеко від грішної землі, що було неясно – свідчення це забавляння чи прогресуючого психічного захворювання.
У філармонії Фестивальний Оркестр Львова (ФОЛ) на чолі з диригентом зі Швейцарії Ґунгардом Маттесом давав концерт, складений із кількох увертюр до популярних опер. Я вирішив скористатися можливістю очистити свій слух якісною музикою і відлетіти у світ звуків, де наших проблем принаймні не видно. ФОЛ звучав цілком пристойно. Швейцарець звертався до публіки англійською, яка нагадувала німецьку, переповнений львів’янами зал усе розумів без перекладу і плескав від душі після кожної увертюри, особливо на закінчення, коли ФОЛ виконав знаменитий (на жаль, без танцювального супроводу) канкан: тата-тататата-тата//тататата-тата-тататата і т. д. Біс!
Віктор НЕБОРАК
|
|
