РЕВЮ
Цього року хіба що ліньтюхи, що й так проспали всю неділю в ліжку, не нарікали на фатальну децизію міської влади святкувати День Львова 17 вересня. Міський голова як міг захищав це рішення, бо ми “як мешканці цього міста маємо одне свято, яке згуртовує нас і ми дихаємо одним повітрям свободи”. Василь Куйбіда також намагався пояснити цей вибір початком нового церковного року, але, очевидно, природа не зрозуміла цих благородних намірів та поливала щедро наше місто рясним дощем. Тож, якщо хтось і святкував, то мусив це робити під парасолею.
Тим не менше до міста завітало багато гостей. У сесійній залі ратуші виступали аж троє вищих посадовців з польських міст. Представники Перемишля та Вроцлава обмежились святочними ґратуляціями. А віце-голова міської ради королівського столичного міста Кракова Вєслав Міштал таки не стримався, щоб не згадати про справи, “що тяжіють на нашій пам’яті”, маючи на увазі останню ухвалу Львівської міської ради щодо польських військових поховань на Личаківському цвинтарі.
Компроміс, на який пішли львівські депутати, таки не зрозуміли у Польщі. Навіть такий толерантний та прихильний до українців професор Владислав Серчик, котрий щоп’ятниці провадить у краківському “Дзєнніку Польському” рубрику “З-над границі”, не витримав, і прочитав, що “постановили останнім часом львівські райці”. На його думку, “бідаки з ратуші, перед якою стоять леви з картушами в лапах, на котрі щоразу хтось намагається встановити свої символи, а їх наступники ті символи усувають, нездатні врятувати та направити те, що ще можна відремонтувати і врятувати, взялись за справу змінювання історії. Не можуть порадити собі з відсутністю води... але визнали, що можуть виграти битву з людською пам’яттю і героями битв вісімдесятилітньої давності”. Радили, радили і нарешті нарадили, що міжнародна угода, підписана представником незалежної України, є менш варта, ніж той кавалок паперу, на котрому була написана.
Не знали бідаки, позбавлені уяви, що зробили те, що найгірше зробити можна: не тільки втратили власну вірогідність, але розпочали знову будову муру довкола себе та своєї держави. Бо не можна інакше назвати ухвалу, яка змінює компромісні порозуміння у справі закінчення праць на “цвинтарі Орлят”. Ніхто не нагадав (бо хто це зрештою міг зробити?), що зруйновану радянською владою частину Янівського цвинтаря, на якій були поховання “українських Соколят”, полеглих у боях за Львів, впорядковано до війни, за ІІ Річпосполитої, і за її та міської каси допомогою. То не поляки ці поховання знищили!
Не дивуюсь нинішнім райцям, що цього всього не знали, бо багато з них є львів’янами лише за місцем проживання і не дає собі справи, чим справді було та залишається це місто для старих, з діда-прадіда, його мешканців, поляків та українців. Не треба його обороняти перед ними і перед їх пам’яттю, тільки перед людьми, які всюди бачать лише недоброзичливість і залишаються розпачливо самотніми, приймаючи таку власне точку зору...
Сумно, що останнім часом з цього приводу висловився віце-прем’єр України, професор М.Жулинський, якого я не раз зустрічав та багато разів розмовляв про спільні пошуки майбутнього культури: польської та української. Професор Жулинський сказав (так подано у пресі), що позиція, зайнята львівськими депутатами, є “розсудливим компромісом”! Чим тоді є позиція представника українського уряду, підтверджена його власним підписом на українсько-польському протоколі? Зрадою національних інтересів? Що робив проф. Жулинський, коли підписували це порозуміння? Чому не протестував як віце-шеф уряду, від імені якого ставився підпис?”
Як ми вже знаємо, варшавський протокол з української сторони підписував заступник міністра закордонних справ Петро Сардачук. Скільки вже таких протоколів було підписано за останні роки. І якщо з польської сторони незмінним негоціатором залишався генеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджей Пшевознік, котрий тепер вважає, що ухвала львівських депутатів – це “одностороннє нав’язування вирішень, котрі є неприйнятними для польської сторони”. То зі сторони української учасники переговорного процесу змінювались мало не щомісяця: Куйбіда, Гусаков, Ткач, Сардачук...
Думаю, що професор Серчик теж завжди має слушність, бо міг би згадати, як ради польських самоврядних громад
(Любачева, Бірчі) не давали дозволу на впорядкування могил вояків УПА і той же Пшевознік розводив руками, що у Польщі місцеве самоврядування має великі права і не мусить виконувати міждержавні порозуміння. В Україні, можливо, ці права дещо менші, але на території самоврядної громади останнє слово теж належить міській раді. Навіть якщо вищі урядники з Києва щось там десь, не зважаючи на протести представників Львівської міської ради, підписали. Хіба що ця угода буде ратифікована Верховною Радою і набере сили закону.
Виглядає, що не дочекаємося у Львові Алєксандра Кваснєвського перед виборами. Ба, якби він і відважився зараз приїхати, то, напевне, втратив би з десяток відсотків голосів. А наш посол у Варшаві Дмитро Павличко запропонував “соломонове вирішення”. Треба лишень польські військові поховання на Личаківському цвинтарі передати під юрисдикцію уряду.
Тоді відразу відпаде й потреба в референдумі, який ініціюють деякі кола у Львові. Бо якщо міський референдум ще міг би відмінити ухвалу міської ради, то урядові постанови йому не підвладні. А київські урядовці вже так покерують, що всі польські побажання будуть враховані.
А поза тим з’явився у Львові новий журнал – “РІЧ”. Поки що часопис виглядає трохи скромним та сумбурним. Але добре, що є люди, які хочуть та можуть щось робити. Перше число журналу з підзаголовком “Економіка і культура” свідчить про бажання часопису бути корисним для людей, які займаються власною справою і роблять конкретні речі. Одночасно не забувати, що не “хлібом єдиним” живе людина. Серед авторів – Ігор Калинець, Юрій Винничук... Тож, може, нарешті з’явиться у Львові нормальна для кожного міста річ – свій ілюстрований часопис. Хоча нелегко буде витримати конкуренцію з кращими за поліграфією “украінскімі ізданіямі”. Але ж треба з чогось починати.
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
