Про страх усередині нас
Зникнення Георгія Гонгадзе викликало в українському суспільстві шок? Громадяни схвильовано обговорюють зловісні симптоми насування диктатури, де свобода слова – не більше ніж порожній звук?
Припиніть! Українці зреагували на зникнення одного з провідних журналістів країни буденно – так, як вони звикли реагувати на все, що відбувається в їхній країні: на спроби імпічменту Президента, вбивство Вадима Гетьмана, арешт за кордоном колишнього прем’єра, входження України в “почесну” трійку найкорумпованіших країн світу... Можна перерахувати ще сотні ознак того, що у країні відбувається щось не те, але жодного – повторюю, жодного разу – суспільство не відреагувало адекватно.
Для нас усе, що відбувається не з нами, а десь там, у Києві, на печерських пагорбах, давно перестало бути актуальним. Імпічмент Кучми розглядають не за суттю висунутих звинувачень і підозр, а крізь призму політичної боротьби якихось міфічних олігархів і комуністів, боротьби, яка для нас усіх уже давно перетворилася на замінник вуличного балагану, де показують смішних і зворушливих, але неживих ляльок. І всі ми знаємо, що це все не насправді, це – гра. Життя – ось воно, поряд із нами, не далі ніж вхідні двері у твоє помешкання. Та не далі... Далі починається держава зі своїми телебаченням, податковою, міліцією, обленерго та журналістами...
Журналісти в цій віртуальній системі під назвою “Україна” грають не останню роль, хоч і доволі декоративну. Саме вони лакують дійсність, саме вони творять віртуальні конфлікти між віртуальними політиками. З їхніх статей не легше дізнатися про реальний стан речей у країні, ніж відтворити подробиці боротьби УПА за повстанськими піснями... Навіть зараз у львівських газетах, славних своєю об’єктивністю, зникненню Гонгадзе, який починав журналістську кар’єру тут і є добрим приятелем майже всіх львівських репортерів, присвячені “песики”, – це навіть не “замітка”, це щось значно менше...
Гія Гонгадзе – інший журналіст. Так, він різкий у судженнях, часто нестриманий у висловах, але він ніколи не хотів жити у віртуальній Україні. Зараз ця віртуальна країна просто вичавила його з себе, оскільки відчула загрозу. І це – переконливий доказ того, що лише дурні або слабкі духом можуть говорити про безглуздість протистояння однієї людини системі. Гія і зараз один. Можливо, він знає, що Президент цієї країни заявив, що хвилюється про його долю, що все міліцейське начальство з ніг збилось у його пошуках...
Коли Гія повернеться, він скаже все, що про це думає... Бо всі ми, ті, хто кожного вечора засинає у своїх квартирах, а вранці знову повертається у віртуальну країну і ретельно робить вигляд, що це реальність, – не можемо цього зробити. Нам бракує таланту, відваги, ясного розуму й відкритого серця... Амінь.
Олег ОНИСЬКО
|
|
