Ця Олімпіада може стати останньою ТАКОЮ
ШОУ-БІЗНЕС
Олег ШАМОНАЙ
Разом зі стартом Олімпійських ігор у голови спортивних уболівальників прийшов цілковитий хаос. У 17-20 олімпійських днів спресовано стільки стартів, емоцій, новин, чуток і скандалів, що сприйняти це все не здатен ніхто. Та й для чого такі муки? Головне враження від перших днів сіднейських Ігор – що наступникам Самаранча насамперед доведеться зайнятися визначенням нових пріоритетів у діяльності МОКу. Всі ми повинні отримати відповідь на питання: що таке сучасні Олімпійські ігри: планетарний спортивний форум, шоу-бізнес чи гуманітарна акція?
Суміш усього цього до певного часу додавала Олімпіадам певного шарму. Та сьогодні завдання, які добровільно взяло на себе олімпійське співтовариство, розрослися до таких розмірів, що можуть поховати під собою весь столітній спадок барона де Кубертена. А феєрична, та все ж украй помпезна 78-хвилинна церемонія відкриття Ігор зайвий раз натякнула, що надмірна пишність – це, як правило, певна ознака початку процесів гниття і розпаду.
Попри всі зміни, що стались у міжнародному олімпійському русі за останні двадцять років, їх не можна назвати революційними. Намагаючись не відстати від суспільних, політичних, економічних і спортивних процесів, МОК впадав у крайнощі, але так і не довів до кінця те, що починав. Жінки, з’явившись на Іграх на хвилі феміністського руху, за ціле століття так і не домоглися рівного представництва з сильною статтю. Професіонали, легалізовані вже при Самаранчі (звичайно, якщо не брати до уваги радянських “підпільних профі”), не гарантують участі в Олімпіадах абсолютно всіх найсильніших атлетів. Послаблення політичних інтриг довкола спорту в останні 12 років – насправді не заслуга МОКу, а наслідок закінчення епохи “холодної війни”.
Єдина стійка тенденція, що червоною ниткою проходить через увесь олімпійський рух в останні двадцять років, – це загальне божевілля організаторів.
Починаючи з московської Олімпіади, кожне місто намагається хоч якось переплюнути попередню столицю Ігор: за кількістю учасників, проданих квитків, вкладених коштів, за незвичністю церемоній відкриття і закриття тощо. Зовсім як “новиє русскіє”, організатори витрачають страшні гроші тільки на те, щоби вразити уяву глядачів заочної виставки досягнень олімпійського господарства.
Сіднейський захід став вінцем усієї цієї гонитви. 200 країн-учасниць і близько 12 тисяч спортсменів, 3,7 мільярда телеглядачів церемонії відкриття, бюджет Ігор (1 млрд. 320 млн. доларів) – усі ці цифри вражають. Одначе не зовсім зрозуміло, чого австралійці домоглися, підкоривши всі ці показники. Покращили імідж своєї країни? Показали всьому світу, які вони “круті”? Вигідно вклали капітали? Можливо. Хоча, напевно, є інші, значно дешевші й ефективніші способи вирішити ці завдання.
Закінчення – на стор. 10
|
|
