ПРОЩАННЯ
МАЙКЛ
Це був той день, коли добре пити кагор і слухати органні фуги Баха. Паскудний львівський дощ за вікном, компанія чоловіків і жінок за столом прийшли сказати прощай своєму найкращому другу. Нічого оригінального на наш час – еміграція в Канаду. Нічого ностальгійно-романтичного. Не він перший і не він останній. Ми всі чудово знаємо – він їде туди, щоб “забити” ділянку для нас. Ми приїдемо, але коли ж... Квартира із замахом на оригінальність – якісь ідіотські маски на стінах, книжки англійською і французькою на полицях, запах китайських ароматичних паличок незважакючи на кілометрову рекламну статтю в газеті, дратує тільки музика з компакту – тиха, ніжна, печальна і боса Цесарія Евора. Окраса кімнати – величезний телевізор і портрет Че Гевари на стіні. На екрані, через сателіт, канал євроспорт. Розмова з пухнастими цитатами класиків літератури приправлена вуличним матом і різкими рухами рук. Замало їжі і забагато спиртного. Господар – неодружений чоловік, віку, коли футбол починає цікавити більше, ніж жінки. Тема сварки трагічно болюча і стосується всіх. Чи через неякість випитого, тепла горілка, холодний грибний салат, магнітні бурі, але в умах людей з’являється (вона гуляє містом) дика, абсурдна надія. “Я сама читала в газеті, завтра, День міста, влада пообіцяла своїм рабам теплу воду”. Чоловіча компанія, випускники теплоенергетичного й електротехнічного факультету політехнічного, доводить випускникам гуманітарних факультетів університету чому це неможливо. Ті енергійно відбивались, застосовуючи стандартний абсурдний набір фраз, кухонного політолога середньої руки. “Це б мало сильний політичний контекст”. “Це б зіграло на руку” ... Тоді власне хтось зауважив, що діється на екрані і грубо крикнув: “Заглохніть”.
Яна Клочкова пливла свої золоті
400 метрів комплесним. Це затертий до непристойності вислів, але всі дійсно завмерли, а коли зазвучав гімн “Ще не вмерла Україна” і повільно підняли наш жовто-блакитний прапор перейшли в штупор. І сльози заважали говорити, і було у всіх нас те, що об’єднує, і було у нас всіх те, що болить.
ОК, ми всі думаємо раціонально. ОК, можливо, ми перепили, але як не напружували ми уяви, а так і не вдалось нам уявити себе навіть через років сто при майні і пошані, перед екраном, на трибуні з очима повними сліз, болю і гордості за те, що піднімають кленовий листок, намальований на прапорі. ТИ українець, і це не можливо стерти з генного коду. Ми такий народ. Загадковий і впертий до посиніння. Непереможний у своїй незламній і нев’янучій вірі в те, що завтра буде ще гірше, ніж сьогодні, хоча, через призму елементарної логіки, це неможливо.
Нас ніщо не зупинить. Гірше бути не може. Люди так не живуть. Ні роботи, ні світла, ні теплої води, одна інфляція і вірус грипу. Ми тепер знаємо, що Новий рік принесе – підвищення цін, падіння гривні, страшні морози і зникнення багатьох продуктів. Тому ми так п’ємо, ніби сьогодні останній день продажу горілки. Ніби завтра потоп. А що як раптом ціну раз у п’ять піднімуть – зашкалить. А як не випити в таку погоду. Нам виключили світло на тиждень, а ми перейшли на свічки і нічого – живемо, боремося самі з собою. (І їхня ціна відразу виросла. Свічок.) Старі жінки, зачувши кон’юнктуру ринку, відразу перейшли з лівого туалетного паперу, на ще лівіші свічки.
Ми такий народ. Як мало нам треба для щастя – гарячу воду. В Одесі до Дня міста приїжджала Пугачова і про це ще за місяць на всіх перехрестях дуділи плакати та газети. Середні віки. Тому п’ємо відразу. Усю пляшку. Щоб ненароком у темноті не перекинути і щоб відсутність світлих перспектив на майбутнє так не тиснула на голову. Боремося з щоденною, щогодинною депресією. Таким чином знімаємо нервовий стрес, набігавшись по всіляких “заколупаних” конторах, де всі стоять у черзі за якоюсь зацофаною папірчиною. Ну але ми такий народ. Загадковий. Незламний. Скоро прийдуть чергові свята, і ми на місяць зап’ємо і перестанемо працювати (в кого ще є робота), і будемо їсти багато-багато м’яса, і пити горілку. І співати. А те, що темно і немає гарячої води... Ну ми запалимо свічки і воду у відрах принесемо з іншого кварталу, і на спиртівці розігріємо вечерю і вип’ємо, щоб стрес той відійшов. Далеко. Кудись за горизонт. Скоро весна і буде тепло, і довгий день, і тепла вода. Скільки там залишилось. Осінь і зима.
|
|
