BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 21 ВЕРЕСНЯ 2000 року |

Як потрапити до Америки?

ДОСЛІД

Наталя СНЯДАНКО

“Через Мексику”, – кричав мені навздогін лисуватий вуйко з Тернопільщини, коли я з кислою міною виходила із міцної ґратчастої брами американського консульства у Києві. “Ні, не через Мексику, через Мексику вже не пускають, через Кубу треба пробувати”, – жваво заперечив йому інший, і вони заглибилися у діловиту суперечку, чекаючи своєї черги на почесне право пройти досередини цього похмурого будинку і залишити у його касі 45 “баксів”, які допоможуть американській економіці забуяти ще пишнішим квітом. А, можливо, ці “бакси” згодом знову повернуться до нас, але вже у формі кредитних траншів, які нам у ті ж таки каси і віддавати. Цікаво було б простежити долю одного такого внеску, подібно до того, як в американському фільмі простежують шлях 5-доларової купюри від одного господаря до іншого.

Але у черзі під посольством про таке не думається. Думається про інше. Ваш американський вуйко, стрийко, цьоця, або в крайньому випадку друзі, надсилають Вам запрошення до себе в гості. До Нью-Йорка, Вашингтона чи якого-небудь Ферфілда – немає значення, бо, крім Вас, їхнього запрошення читати і так ніхто не буде. Ви тішитеся, пакуєте валізи і надсилаєте до посольства прохання про співбесіду. А робити все потрібно навпаки: спершу надсилати прохання, далі пакувати валізи, а потім уже тішитися. А ще краще просто надіслати прохання, а все інше відкласти на пізніший період часу. Із посольства Вам безкоштовно (!) відповідають і ввічливо (!) просять прийти ...надцятого ...ічня, ...ипня, ...есня, не раніше ...дцятої і не пізніше ...дцятої п’ятнадцять. Ви знову тішитеся, переглядаєте вміст валіз, питаєте за дешевшими авіаквитками і біжите купувати квитки на поїзд до Києва (не забудьте паспорт, а то знову виявиться, що Ви рано тішилися).

Приїхавши до Києва, Ви насамперед з’ясовуєте, що вулиці Пимоненка, на яку Вам потрібно потрапити, майже ніхто не знає, і заклопотані своїми проблемами кияни доброзичливо посилають Вас то до канадійського консульства, то до американського посольства, то до торгового представництва США у Києві, то взагалі до якоїсь “американської місії”. Об’їхавши з півміста, Ви нарешті досягли пункту свого призначення, і з’ясовуєте, що Ваші спритніші співгромадяни вже годину тому записалися у якийсь таємничий “список”, і тепер проходитимуть до середини у відповідності із цією чергою і цілковито у старій добрій “совковій” традиції. Серед щасливців, які опинилися у цьому списку першими, Ви впізнаєте сусідів із купе, але це нічим не покращує Вашого становища. Над Вашою наївною вірою у те, що “у них там свої списки” і у те, що “все одно всі пройдуть”, тільки поблажливо підсміюються. Молоде, мовляв, світу не бачило. І через якийсь час Ви вже і самі піддаєтеся цьому настроєві і починаєте думати, що місце Вашого прізвища у таємному “списку”, який забрала зі собою “жіночка в червоному”, щось може змінити у Вашій долі. Ви також починаєте тихенько хвилюватися і уважніше вслухатися у розмови довкола.
Що ближче годинникова стрілка підсувається до призначеної Вам у запрошенні години, то частіше витягають свої пудернички Ваші сусідки “по списку” і, хвилюючись, підмальовують губи, зачісуються, дехто навіть бігає у найближчі кущі переодягатися. Дядько навпроти вас із яскраво чорним, незважаючи на явно поважний вік, волоссям, готуючись до співбесіди, трохи недбало змив фарбу зі скронь, і кілька чорних потічків переконливо свідчать про його старання виглядати молодшим, аби викликати більше довіри у дядька (чи цьоці) консула. Ви ще раз уважно перечитуєте запрошення на співбесіду, у якому Вас просять принести зі собою “всі папери, які підтверджують ваш зв’язок із Україною”. І Ви починаєте сумніватися, чи не забули чогось важливого. Може, варто було прихопити сплачені рахунки за світло, газ, одягнутися у якісь дорожчі речі чи попросити бухгалтера фірми, де Ви працюєте, написати удвічі вищу від справжньої заробітну плату.

– Пані консулова, у мене ще онуки єсть, я ніколи їх не покину, і син у мене добре заробляє, ось-ось справочка, а ще он подивіться...

Але це Ви почуєте вже всередині, а поки що Вам розповідають, що на кожних півгодини призначають співбесіду приблизно 40 особам, і Ви мимоволі множите подумки цих осіб на години прийому (від 12 до 17) і на 45 “баксів”, які кожен із них сплачує при вході, а потім ще на 30 або 120, які сплачує кожен, кому “відкрили” (священне слово “віза” тут забобонно намагаються не згадувати всує, аби не наврочити). А ще бувають “невізові” дні, коли всім ставлять відмови, і “візові”, коли відмови ставлять не всім. Сьогодні, Слава Богу, “візовий”, ще тільки 14-а, а вже від
12-ї поставили 4 візи. Така статистика трохи дивує Вас, але не можна ж вірити всьому, що почуєш у черзі.

Час від часу натовп тих, що чекають, відганяють доброзичливі охоронці з пістолетами, примушуючи людей розташуватися на проїжджій частині вулиці: “Нє можна тут стоять, нє можна”, – повторюють вони, не відповідаючи на питання чому саме, і Ви подумки тішитеся, що хлопці такі спокійні, а могли б і пострілювати. Інколи, голосно сигналячи, натовп розкреше хтось із мешканців будинку, розташованого навпроти консульства (“Ви б тут жили, то ще б не так сигналили, ...ть ...ашу!”), ще рідше втрачає свідомість і падає просто на бруківку котрась бабця, яка не витримала чи то хвилювання, чи то довгого стояння у напруженому чеканні. Бабцю піднімають, заспокоюють, якраз їй і немає за що хвилюватися “у такому віці всім відкривають”. “Це ж скільки моїх пенсій стоє той вхід”, – не може отямитись бабця.

Нарешті Ваша черга, 39 людей, яким призначено співбесіду разом із Вами, вишиковуються вздовж залізного паркана, перед броньованими дверима консульства. Із дверей виходить дівчина і повідомляє, що продукти харчування не можна заносити до середини, і жіночка із Вашої черги після недовгих дебатів із охоронцем, слухняно виносить на другий бік вулиці мішечок із сливками, і вже не може відірвати від нього схвильованого погляду аж до моменту, коли надходить її черга зникнути за броньованими дверима. Ви проходите до середини, Вас ввічливо (!) обшукують і пропускають далі.

“Сорок п’ять доларів”, – говорить Вам лисуватий американець із віконечка під написом “Каса № 2”. На “будь ласка” чи хоча б “добрий день” у нього не вистачає словникового запасу. Ви витягаєте гроші, входите до маленького приміщення, на стінах якого розвішані зображення нічних хмарочосів із написами “L.A.”, “Washington”, “Texas”, а також фотографії Слободана Мілошевича, Радована Караджича та Піночета , де зазначено: “Розшукуються у справі скоєння страшних злочинів проти людства”. Ви приєднуєтеся до схвильованого натовпу, який майже одноголосно щоразу вдихає, коли із котрогось віконечка чується тріщання мікрофона, і одночасно видихає після того, як з цього мікрофона виривається: “Слєдующій, пжалста!” (із
3 віконечок) або “Наступний!” (із 1 віконечка). І, можливо, у цьому єдиному видихові губиться державномовне “бдласка!”

Співбесіда триває кілька хвилин. Після цього більшість бажаючих отримати візу відразу ж виходить у ті самі двері, у які зайшли. Це ті, кому відмовляють. Нечисленні щасливці повертаються за паркан і чекають, поки із мікрофона не вирветься їхнє прізвище (у вимові цих прізвищ переважно бракує голосних, а часто і значної частини приголосних, через що вони більше стають подібними на чеські, абхазькі чи які завгодно інші, тільки не українські).
Нарешті і Ви потрапляєте до віконечка, із якого ввічливо (!) посміхається до Вас дівчина, вже за якістю зубів у її посмішці можна безпомилково визначити, що вона американка.

– Добрій ден, – говорить вона, – анкета бдласка (вона таки вміє! – тішитися Ви). Разом із анкетою Ви намагаєтеся пропхати до віконечка свого закордонного паспорта, запрошення і документи, які “підтверджують ваш зв’язок із Україною”.

– Не треба, – коротко і впевнено зупиняє Вас дівчина і бере тільки паспорт.

– Скільки Вам років? – питає вона, Ви відповідаєте і намагаєтеся зупинити її, коли вона пише зовсім інше число, переплутавши місцями цифри. Але дівчина не слухає Ваших застережень.

– Де Ви працюєте?

– У Львові... – тільки й встигаєте сказати Ви, а вона вже розуміюче киває і продовжує: – Одружені? Діти є?

Ви встигаєте тільки кивати стверджувально або заперечно, намагаючись потрапити у такт її запитань. Скільки Ви заробляєте? – закінчує дівчина, хоча Ви ще не встигли відповісти на попереднє запитання про те, у яких країнах бували. Ви поспіхом називаєте число, вона знову плутає місцями цифри і ввічливо (!) говорить: “Мені дуже прикро, що за американським законодавством ми не можемо надати Вам візи” і тицяє Вам у руки папірця, якого тримала в руках від самого початку Вашої розмови. Якби ж замість того, щоб гарячково намагатися відповісти на її запитання, Ви розв’язували кросворд, вона так само ввічливо сказала б Вам цю єдину фразу, яку вона говорить українською майже без акценту і так, що її можна відразу зрозуміти.

– Патом пачітаєтє, – говорить Вам озброєний охоронець, і Ви швиденько виходите забирати із прохідної свій дезодорант і металеві ножички, які у Вас забрали на той випадок, якби Вам спало на думку вчинити напад на представників консульства.

– А какім язиком с німі разгаварівать: па-русскі ілі па-украінскі, – допитується у когось жвава тітонька на вулиці перед входом до амбасади. Напевно, якби її попросили про це у запрошенні, вона вивчила б навіть українську. Можливо, українському урядові варто розпочати переговори на цю тему із американцями. Хай би зменшили плату за вхід для тих, хто розмовляє державною мовою. Це суттєво пришвидшило б процес українізації східних областей і сповільнило б процес русифікації західних. І всього за якихось там 45 “баксів”.

То ж, може, і ми доробимся колись до своєї амбасади у центрі Вашингтона, куди стоятимуть у черзі принишклі американці і тремтячими руками сплачуватимуть до каси суму, адекватну їхній середній місячній платні тільки за право входу до середини. А наші хлопці цвиркатимуть їм крізь зуби:

– Ду ю спік юкрейн?

І роздратовано штампуватимуть у паспорті кожного, хто заперечно хитнув головою: Application recеived, що у перекладі на людську мову означає: “Сиди в хаті і не рипайся!” А грошики тектимуть жвавеньким зеленим потоком на рахунки всіх тих, хто матиме “список документів, які підтверджують зв’язок з Україною”. Ото було б добре!

POSTUP - ПОСТУП
№156 (600),
21 ВЕРЕСНЯ 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Земля у нас не продається!
·Ця Олімпіада може стати останньою ТАКОЮ

ПОГЛЯД
·Будьте готові до зими
·Свідома молодь - за реформи
·Про страх усередині нас
·Бойовий гопак із претензіями на Олімпіаду

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Свято православ"я не за горами
·Чи бути українській експансії?
·Розстріляли працівників міліції
·КІЛЬКА СЛІВ
·Облдержадміністрацію лякають черговим пікетом
·Формула-1 на "горбатих"

ПОСТУП З КРАЮ
·Кучма не призначав Грача лідером КПУ
·Одкровення верхів
·Протестантизм наступає
·Нові подробиці зникнення Гонгадзе

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Бензин і дизпаливо вже не подорожчають?
·Європа обговорює податки на пальне
·Епідемія автомобільних "проколів"
·СВІТ

ПОСТУП У СВІТ
·СВІТООГЛЯД
·НАТО залишається серцем Європи
·Правда від Мілошевича
·Конфлікт у промосковському уряді
·Зі шпигунів зірвуть маски

РЕВЮ ПОСТУПУ
·РЕВЮ
·СПРАВА ПРО НАЇЗД

ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ

АРТ-ПОСТУП У СВІТ
·Луїс Барраган - таємний геній мексиканської архітектури
·Останнє "няв" на Бродвеї
·Дипломати проти вистави
·Новий журнал

СПОРТ-ПОСТУП
·Збір нагород триває
·Виявляється, динамівцям заважало волосся
·На чиїй вулиці свято?
·"Шахтар" поступився при гідній грі
·Олександра Багача таки "з"їли"

РЕПОРТАЖ У ПОСТУПІ
·Як потрапити до Америки?
·ПРОЩАННЯ

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Сантана отримав "Греммі"
·ГОРОСКОП