Він її роздягає, і Оксані Забужко не шкодить
СУЧУКРЛІТ
Марія КРИВЕНКО
Мені довелося побувати на двох літературних акціях, що проходили у рамках Форуму книговидавців, – “Поезії і музики non-stop”, яка відбулася у студентському клубі ЛНУ, а також зустріч із Оксаною Забужко у великому залі того ж університету. Враження спонукають висловити деякі міркування про “наше сьогодні” в літературі у цілому.
“Поезія і музика non-stop” розпочалася о 15 годині. Була п’ятниця, студенти, певно, пороз’їжджалися по домівках, у залі заледве чи набралося би чоловік 50. Під час виступів літераторів люди заходили-виходили, отже, зайвий шум, відсутній мікрофон – майже нічого не було чути. Зустріч з поетами – членами АУП проводив Василь Герасим’юк. Він роздратовано розпочав з того, що, мабуть, нас, слухачів, сьогодні мало через те, що всі збираються завтра на зустріч із видатною письменницею Оксаною Забужко, а ми, мовляв, так собі, прості смертні літератори. Це була реакція на афішу у центрі міста, на якій Оксана Забужко означалася як видатна. Рефрен – “вас сьогодні так мало, бо завтра буде багато на зустрічі із видатною Оксаною Забужко”, – пролунав іще раз упродовж зустрічі з уст Василя Герасим’юка з притиском на слові “видатною”. Коментарі зайві, хіба що навздогін за відбулим у Київ гуцульським поетом Василем Герасим’юком послати запевнення – заспокоєння його в тому, що він, судячи хоча б із блискучого верлібру, єдиного прочитаного ним на цій зустрічі, мабуть, не менш видатний. Але з цим залишимо розібратися часу. Отож на зустрічі у студентському клубі роздратований Василь Герасим’юк знеохочено представляв членів АУП з різних міст: Анатолія Кичинського з Миколаєва, не знаного мною на прізвище, даруйте, поета з Одеси, чернівчанина Мирослава Лазарука, львів’янок Мар’яну Савку та Олену Галету, львів’янина Назара Гончара – здається, усі. Певно, знехіть та не надто гарний настрій ведучого передався учасникам зустрічі – усі вони, окрім ретельно підготовлених Мар’яни Савки та Олени Галети, чемненько читали один – два вірші, причому в тематиці чоловікам-поетам задав тон Анатолій Кичинський, котрий на початку продекламував вірша із рядком “я тебе роздягаю...”. Поет з Одеси з ентузіазмом продовжив те, як “вона зняла всі чотири корсети”. Мирослав Лазарук, коли прийшла його черга, так і сказав, що теж відштовхнеться від Анатолія Кичинського і прочитає про кохання на сіні. Гм... роздягання – це добре. Анатолій Кичинський – чоловік симпатичний і ліричний, і несмілий – швиденько зашарівся і втік на місце. Отже, так би мовити, звичайна чоловіча бравада. І, як би сказали більш одверті у таких випадках, ніж ми, поляки, дітей з того не буде. На щастя, Назар Гончар говорив не про роздягання і цим публіку дещо розворушив – не одне поетичне збіговисько рятував Назар. Хто його не знає? Що сказати іще? Та, здається, нічого більше. Окрім висновку: Оксана Забужко таки зіпсула поезію і музику non-stop у студентському клубі. Як? Здогадливий читач легко припустить: або Оксана Забужко справді така видатна, що перед нею світ блякне, або поезія і музика non-stop у студентському клубі 8 вересня справді була така недолуга. Я нічого не маю проти жодного з учасників акції, усі вони, окремо взяті, мабуть, люди непересічні. Але трапилося, як в анекдоті: ти, дорогенька, – каже приятелька приятельці, – дуже гарна, і капелюшок твій дуже гарний, але окремо: ти – без капелюшка, а капелюшок без тебе.
Усі поети-аупівці, які виступали, пробачте, непрофесіонали, бо ніхто з них, скажу, “не живе” з того, що говорить і пише, а навіть і близько не турбується про те, щоб його хоч знали. Вони недбало ставляться до свого читача. Не намагаються і не вміють використати навіть такого унікального шансу – виступити на Форумі книговидавців, – отже, недбало ставляться і до свого видавця. Що ж, в Україні бути сьогодні поетом чи літератором взагалі – справа нескладна. Важче було кобзарям – ті таки залежали від популяризації свого слова, бо народ їх шанував і утримував, як міг. Надалі ж так складалося, що художнє писання було додатковим заняттям офіцерів, священиків, чиновників усілякого роду і особливо їхньому трибу життя не шкодило. “Неугомонное это призвание”, правда, зіпсуло добряче кар’єру художника Тарасові Шевченку, але це прикрий чи, може, щасливий виняток. Професіонали-письменники в Україні з’явилися в радянський час. Микола Хвильовий, наприклад, отримав аванс за незакінчений роман “Комсомольці” і застрелився – це була відповідальність і спокута за гріх. Хоча його гріх – потреба чесно відпрацьовувати гонорари. Сьогодні жоден літератор в Україні, на жаль, гонорарів не відпрацьовує, хоча більше жаліється, що гонорарів чомусь не отримує. Він чухається за вухом, читає відчіпного і йде допивати недопите. І це не може бути ставленням професіонала до ремесла, я не скажу – ставленням професіонала до свого покликання. Це може бути тільки ставленням до хобі – закусили, а тепер і розслабимось. Таку “розслабуху” культивує Асоціація українських письменників як творчість, як продукуючий літературний процес. О’кей. Якби ж то продукт такого процесу був іншим, ніж він є, можливо, ніхто би і не зауважив, так би мовити, супровідного. А продукт один: у нас хмара самодіяльного люду, яка бавиться у письменництво, і частину такого люду об’єднує також і АУП, окрім благословенної спілки, – люду очевидно що талановитого, але непрофесійного, лінивого, а тому і чванливого.
Зовсім інакше було із Забужко. Переповнений великий зал, навіть на балконах – таке треба собі заслужити! Працював мікрофон. Оксана Забужко розмовляла із залом дві з половиною години, глядачі вибрали спосіб спілкування з письменницею у формі записок. У виконанні авторки пролунав вірш й уривок з майбутнього роману “Казка про калинову сопілку”. Велика кількість запитань стосувалася старого скандального роману авторки “Польові дослідження з українського сексу”, хоча зустріч заповідалася як презентація книги есеїстики “Хроніки від Фортінбраса”. Цікавість слухачів була скромною і не дуже, але гостя університету ретельно намагалася її вдовольнити, оскільки письменник, як вона пригадала присутнім, – професія публічна. Можна багато з чим не погодитись, на чому наполягала Оксана Забужко на цій зустрічі, і багато чим роздратуватись, бо говорилося нею і чимало відвертих дурниць, як-от те, що Київ – місто не російськомовне. Та ж характерна для Оксани Забужко софістика, словесна еквілібристика. Мовний пуризм, від якого письменниця відхрещується руками і ногами, мав би бути для неї пігулкою №1, але враження – то особиста справа кожного. Констатуємо очевидне: Оксана Забужко одинока з АУПівців таки усвідомлює себе письменницею і намагається твердо, подекуди зухвало, до нахабства слідувати за своїм покликанням – I like it! Тут би якраз продовжити “на відміну від...”, але це зробив замість мене Василь Герасим’юк, відкриваючи зустріч у студентському клубі. Натомість запитання до АУП: як то воно так трапилося, що у рамках Форуму відбулася тільки одна персональна зустріч з письменником? Чи залів бракувало? Чи, може, сміливості та зусиль з боку членів організації? Чи їхньої письменницької моці? Чи їхньої людської настирності? Впертості? Рішучості? Послідовності? Бо хто сказав, що письменник не повинен володіти такими якостями? Повернімося до Миколи Хвильового. Його гріх – пригадамо! – потреба чесно відпрацьовувати гонорари.
Це важкий хліб, багатьом справді талановитим він виявлявся не під силу. Тоді, у 20-і, спроба зробити літературу справою професіоналів, тобто людей, які живуть з праці пера, провалилася, оскільки трапилася ситуація, можлива лише в умовах диктатури: в літературу хлинули, а точніше, до корита, звідки її годовано, не так генії, як “угодні”. Сьогодні все-таки згадаймо ті часи, коли бути письменником було поплатно і особливо небезпечно. Ніхто не бажає, щоб машина часу повертала нас у жахливе минуле. Але після другого відродження відповідальності за право називатися письменником повинно бути більше. Сьогодні, коли за кожним з нас не стоять ніякі політичні доктрини, ніякий ефемерний патріотизм – ніщо і ніхто, окрім нас самих. А справа виглядає так, що нас якраз і немає. Майже анікогісінького.
|
|
