Українські праві формують опозицію
За задумом технологів від правоцентристського крила, Віктор Ющенко мав юи стати на чолі об"єднаної правиці
ПРОЖЕКТИ
Олег БАЗАР
Уряд Ющенка витримав перший вересневий іспит. Попри песимістичні прогнози, день уряду в парламенті відбувся навдивовижу спокійно і мирно. Парламентарії обійшли увагою практично всі питання (насамперед щодо ситуації У ПЕК), які б могли спровокувати конфліктні ситуації, та злегка покартали за дрібні “недоробки” віце-прем’єра Юрія Єханурова. Парламентські опоненти уряду з фракцій СДПУ (о) та “Відродження регіонів” не наважилися на масштабну атаку на уряд, а ліві вирішили не втручатися у протистояння Ющенка й енерготрейдерів. Утім, ця осінь, схоже, все ж таки не розчарує любителів політичних баталій. По-перше, народні обранці змушені будуть уже найближчим часом почати реалізацію малоприємного для багатьох із них дійства під назвою “Імплементація результатів референдуму. Частина друга, фінальна”. По-друге, у вересні нас чекає продовження і розвиток конфлікту між урядом та олігархами. Далі, як то кажуть, нікуди: опоненти переступили ту межу, до якої стосунки між ними можна було б називати “протистоянням”, і перейшли до дій, які однозначно можна кваліфікувати як “війну”. І переможцем із неї може вийти лише хтось один.
Якщо кабінету Віктора Ющенка вдасться вистояти, можемо сміливо говорити про народження нового центру притягання української влади. Центру, який, поза сумнівом, буде противагою Президентові та плекатиме антипрезидентську опозицію.
Два полюси української влади
Раніше роль такого полюсу виконував парламент. Керований Олександром Морозом вищий законодавчий орган був осередком опозиційності в країні, що дозволяло оглядачам тішитися ілюзією демократії, а президентському оточенню – наявністю “зручного” ворога, на якого завжди можна було “списати” всі провали.
Визначального впливу на формування державної політики парламент не мав, але “законотворчим” відростком Адміністрації Президента також не був. У період головування Олександра Ткаченка ВР також вряди-годи дозволяла собі побавитися в опозиційність, іноді відважувалася відкрито опонувати главі держави, проте хоч якоїсь системної опозиції вже не було. Не останню роль у цьому відігравала одіозна фігура “селянського” спікера. І якщо з його попередником Олександром Морозом праві знаходили спільну мову, то з Ткаченком про жодні домовленості навіть і не йшлося.
Парламентська революція 2000 та опанування влади у парламенті лояльною до Леоніда Кучми більшістю докорінно змінили ситуацію. Збулася мрія Леоніда Даниловича: парламент “став на стезю” “конструктивної” співпраці, а його керівники, Плющ-Гавриш-Медведчук, демонструючи лояльність до Президента, навіть залишили позаду чиновників з АП. Єдиним реальним полюсом влади, єдиним центром влади залишилася виконавча влада на чолі з Президентом.
Та природа не терпить порожнечі і рано чи пізно відновлює рівновагу. Втративши противагу Президентові в особі Верховної Ради, Україна має шанс здобути її в особі уряду.
Опозиційний прем’єр
Те, що Віктор Андрійович як прем’єр суттєво відрізнятиметься від усіх своїх попередників, помітно було віддразу. По-перше, він єдиний з українських прем’єр-міністрів мав значні успіхи у попередній діяльності, а головне, мав велику довіру до себе у суспільстві. По-друге, Ющенко був першим, хто спробував особисто сформувати персональний склад уряду – і зробив цей процес достатньо публічним. По-третє – і, мабуть, найголовніше, – Ющенко мав власну позицію, і відстоював її навіть перед Президентом. Усі його попередники на цьому посту не могли навіть мріяти про таке “життя”.
Навіть призначення Ющенка керівником уряду відбулося якось усупереч вітчизняній політичній логіці й особистим симпатіям самого Президента: Леонідові Даниловичу ніколи не подобалися люди, популярніші в народі, аніж він сам. У 1996 році Євгена Марчука (на той час – досить популярну в суспільстві особу) було звільнено саме за такий “недолік”. І з відповідним формулюванням: “За формування власного (!) політичного іміджу”. Ющенко не був ані соратником Президента, ані представником потужного фінансово-політичного угруповання. У Леоніда Кучми просто не було іншого вибору: потрібна була людина, якій би вірили і яку би поважали на Заході; яка б, зрештою, навела хоч якийсь лад в економіці держави.
Уже з перших днів свого існування уряд Ющенка вступив у пряму конфронтацію з оточенням Президента. Першими не витримали ті, кого прийнято називати олігархами, адже Ющенко не тільки не врахував їх побажання стосовно кадрового підбору урядовців, та ще й розпочав (руками Юлії Тимошенко) “заганяти” їх у рамки прозорого бізнесу. Олігархів підтримали чиновники з АП. Далі не витримав і сам Президент. Важко сказати, що саме спонукало Кучму – чи то слізні прохання Суркіса і Волкова, чи то зростання популярності Ющенка, але наприкінці літа Президент однозначно став на бік опонентів уряду. Він розкритикував політику уряду щодо залучення міжнародних кредитів – і, зрозуміло, стосовно реформування енергоринку.
В останній декаді серпня в бій проти Ющенка кинули “важку артилерію” – Генеральну прокуратуру. Заарештовано Олександра Тимошенка та Володимира Фальковича – чоловіка й друга дитинства Юлії Тимошенко. Повірити, що залп цієї “гармати” стався без санкції Президента, може тільки хтось дуже наївний. Ющенко заявляє, що ця подія зовсім не кидає тінь на уряд. Але всі прекрасно розуміють: при потребі “гармата” вдарить і по самому Ющенкові. Близькі до есдеків мас-медіа вже давно готують для цього ґрунт: за їх трактуванням, прем’єр винен мало не за всіма статтями Карного кодексу. (Один з останніх прикладів: близька до Суркіса газета “Киевские ведомости “ опублікувала статтю “Птичья метка на мундире премьера”, в якій Ющенка відкрито звинувачено у співробітництві з німецькою та американською розвідками. Прийомчик, треба сказати, не новий. Подібні закиди у бік опонентів часто практикувалися і в СРСР. За часів Й. Сталіна).
Фактично, прем’єрові не залишили простору для маневру. Президент вийшов за рамки властивого для нього образу “арбітра нації” і став на бік однієї зі сторін. Ющенко змушений або тихо піти, визнавши власну поразку, або ж... Варіант очевидний: згрупувати всі наявні ресурси, згуртувати союзників – і показати суперникам, “чия правда і сила”.
Парламент: правиця проти олігархів
Першим пробним каменем, своєрідною пробою сил стало голосування у перший день роботи Верховної Ради щодо трансляції сесії. Пропозиція фракцій СДПУ (о) та “Відродження регіонів” була відкинута. Не без допомоги “проющенківських” фракцій – “Батьківщини”, “Реформ-Конгресу”, УНР та НРУ. Оглядачі розцінили такий крок як перемогу “публічної політики” над політикою “непублічною”. Ця подія, до речі, має і дещо інше пояснення – парламентська більшість зробила перший крок до поділу на пропрезидентську (“Відродження регіонів”, СДПУ (о), НДП, “Трудова Україна”, НДП та ПЗУ), яка налічує близько 150 депутатів, і пропрем’єрську (“Реформи-Конгрес”, НРУ, УНР, “Батьківщина”, депутатська група “Соборність” – усього близько 120 депутатів. Утім, голосування щодо трансляції сесії було своєрідною репетицією перед важливішими і більш масштабними боями.
Найважливішим із них, очевидно, стане розгляд парламентом у другому читанні змін до Конституції України, так звана імплементація результатів референдуму. Проурядові фракції, за попередньою інформацією, вирішили голосувати проти впровадження змін до Основного Закону. Враховуючи можливість їх союзу із “Солідарністю” Петра Порошенка та частиною позафракційних депутатів, правиця має всі шанси “завалити” імплементацію, навіть якщо президентське оточення зуміє домовитися з комуністами.
Якщо проурядові фракції таки зважаться і проголосують проти (а така ймовірність досить велика), зможемо сміливо говорити про остаточний поділ більшості на пропрезидентську та проурядову, – і, що головне, про початок формування у парламенті нового центру притягання, лояльного до уряду й опозиційного до Президента. За інформацією з парламентських джерел, практично досягнуто домовленості про тісну координацію діяльності між фракціями “Реформи-Конгрес”, УНР та НРУ. Нібито розпочато переговорний процес про об’єднання в одну фракцію, до якої також мали б увійти група “Соборність” та ряд позафракційних депутатів. Фактично, вже сьогодні вимальовується схема нового – проурядового – блоку парламенту: НРУ+”Р-К”+УНР (з одного боку) і “Батьківщина” та “Солідарність” (з іншого).
Що матимемо в результаті? Уряд уперше в новітній історії отримає опертя в парламенті, причому опертя, здатне реально впливати на політику Верховної Ради в цілому. Це означає, що Ющенко буде певним чином захищений від серйозних загроз із боку вищого законодавчого органу.
Парламентські фракції, знову ж таки вперше, отримають реальну можливість впливати на діяльність виконавчої влади. Не виключено, що відбудуться певні кадрові зміни в уряді, до якого можуть увійти чільні представники правиці.
Питання лише в тому, чи ризикне Ющенко. І друзі, і вороги прем’єра погоджуються в одному: він дуже добрий банкір. І як добрий банкір Ющенко робить ризиковані ставки лише тоді, коли шанс перемогти є досить високим. Чи ризикне Ющенко цього разу? Можливо. Залишилося почекати, доки парламент візьметься до розгляду питання про імплементацію.
|
|
