Свято зі сльозами на очах
Свого часу Володимир Винниченко скаржився на те, що українську історію неможливо, мовляв, читати без брому. Скидається на те, що наші земляки та сучасники не лише сприйняли, але й поглибили і розширили це положення.
Здається, історію України (а принаймні Львова) дехто читає під дією добрячих доз значно сильніших засобів, аніж невинний бром. Воно би, може, й нічого страшного в цьому не було, якби за прочитанням не йшли спроби написання продовження – крізь ті ж таки рожеві окуляри. Чи не рожеві. Ну, не можу я собі уявити колір окулярів, крізь які 17 вересня в історії нашого міста виглядає таким радісним, аби саме в цей день проводити свято Львова. Хтось може сказати, що Днем міста можна і взагалі оголосити якусь нейтральну дату. Але ж 17 вересня – це зовсім не нейтральна дата!
Звісна річ, вичавлювати з себе раба – заняття не надто приємне: це ж треба себе, такого хорошого, трішечки чавити. А не хочеться. Хочеться – просто за звичкою – отримувати подарунки та вітання двадцять третього, як кажуть на Черкащині, “фівраля” й вітати коханих “восьмого марта”; першого травня і навіть сьомого листопада постсовкові рефлекси зумовлюють бажання пити горілку. Все це, в принципі, зрозуміло, і саме цим пояснюється наявність у переліку офіційних свят усіляких чудасій на кшталт Дня примирення (з ким?!), Дня захисника Вітчизни (якої?!!!) тощо.
Щоправда, до останнього часу я якось вважав, що всі ці звички переважно стосуються русифікованого та збільшовиченого Сходу. Ну, і певною мірою Центрального регіону, доведеного свого часу до краю голодоморами і терором. Але від галичан нічого подібного я якось не чекав.
Сформована в умовах цілком європейської імперії Габсбургів, галицька спільнота завжди уявлялася мені ближчою не до навезених із мордовських боліт і вологодських лісів нинішніх мешканців Криму – “українців з 1954 року”, не до “русских хохлов” Слобожанщини або гірників Донбасу з табірною “фєнєю” в ролі рідної мови, а до цивілізованих литовців, латишів та естонців, тобто нормальних європейців, батьківщини яких загарбав Радянський Союз під час підготовки до загарбання інших європейських країн. Однак іще за більшовицьких часів, коли довелося мені чимало подорожувати автостопом, найкращим шляхом до порозуміння з будь-яким литовським водієм служили знання імені Ромаса Каланти і вияв поваги до його пам’яті. 1974 року цей хлопчина, ім’я якого стало своєрідним паролем, у річницю радянської окупації Литви вчинив самоспалення на площі перед будинком ЦК у Вільнюсі. Було йому дев’ятнадцять років. Пам’ять про нього є і буде, без сумніву, вічною – у прямому сенсі цього слова – в серцях литовців. І це одна з вагомих причин для впевненості в майбутньому цього народу. У по-антисемітськи налаштованих виданнях можна зустріти звинувачення євреїв у тому, що одне з їхніх найбільших свят – Пурим – це, фактично, відзначення річниці знищення 30000 ворогів цього народу. Що тут дивного або специфічно єврейського – не зрозуміло, адже відзначають, скажімо, в Росії дати Полтавської чи там Бородінської битв, у Франції – День Бастилії тощо. Та для того, щоби влаштовувати день міста в Пірл-Харборі сьомого грудня, в Хіросімі – шостого, а в Нагасакі – дев’ятого серпня, треба бути щонайменше великим оригіналом. М’яко кажучи. У нашому ж місті, як з’ясувалося, такі оригінали є.
Заради об’єктивності слід зазначити, що в деяких екзотичних культурах сприйняття й оцінка смерті дуже відрізняються від звичних для нас. Деякі народи Сходу радіють, що близька людина має нарешті шанс на більш вдале перевтілення. Новоорлеанські негри ХІХ століття перетворювали похорон на дуже веселу імпрезу, мотивуючи це тим, що небіжчик, мовляв, теж любив добре повеселитися. Знаменита пісня “Коли святі крокують” – перлина раннього джазу – виникла, власне, як похоронна. Відгомін такого ставлення можна зустріти й у нашій культурній спадщині. Є така українська приказка: “Весело було, як діда ховали: музика грала! Цукерки давали!” Однак навіть у цих випадках ідеться про природну смерть однієї людини, а не про настання епохи масових арештів, вивезень, тортур і вбивств.
А особисто я цієї неділі вдягнув темну сорочку й пішов випити за упокій душ жертв кривавих наслідків “золотого вересня” 1939 року. І Ромаса Каланти. І героїчних фінських вояків, котрі ціною власного життя унеможливили прихід на свою батьківщину якого-небудь “золотого січня” (лютого, березня?). А День Львова цього року я не відзначав.
Олег НЕВЕЛЮК
|
|
