Бетонне марево Сихова
Тут живе більше людей, ніж навіть в Івано-Франківську, і ці люди мають поетичні душі
Це житловий район вважається непрестижним: найнижчі ціни на житло, віддаленість від центру, через що доводиться витрачати щодня бодай дві гривні на транспорт (переважно маршрутки). Та хоча цей район мало нагадує кольорові поштівки чи світлини з рекламних проспектів, тут є свій неповторний шарм – люди.
Щоб якось прикрасити коричнево-зелену бетонно-цегляну архітектурну неповторність Сихова, вони придумали і дали йому свої – неповторні й романтичні – назви, взяті простісінько з американських “мильних” серіалів – “Санта-Барбара”, “Кароліна”, з географії, біології та історії – “Шувар”, “Оазис”, “Міленіум”, з прикладної електротехніки – “Іскра”, просто з рідної природи – “Метелики”, “Зелений Змій”. Жіночі імена присутні у назвах магазинів – “Наталка”, “Ольга”... А ще тут є дитяча мистецька школа, школа-студія, дерев’яна церква, в якій молився сам Хмельницький перед облогою Львова...
На стінах будинків – величезні мальовані білою фарбою цифри: номери, як на електронних калькуляторах першого вітчизняного випуску. Назви вулиць уже встигли поміняти, хоча більшість громадян-старожилів іще не встигла запам’ятати нововведень, бо ж район як-не-як молодий, весь час будується, росте. Проте фільмів не крутять, уже давно не крутять, хоча тут розташований один із найкращих львівських кінотеатрів, імені Довженка. Площа перед ним – традиційне місце проведення всіх передвиборних мітингів, демонстрацій чи просто якихось концертів народних колективів (на халяву і в якості агітації за чергового клоуна). Останні довибори у парламент, повністю проігноровані сихівським людом, подарували ціле море такого дійства. Збиралися (а що ще робити, коли немає грошей?) багатотисячні натовпи. Музика бамкала і не стихала, феєрверки розсвічували небо. Такого не було навіть в центрі на день незалежності.
Сихів – дуже далеко від Африки і неймовірно близько від села Зубра, проте дискотеку чомусь назвали Zebra, а не “Коні”, чи, наприклад, ще ліпше – “Корови”, яких тут багато. Корови і кози ходять поміж людей і машин, які мчать на моторошній швидкості, не помічаючи їх. Що там люди, вони навіть літаків, що низько літають просто над головами, не помічають. Худі і голодні, тварини припадають до трави своїми вологими мордами. Клапті зеленого трав’яного дива серед сірого, мертвого бетону міста, посеред яких на чотирьох ногах стоять чорно-білі тіла. Справа і зліва – шалений темп автостради, якою їдуть металеві “таратайки” на чотирьох колесах. Попереду – багатоповерховий Сихів, ззаду, за коров’ячими хвостами, – пересувний пост ДАІ у “запорожці”.
Далі, через міст, – Новий Львів. Той самий, де вони пасуться. Великі домашні тварини, які дають молоко, сир, сметану й цілі купи доброякісного гною.
Старий сивий чоловік у допотопному плащі барви насиченої безнадії, з матеріалу болонья, слухає приймач. Реальна проза життя, сихівські подвір’я, заселені дітьми. Старші майже нікуди не ходять. Навіть у страшенну спеку. Просто сидять на вхідних сходах до під’їзду, зливаючись із брудними облізлими стінами, і мовчать. Часом перекидаються скупими, малозрозумілими для “чужих” словами. Сленг. Іноді палять – одну на всіх сигарету. Невідомо, чи то тютюн. Невідомо, як на це реагують їхні батьки. Вони байдужі до зовнішнього світу, якому до них також немає діла. Їхні очі – як плити тротуару, їх обличчя – як розбита дорога, та й нагадують вони примар. Вони настільки тупі, що найбільше, на що їх вистачає, – це заплювати ліфт чи напаскудити на переходах. Та й навіть для таких “подвигів” їм потрібно хоч трохи алкоголю. Щоб мати бодай краплину фантазії, треба читати, писати, думати. Це – не з їх опери. Радості на їх обличчях не видно взагалі. Значно легше розгледіти на них страшенну втому і колосальне розчарування. І те, й інше є досить дивним, як на їх ніжний вік. Але – не на наш час.
Час тотального безробіття позначився і на дворі, який нагадує бетонну клітку, і де цілодобово тріпають хідники. Навіть у неділю зранку. Фантастика з домішками абсурду. Раніше таке убого-ліниве тріпання траплялося тільки в суботу. То був день відпочинку і хатньої праці: люди ж ходили на роботу. А тепер усі нервово тріпають хідники. Психіатри кажуть: це перша ознака психозу.
Проте таке махання палицею по килимах створює в тих здорових чоловіків, позбавлених роботи, ілюзію зайнятості і власної цінності, потрібності, така робота трохи знімає напруження у голові. Пити вони не можуть, немає за що, а так – якась розрядка. Біда тільки, що в бетонному “мішку” така енергійна маханина тріпачкою створює жорстокий звуковий ефект, подібний до обвалу в горах. Спати під таку “музику” можна. Але важко. Найменше від цього потерпають пенсіонери. Слух не той. Крім того, вони вже так багато бачили і чули, що майже ні на що не реагують.
Чоловіки з регулярністю, вартою кращого застосування, день у день забивають “козла”. Серйозність, з якою вони це роблять, вражає: щоразу спочатку повільно виносяться з підвалу “сідало” і дошка (лавки і стіл “спіонерили” років зо сім тому). Тут, при “столі”, “травляться” байки, куряться “папіроси” – і тільки тоді починається велика гра в доміно.
Жінки поводять себе скромніше. Вони сидять. І все. Здалеку – як кам’яні баби. Вони дуже важко працювали, а тепер доживають свого віку. Найбільшою їх радістю стало рішення начальника жеку спиляти засохле дерево. Тепер є на чому сидіти. Довелося, щоправда, катуляти його через увесь двір. Але команда з восьми ветеранів домашнього фронту зробила це всього за годину.
Проте вони зробили це – і тепер мають свій куток, власний клуб. З нього легко оглядати рух у дворі: молоді мами, які гуляють із малюками у візочках, “тріпальники” килимів, чемпіони з доміно, фанати-автомеханіки, які намагаються повернути до життя, використовуючи підручні матеріали, спалений “москвич”, бездомні пси і коти – вкупі з власниками породистих тварин, професійні пияки і “дівки” з дорослими кавалерами. Бабусям усе цікаво, вони про все мають свою думку. Їх розмови багаті гіркою критикою і солодкими спогадами. Вони прожили життя, вони підняли сім’ї. Вони спокійно доживають осінь. А восени – канікули закінчилися, тож є шанс, хоч це зовсім не обов’язково, що якась частина “пацанів” і “дівок” піде до школи, якась частина – “десь подінеться”, і тоді вже не так страшно буде ходити по ночах.
Стандартний журналістський штамп – житловий район Сихів, продукт масового індустріального будівництва, спальний район – уже не підходить. Спальні райони, як відомо, – це місця, де немає навіть на цеглину оригінальності (що Харків, що Львів, що Шепетівка, що Маріуполь – бетон, асфальт, коробки, цурпалки й напівобрубки дерев, ринки-базари). Шум, гамір, грюкіт і... запах. Сихів, Топольна, Левандівка, Рясне – все одно. Але й це велике “але”: тут живуть, працюють, ходять загазованими, залитими водою й болотом вулицями, купують щось у дуже недешевих магазинах більшість жителів цього міста. Це – найбільш населений район: мешканців тут більше, ніж в Івано-Франківську, і статус “спального району” (у зв’язку з відсутністю у місті Львові “настоящої” промисловості) виглядає досить абсурдно. Щоб не загинути з нудьги від нестачі роботи та грошей, мешканці Сихова почали, подібно до древніх китайців, самі її створювати, взявши на озброєння старий рецепт постіндустріальних суспільств – розвиток сфери послуг. З-під землі, з тріщин в асфальті, на руїнах недобудованих фундаментів почали рости базари, ринки, приватні магазини, бари, “центри красоти і здоров’я”, ресторани, перукарні, міні-ательє з ремонту взуття, супермаркети, приватні “зубні кабінети”... Є навіть своя газета...
Якщо прийти сюди з боку Зеленої, краєвид відкривається і цікавий, і гарний: відразу хочеться залишитися й довідатися, що там далі, за тими розмальованими оптимістичними веселками й “коробками” усміхнених будівничих капіталізму. Нічого. Показовий район – то було в минулому і, звичайно, в планах архітекторів. Широкі просторі вулиці, затишні зелені сквери, школи, промтоварні магазини, універсам, кінотеатр, дитячі садки, поліклініки, лікарні, ресторан, базар і недобудована церква у самому центрі. Церква, базар і море кнайп з’явилися самі собою. Їх тут не чекали. Їхня поява (при такому великому безробітті) виглядає нелогічно: за що ж усі ці люди “банячать”, але кількість продавців, перукарів, офіціантів аж ніяк не зменшується, навіть навпаки. Але це – Сихів. Тут багато парадоксів. Район сам – якось по-домашньому – намагається вижити і прогодувати себе; не маючи промисловості, дає своїм людям роботу – яка є. Найперший вихід – базари.
“Іскра” – ринок. Страшенний рух, дикі запахи, хаос, бруд і занепад.
Тьма-тьмуща людей стовпилася навколо входів до магазинів. Вам пропонують куриво і алкоголь невідомої науці якості. Між прилавками, на пекельному сонці, – м’ясопродукти, купа кишенькових злодіїв і ще якихось штурпаків кримінальної “професії”. Ріжуть очі вундеркінди малого бізнесу – трагічно юні діти, не старші за шостий клас середньої школи. Їхні очі здатні розтопити навіть наші черстві серця. Їхня єдина зброя – дитяча беззахисність, справжня або (часом) удавана. Добре, що існують маршрутки, – хоча й надто дорого. За півгодини з околиці “Санта-Барбари” можна доїхати в центр. Базар “Санта-Барбара” – це чистота і фантастичний краєвид на зелене незасіяне поле, на якому стоїть напіврозвалений корівник. Крім стандартного і вже затертого асортименту – до болю знайомий ринок вживаних речей. Багато серйозних, із сумними обличчями, легко (не за сезоном) вбраних людей, які сидять чи стоять, ще більше яскравого одягу, що хаотично лежить, накиданий нерівними купами, на розкладачках, цератах чи просто газетах. Тихо, ша: між прилавками не бракує місця, тож ви можете не переживати, що вам поріжуть кишені.
Зовсім поруч – торговий центр “Зубра”, і ви на власні очі можете переконатися в різниці цін, якщо вона існує, або ж докупити те, чого немає на базарі. “Шувар” – найперспективніший ринок, тут найширші асортимент і діапазон цін, торгівля – просто з машин, тож товари дешевші. Цей приклад вдалого бізнес-проекту з’явився на місці закинутого котловану під так ніколи і не побудований великий універмаг.
Як і на інших базарах, тут продають квіти. Не тільки вже звичні відра з дорогими трояндами і гвоздиками. Не тільки професійні продавці. Часто – вундеркінди малого бізнесу. Діти. Або старі, змучені життям, погодою, злиднями і ревматизмом жінки. Крім квітів, вони торгують саморобною горілкою, в кращому випадку – розведеним спиртом, тут же – стаканчики з горішками, насінням соняшника, газети. 50 копійок, гривню – саме так, не більше і не менше, – просять вони за свій букет.
Підсніжники, ромашки, конвалії, композиція на Спаса або Паску. Вони збирають ті квіти в лісі чи на власному мініатюрному городі, може, навіть на клумбі, а тоді терпляче роблять із них букети. Польові квіти, гілочки дерев, засушені стеблини – все йде в рух. Вони перев’язують ті пучечки своїми невмілими дитячими або немічними старечими руками – і пропонують їх нам.
Щоби їх змогли помітити, вони заходять у кафе (їх безліч), між столики, ідуть на базар (поміж рядами успішніших торговців), де їх штурхають і женуть геть, від покупців, в яких залишилися ще якісь копійки, а тому є шанс – шанс! – що вони куплять щось, може, з примхи чи просто так, просто заради хорошого настрою або просто пожалівши цих малих торговців, беруть у них квіти. Популярними є нічні магазинчики і аптеки, пристановище для тих, хто п’є часто і багато).
Сихів – місце, де мало романтики, де практика (і тільки практика) править бал.
|
|
