Вечір святкових увертюр "Сон літньої ночі"
Кого і як розбещує "Фестивальний оркестр "Львів" під керуванням Гунгарда Маттеса?
МУЗИКА
Зоряна НАГІРНЯК
Білі афіші з інформацією про вечір святкових увертюр, призначений на 19 годину в понеділок 18 вересня у концертному залі ім. С. Людкевича, з’явилися у місті синхронно із афішами програми святкування 744 річниці заснування Львова. І були б загубилися у загальному “шпалерному” обклеєнні міста, коли б не їхня вишукана графіка. Просто, скромно, елегантно. Це свідчить про рівень смаків Центру міжнародних культурних ініціатив (CICI), який власне й репрезентує доробок швейцарського диригента Ґунгарда Маттеса та музичний колектив, яким опікується маестро, приїжджаючи до Львова щомісяця з точністю висококласного швейцарського годинника. Отже, довірившись і цього разу смакам CIСI, меломани матимуть приємність послухати концептуальну підбірку творів Фелікса Мендельсона, Карла Марії Вебера, Джьоаккіно Россіні, Франца Зуппе, Люї-Йозефа Фердінанда Герольда та Жака Оффенбаха. Що залишається восени після жагучих літніх ночей? Спогад? Сум? Сон? – Музика!
Навряд чи є потреба вже вкотре представляти читачам “Поступу” диригента, який має у Львові далеко не перший виступ. Востаннє “Фестивальний оркестр “Львів” ми мали змогу чути під час напрочуд цікавої мистецької акції Past-moderne (post-moderne?..), яка охоплювала не тільки музичні, а й цілу палітру різножанрових імпрез: конференції, поетичні вечори, театральні вистави. Саме в тому контексті виступ “Фестивального оркестру “Львів”, на думку одного з організаторів постмодерного фестивалю Романа Стельмащука, сприймався не як щось випадкове, а закономірно органічне через постмодерне трактування музики романтизму. Програма, вибрана тоді на концерт (увертюра Россіні до “Вільгельма Теля”, увертюра до “Руслана і Людмили” Глінки, “Симфонія Нового Світу” Дворжака тощо), стала згодом складовою частиною тої великої програми, яку наші музиканти підготували на літо до турне по Швейцарії. І було дуже зворушливо, що диригент добирає до виконання ті твори, які є найближчі ментальності оркестрантів, зважаючи на їхню національність.
– Для мене дуже важливий зв’язок між українською і швейцарською культурою, – сказав кореспонденту “Поступу” Ґунгард Маттес. – Я намагаюся, щоб це взаємодіяло. Наприклад, у жовтні планується участь нашого оркестру у фестивалі “Контрасти”, тож готуємо до виконання твори українського композитора Станковича і так само твір для кларнету з оркестром швейцарського композитора. Оскільки це головна ідея культурного взаємозбагачення, то все робимо з певною ідеєю.
– Є аматори екстремальних видів спорту, які пересичені спокійним комфортним розпланованим життям шукають небезпечної екзотики, яка лоскоче нерви. А диригент, який згодився їхати до країни, де через загальну економічну ситуацію висока музика в очах напівубогого загалу є мало не марнотратством, а брак добрих інструментів не дозволяє отримати бажаної чистоти звучання, – чи не є він, м’яко кажучи, оригіналом і з дивними забаганками?
– Ознайомившись із загальною економічною ситуацією в Україні й побачивши, що, справді, не просто аматорам, а професіоналам бракує добрих інструментів, я був вражений і засмучений водночас. То мене дуже пройняло. Я б хотів не тільки чимось зарадити: зібрати гроші в Швейцарії абощо. Я хотів би надати змогу музикантам творити. І тому власне півтора року тому ми почали співпрацю. З того часу працюємо сесіями, збираємося раз на щочотири тижні, чи раз на щошість тижнів. І я вже бачу, що оркестр робить успіхи. Є очевидний поступ, бо музиканти намагалися щораз більше працювати і показали себе якнайкраще. Меломани не тільки в Україні, а у Швейцарії можуть тепер оцінити той вогонь, ту енергію, яку ми можемо їм принести й подарувати. Мрія про такий оркестр змушує мене приїздити в Україну й працювати з оркестрантами. До речі, я не шукаю спеціально якийсь оркестр, тому що є досить успішним музикантом у Швейцарії як інструменталіст у камерному ансамблі. Але я настільки був вражений вашою ситуацію з одного боку, а з іншого – відчув силу й енергію на цій землі, що вже розумію: мене в Україну тягне більше, ніж до Швейцарії.
– Чи не відчуваєте Ви деякої обструкції у музичних колах Львова Вашому оркестру? За чутками, дехто вважає, що Ви “розбещуєте” студентів гонорарами, а ще дехто висловлює думку, що до Вашого оркестру залучають тих людей, які не зуміли зарекомендувати себе здібними в інших колективах...
– Щоб досягнути звучання оркестру, яке б відповідало правдивому європейському рівню, не шкода витратити на це й десять років напруженої праці. Але в цей момент я відчуваю ту силу, той потенціал, які можуть у цьому колективі розвинутися. Працюю з “Фестивальним оркестром “Львів” як директор, тобто радше як художній керівник. Але без підтримки й розуміння друзів і колег навряд чи це було б можливим. Щодо ставлення музичних кіл, можу сказати, що відчуваю прихильність і сприяння в роботі з боку Романа Стельмащука та Володимира Сивохіпа. У співпраці з ними планую багато задумів здійснити наступного року саме у Львові. Є пропозиція спільної роботи з балетом і хором, – на нашому оркестрі вузьке коло моїх зацікавлень не замикається.
– Останній виступ Вашого колективу відбувся у Львові не на філармонійній сцені, для якої Ви навесні підготували фортепіанні концерти Франца Ксавера Моцарта та Петра Чайковського, а у доволі незвичному місці. Як середовище впливало на звучання в Італійському подвір’ї, адже то не концертний зал?
– Та атмосфера оригінально посприяла акустиці. Я навіть уперше отримав змогу почути кожного музиканта зокрема. Голоси інструментів було чутно дуже виразно. Бо навіть там, де ми працюємо, дуже несприятлива акустика, все якось голосно і неякісно чути. У консерваторії, в приміщенні оперної студії, там, де колись був спортзал, тяжко працювати. Ми сподівалися навіть у Музеї історичному підшукати приміщення, якийсь невеличкий зал, щоб там вправлятися, але, на жаль, там замало місця для нашого оркестру.
– Отже оркестр потребує власного репититорію?
– Так, потрібне приміщення для того, щоб грати, нікому не заважати й ні від кого не залежати. Ми розуміємо, що й у філармонії, і в консерваторії наші постійні вправи заважають. Це не нарікання, просто наша ситуація. Такі ось проблеми.
– А проблема укомплектованості інструментів?
– Звісно, що є. Добрі інструменти покращують звучання і для музикантів значно полегшують роботу. Завжди шукаю кращих інструментів. Це питання № один. В Європі є дуже багато людей, які мають висококласні інструменти, але на них не грають, вони просто в них стоять, як окраса інтер’єру, як меблі, їх тримають як якийсь фінансовий вклад, бо то коштує гроші. Або такими інструментами володіють аматори, які не є професійними музикантами. Вони мають інколи колекції інструментів, на яких не грають. І часом у мене з’являється можливість позичити один чи два інструменти для виступів у тих людей, які хочуть сприяти музикантам.
Але тут виникає зовсім інший клопіт. Навіть, якщо є люди, охочі дати інструменти – було навіть 7 інструментів, що могли бути привезені в Україну! – але тоді починаються проблеми на митниці. Митники хочуть за це гроші, і навіть за сприяння амбасади не вдається привезти ці інструменти, щоб тут грати. Просто свідомо чинять великі перешкоди. Попікшись на цьому, ми мусили віддати ті інструменти назад до Швейцарії, бо неможливо було заплатити такі великі кошти за перевезення.
– Яка проза життя... А в назві Вашого оркестру вчувається атмосфера урочистого свята, карнавалу, пахкання феєрверків... Ваша мрія співзвучна “Снам літньої ночі”?
– Як професіонал, я мрію зберегти добрі стосунки в оркестрі й вимогливістю сприяти зростанню фаховості нашого молодого колективу. Тиснучи на оркестрантів важко творити музику. Тому що музика йде від серця, і не можна пригноблювати своїх почуттів.
|
|
