Чи можна було уникнути агресії 17 вересня 1939 року?
Роздуми польського історика над ймовірними сценаріями ІІ Світової війни
Леопольд ЄЖЕВСЬКИЙ
Договір від 23 серпня випливає з логіки тогочасної міжнародної ситуації, з фундаментальної спільності цілей двох тоталітарних імперій: Німецького Райху та Радянського Союзу. Мир у Європі і безпеку Польщі гарантувала Версальська система 1919 року, система пошанування права малих народів до самовизначення і державної незалежності, проти якої у 1942-1945 роках з майже маніакальною впертістю боровся Франклін Делано Рузвельт. Порушив Версальську систему, хоч і не зруйнував її до кінця, Мюнхенський договір 1938 року.
Більша частина європейської та навіть світової громадської думки вважала тоді, що СРСР зацікавлений у стримуванні експансії Адольфа Гітлера. Більшість політиків Європи та Америки (хоч і не всі) намагались побачити в СРСР майбутнього союзника, здатного прилучитись до стримування німецької агресії. Всерйоз сприймались пропагандистські виступи Гітлера з одного боку, та радянських провідників і речників Комінтерну з іншого. Їх трактували як свідчення принципових ідейно-політичних суперечностей між двома тоталітарними державами. Майже ніхто не задумувався над найважливішою справою: заради чого Радянський Союз, навіть якщо і був би здатний тоді до участі у війні проти Райху, мав ставати на стороні західних демократій та Польщі, для порятунку так званих капіталістичних систем перед Німецьким Райхом.
СРСР на рівні з Німеччиною був зацікавлений у цілковитому знищенні “Версальського ладу”. 1939 року Йосифу Сталіну впала виняткова нагода: міг здійснити силами Адольфа Гітлера, залишаючись збоку, свій принциповий політичний план анексії Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, половини Польщі і значної частини Румунії. Це було тоді настільки очевидним, що історика мусить дивувати факт, що значна частина європейських політиків та переважна кількість польських не бачила невідворотності німецько-радянського союзу. Тільки безвідповідальні “добрі побажання” політиків можуть бути психологічним поясненням цього стану речей у ситуації смертельної загрози для миру в Європі...
Очевидно, що майже до 23 серпня мала ще Польща певну, хоча й обмежену можливість маневру. Історіографія ПНР вважала, що єдиним порятунком для Польщі могло бути тодішнє зближення з СРСР і військовий польсько-радянський союз. Ці гіпотези є безпідставними з кількох причин. По-перше, ніхто досі не довів, що Сталін узагалі прагнув антигітлерівського союзу з Британією, Францією і Польщею, а безліч документів, які тепер виявляють, доводять, що хотів власне протилежного союзу. По-друге, якби навіть такий союз був політично можливим, належить насамперед поставити запитання, якою були б його ціна і наслідки для Польщі. СРСР роками був занурений у перманентний процес винищення найжорстокішими методами будь-якої антисталінської опозиції, і ніхто не може сумніватись, що у випадку вступу червоної армії ці методи “здійснення влади” були б відразу запроваджені на території Польщі після невідворотної ліквідації силою чи підступом польської політичної системи і заміни суверенного уряду у Варшаві маріонетковим урядом. Тодішня Польща втратила б звичайно половину своєї території без жодних компенсацій на заході, а навіть разом з втратою Сілезії та Помор’я на користь Німеччини. Бо нездатний тоді до ведення будь- якої війни проти німців Радянський Союз так чи інакше мусив би домовлятись з Німеччиною. До цього б дійшло, очевидно, за рахунок польських територій...
У світлі історичних досліджень сьогодні бачимо, що в європейській ситуації 1939 року Польща не могла вже втриматись як суверенна держава і мусила контактувати з одним зі своїх сусідів у такий спосіб, який би позбавив її частини територій та значно б обмежив незалежність. У цій ситуації польські державні інтереси вимагали вибору тільки такої залежності, яка була б, у принципі, тимчасовою, можливою до усунення після зміни світової політичної кон’юнктури. Було очевидним, що залежність від СРСР позбавить Польщу суверенітету практично назавжди.
В одній зі своїх останніх дискусій з групою офіцерів генштабу Юзеф Пілсудський поставив своїм співрозмовникам принципове питання: чи загроза Польщі з боку Німеччини є більшою, ніж з боку СРСР. У його відповіді не було сумніву, що Польща у 30-х роках мала більшу загрозу з боку СРСР, хоча ймовірність воєнної агресії зі сторони Німеччини було набагато більшою. Бо проти німців Польща завжди могла отримати якусь політичну чи військову допомогу західних держав. Проти СРСР – ніколи. Німці були для Франції та Великобританії не меншою загрозою, ніж для Польщі. Радянський Союз, на їхню думку, залишався екзотичною територією поза сферами їхніх зацікавлень. Ілюзії московських кіл, нібито Захід розглядав постійно СРСР як потенційну загрозу капіталістичної системи, виникали з наївної манії величності Сталіна та його прибічників.
Оцінка Пілсудського є однією з найточніших політичних думок в усій польській історії. Насправді, проти Німеччини Польща отримала 1939 року політичну допомогу на зразок оголошення війни, хоча без жодної реальної військової допомоги з боку Франції та Великобританії. Зате щодо СРСР залишалась самотньою.
Дивує відсутність у Варшаві в тридцятих роках політичних роздумів над ненадійністю польської незалежності між двома великими тоталітарними державами і при власній економічній та військовій слабкості... Польська преса тих років значно прихильніше ставилась до обережної зовнішньої політики СРСР, уряд якого не проголошував жодних територіальних претензій до Річпосполитої, створюючи видимість цілковитого визнання існуючого стану речей у Європі. Зате німці безперервно атакували Польщу у політичних виступах та пропаганді. У догітлерівському періоді навіть різкіше, ніж у 1933-1938 роках вимагали ревізію кордонів, звинувачували поляків у провокаціях. Усе це скеровувало і польську пропаганду проти Райху. Уся громадськість була переконана, що польські оборонні зусилля необхідні насамперед проти німецької загрози, а радянської загрози взагалі не існує, тому пробудження 17 вересня мало бути страшним...
Відомий польський економіст, чудовий знавець німецьких стосунків, професор Станіслав Свянєвич висловив колись думку, що з жодним німецьким урядом у 1919-1939 роках поляки не змогли домовитись так легко, за таку малу ціну, як власне з урядом Адольфа Гітлера. Після досвіду 1939-1945 років це звучить парадоксально, однак перед 23 серпня 1939 року було правдою. Подальший курс у коаліції із Заходом до конфлікту з Райхом був у тодішніх умовах самогубством, бо схиляв Німеччину до пошуку антипольського партнера в особі СРСР. Найгірше, що польські урядові кола не дооцінювали темпів тогочасних змін у міжнародних стосунках та тієї швидкості, з якою наближалась ІІ Світова війна.
Довкола справи польських шансів у 1938-1939 роках нагромадилось уже стільки суперечок та дискусій, що важко нині їх повністю проаналізувати. Очевидно, найкориснішим був би спільний виступ разом з Чехословаччиною у вересні 1938 року, якби Чехословаччина взагалі була схильна до ведення війни та такої співпраці. Однак пам’ять про події 1919-1920 років занадто тяжіла над стосунками обох країн. Після Мюнхена залишався єдиний шанс, який міг би забезпечити Польщі кращу долю від тієї, що спіткала її у 1939-1945 роках – негайний вступ до Антикомінтернівського пакту і повільне входження в альянс з Гітлером, навіть ціною корекції кордонів і певного обмеження на деякий час самостійності польської зовнішньої політики. Одночасно зі значним послабленням стосунків з Францією.
Очевидно, що ще деякий час можна було робити поступки Гітлеру відносно дешевими коштами. Гданськ міг перестати бути “вільним містом”, а ейфорія з приводу включення цього міста та порту до Райху дала б принаймні кілька місяців, якщо не рік миру. При цьому Польща, окрім деякої втрати престижу, не втратила б нічого суттєвого. Можна було поступитись потім у справі екстериторіальної автостради через “данцігський коридор”. Звичайно, треба було зважати на наступні умови, можливо у Верхній Сілезії, можливо на Помор’ї, розтягуючи поступки малими частками на довший період. Усе це служило б насамперед для посилення занепокоєння Великобританії і Франції. Йшлось про те, щоб розбудити Захід, відвернути від нього перший, передчасний удар Гітлера, і дати союзникам шанс на доозброєння. Треба було дочекатись моменту, коли Англія і Франція стануть сильнішими за Німеччину, одночасно пережити найнебезпечніший період на боці німців і спільно з ними ослаблювати сталінську Росію. Дочекатись при найменших втратах та усуненню небезпеки від Сходу другої фази війни – вирішальної битви Заходу з країнами Осі.
Багато місяців Гітлер спокушував Польщу перспективою спільного походу на СРСР. Останній шанс такого порозуміння виник у січні 1939 року під час візиту польського міністра закордонних справ Юзефа Бека у Бехтесґадені та Йоахіма фон Ріббентропа у Варшаві. Як відомо, у польських урядових колах не з’явилось навіть думки про таку альтернативу. Звичайно, війна з Росією не була у польських інтересах, і уряд ставився до того спокійно. З історичної перспективи, очевидно, краще було тоді вдарити на СРСР разом з німцями, ніж дочекатись спільного удару на Польщу Німеччини та СРСР. Дуже ймовірно, що в ситуації 1939 чи 1940 років німецько-польський (а з другого боку і японський) удари на Радянський Союз зруйнували б до кінця імперію Сталіна. Варто нагадати похід німецьких військ вглиб Росії влітку та восени 1941 року, мільйони радянських полонених, майже цілковитий розвал радянської влади у перші місяці війни з Німеччиною. Польські 40 дивізій та бригад небагато вартували у конфронтації з вермахтом. Доозброєні німецькою промисловістю могли багато значити при ударі по СРСР. Також правдоподібно, що участь Польщі змусила б Гітлера провадити більш прагматичну політику щодо народів СРСР.
Очевидно, навіть після поразки Сталіна, Росія не перестала б існувати. На руїнах СРСР виникла б у майбутньому нова російська держава (тільки ще довгі роки не була б здатною до активної міжнародної політики) і, можливо, інші національні держави. Польща б заощадила, очевидно, не стільки на воєнних утратах, бо російська кампанія без них би не відбулась. Польща уникнула б руйнування своїх міст, насамперед Варшави, біологічного винищення значної частини суспільства, матеріальних та культурних утрат.
Якби альянси 1939 року склались інакше, ІІ Світова війна тривала б не шість років, а довше. Адольф Гітлер врешті-решт мав би програти. Дехто вважає, що Польща тоді опинилася б у значно трагічнішій ситуації. Але забувають, що серед держав Варшавського пакту лише Польща та Чехословаччина були в період ІІ Світової війни на боці антигітлерівської коаліції. На боці Осі воювали також Румунія та Угорщина. Чи доля Румунії, Болгарії і Угорщини (не кажучи вже про Фінляндію) є гірша, аніж доля Польщі?
Однак існує знаменний приклад: у якій ситуації могла б опинитись Польща, спочатку союзниця Гітлера, а потім відступниця, у момент, якщо б західна коаліція почала завдавати Німеччині відчутні удари. Опинилась би в ситуації Італії 1943 року. Італія була у стані війни з Францією та Великобританією протягом трьох років. Чи перешкодило це порозумінню нового італійського уряду із західними союзниками 1943 року? Чи нинішня ситуація в Італії є гірша, ніж доля Польщі? Чи згадує хтось нині активну участь Італії у ІІ Світовій війні на боці гітлерівського Райху?
Ці розмірковування сьогодні є безпредметними. Вони вказують лише на те, що у 1939 році Польща вибрала собі найгіршу долю через ілюзорну віру свого уряду в уявний політичний конфлікт між Німеччиною та СРСР. Якби навіть Франція і Британія рішуче вдарили всіма своїми силами на західному фронті вже 2 чи 3 серпня, єдиним наслідком цього стало б прискорення акції СРСР. Радянська агресія на Польщу настала б не 17-го, а, можливо, уже 10-12 вересня.
Скорочений переклад розділу з книги Л.Єжевського “Агресія 17 вересня 1939” І.М.
|
|
