У Львові настав світанок
“Національна ідея не спрацювала!” – прорік кілька років тому Президент із високої трибуни під оплески присутніх. Чимало львів’ян тоді обурилися: як, не спрацювала? Та бути цього не може! Адже термін “національна ідея” для пересічного галичанина 90-х став таким же широко вживаним словосполученням, як, скажімо, “Галіна Бланка” чи “Ринок Південний” – фактично, однією з трьох складових нашого консервативного укладу. І що ж виходить? Національна ідея, в яку так вірили протягом останнього десятиліття, не спрацювала?
Видатний енциклопедист, історик і публіцист сучасності, професор Ярослав Дашкевич у розмові зі мною тоді зазначив: “А ви ніколи не задумувалися, що термін “національна ідея” не існує більше в жодному суспільстві? Що таке національна ідея? Цей термін придумали десь у Києві чи ще деінде, щоби закамуфлювати те, що в нормальних суспільствах іменується терміном “націоналізм”.
І справді. Львів традиційно був колискою націоналізму. Українського, зазначмо. Визначні ідеологи українського націоналізму народжувались і проходили процес становлення на Сході, на Наддніпрянщині. До Львова вони приїздили, щоби закарбувати свої імена в історії і повернутися на рідні терени у вигляді Ідеї. Так було з Миколою Міхновським, харківським адвокатом, котрий свою основну працю “Самостійна Україна” видрукував сто років тому у Львові. Так було з Дмитром Донцовим – нащадком козацького роду Донців-Захаржевських, який приїхав зі своєї Маріупольщини до Львова і написав тут славнозвісний “Націоналізм”. Так було з Миколою Сціборським, Йосипом Позичанюком, зрештою, і з В’ячеславом Чорноволом. Львів постійно відігравав роль інкубатора та каталізатора суспільних процесів в Україні. Задумаймося: чи варто було нам забувати гасло, яке лише епізодично (з погляду історії) використав Гітлер: Drang nach Osten? Адже львів’яни протягом віків і поколінь здійснювали свою місію – духовний похід на Схід.
Нині ця місія виявилася зайвою. “Національна ідея у нас не спрацювала”. Ці слова Президент адресував передовсім галичанам. Мовляв, дякую, всі вільні, ваших послуг більше не потребуємо.
Галичани залишилися віч-на-віч із міфами й ідеологічними напрацюваннями, заготовленими для України. І головний міф Галичини був той, що Галичина й Україна – тотожні. Галичина настільки жила міфом соборності й міфом єдності українських земель, що почала мислити шизофренічними категоріями на кшталт “Україна – це я, Галичина”.
Скільки разів нам усім доводилося чути від “щирих галичан”, що “за Збручем України немає”. “Україна – тільки на Галичині”. Це вже не просто розмови. Це вже комплекс. Галичани настільки мріяли про Велику Україну, про Самостійну Україну, що бояться собі зізнатися: нинішня держава надто далека від їхнього омріяного ідеалу. Вимріяна Україна – це черкаські садочки, над якими гудуть хрущі, співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть. Це – карії очі і чорнії брови. Це молочні ріки та киселеві береги. Це козацькі вуса і довжелезні шаровари. Бо так писав наш Великий Пророк. А от щодо олігархів, перерозподілу ринку, імплементацій, референдумів, президентських виборів, фальсифікацій волевияву – про це в “Кобзарі”, в національній Біблії, ні слова. Отже, ця держава – неправильна...
Шукаючи причин такого дисонансу, галичани дійшли до розуміння своєї іншості, окремішності. Звичайно, вони не ліпші, й будь-який західноукраїнський губернатор нічим не кращий від київського Суркіса. Та вони – інші.
То соборність, проголошена на Софійському майдані в 1919 році під тупіт петлюрівських коней, а згодом перепідтверджена у Львівській опері в 1939 році під гуркіт сталінських танків – це лише міф??? І розмови про Галичину як про український П’ємонт – теж казочка?
Принаймні я цього не стверджую. Галичани самі дозріли до розуміння історичних процесів. І тому новий рух, що назріває на Галичині, не варто називати сепаратистським. Це – не рух за відокремлення. Це – рух самопізнання.
В українській державі галичан просто проігнорували. Галичани здобули державність для нинішньої державної номенклатури. Мавр зробив свою справу. Мавр може піти. Тепер галичан час від часу запрошують до співпраці, особливо під час президентських виборів, коли необхідно порятувати Президента від “червоної загрози”. Або коли потрібно сфальсифікувати результати референдуму і дати справді стахановські результати: 102, 104 й більше відсотки голосів “за”, тим самим виставляючи самих же галичан на посміховисько перед київською елітою.
Ось так і зупинилися ми у своїх месіанських мріях і задумах: із велетенським вантажем ідеологічних заготовок і подиву гідною жагою міфотворчості не потрібні ні решті України, яка воліє стати частиною Росії або аналогом Білорусі, ні порятованому нами ж Президентові. Ми завчили термін “національна ідея”, який у Києві викинули на смітник, але поквапилися забути термін “націоналізм”, який був святим для наших дідів і батьків...
То, може, перестанемо продукувати ідеологічний матеріал виключно “на експорт” для інших регіонів України і займемось облаштуванням власного політичного дому, бодай під автономістськими гаслами? Адже Галичина має значно більше підстав (історично, ментально, психологічно) на здобуття автономії, ніж той таки Крим. Аби ніхто не посмів насміхатися з наших традиційних ідеалів і ніхто не вказував згори, з Києва, як нам жити, до якої Церкви ходити, як варити зупу і кулешу, як пити каву і якої світоглядної моделі дотримуватися.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
