Хвилі проспекту Свободи
А.Г.
Ми окупували столик на “Віденській каві” і з почуттям, яке нагадує задоволення “сидячого” пасажира у громадському транспорті, стали оглядати – хто меню, а хто сусідів і перехожих. Я зауважив шмат модерних білих майталесів на фурії, що сиділа до нас спиною, за сусіднім столиком. Трулі демонстративно обтягували достатньо треновану талію. Чорні штани в обтяжку творили цілком доречне (в сенсі колористики) демонічне доповнення.
Іздрик замовив “Оболонь-преміум”. Я замовив те саме. Ярина замовила морозиво і сік. Влодко – каву. Малкович, який прибув пізніше, теж щось замовив.
З’явився перший жебрак і попросив копійки.
Коли користуєшся вуличними столиками у кав’ярнях, варто пам’ятати про жебраків і запастися дріб’язком або терпінням.
Іздрик намацав у кишені чарівне кружальце, і вдячний жебрак зник.
– Не так давно я одержав листа від Аліції Бобик, – сказав Іздрик.
Влодко зацікавлено нашорошив вуха.
– А хто це така? – запитала Ярина.
– Це стара пані, яка живе у Винниках. До речі, лист було заадресовано “Калуш. Іздрику”.
– На дєрєвню дєдушкє! – одразу ж спрацював мій персональний цитатник.
– Маю цього листа зі собою і можу вам його прочитати.
Поки Іздрик читав листа від пані Аліції Бобик, біля пам’ятника Шевченкові розгорталося якесь цілком звичне для львів’ян і екзотичне для гостей міста мітингове дійство.
Пані Аліція любила, як виявилося, Марлен Дітріх, а Іздриком зацікавилася, бо той сповістив газеті “Експрес”, що спокусив би Мерилін Монро, якби це було хоч якось можливо.
За сусіднім столиком опинилися родичі Тараса Чубая, з якими я познайомився на недавньому тридцятиріччі рок-стара.
– До речі, Тарас Чубай – також Григорович, як і Шевченко, – зауважив я.
– Яке це має відношення до Аліції Бобик?
– Ніякого. А гарвардський професор Джордж Грабович в останньому числі свого журналу “Критика” надрукував автопортрет Шевченка періоду Аральської експедиції, де наш Поет зобразив себе оголеним! З усіма мужеськими статевими ознаками, та, щоправда, у картузі, пелерині, в чобітках і з торбинкою на пупі.
– Я бачив, – усміхнувся Дмитерко, він же Влодко, він же Класика.
– Гриць викликає на себе чергову порцію вогню від українських пуристів.
– Зате пояснення – на півжурналу. Плюс автопортрети ще кількох оголених знаменитостей чоловічої статі.
– У Кауфмана теж є оголений автопортрет!
– Ну, Кауфману ще далеко до національного символу України.
– Як знати...
Підійшла старенька жебрачка.
– Ви часом не Аліція Бобик?
– А пан є поляк?
Іздрик знову намацав кружальце, і жебрачка зникла.
– Юрку, я також отримав кореспонденцію – але не листа, а цілу папку. Тобі ще пощастило, бо ти знаєш, хто тобі писав. А моя папка підписана лише ініціалами
– А. Г. Та десь у тих паперах згадано твого Воццека.
– Як згадано?
– На окремому листку паперу великими літерами написано “ВОЦЦЕК І БАБУНЯ ГАЛИЧИНА”. Все.
– Все?
– Все. Напевно, це мала бути ефектна назва трактату, але трактату після назви нема.
Малкович, розплатившись за своє замовлення, відкланявся.
Біля Шевченка почався якийсь голосний дитячий концерт під “фанеру”. Захищене звукове середовище Львова заповнилося любими для вух галичан звуками української пісні.
– Чому ці концерти влаштовують біля пам’ятника Тарасові, а не, скажімо, у Парку культури?
– Тому що пам’ятник Шевченкові, як магніт, притягує народні рушення. А пісня, яка виконується біля пам’ятника Шевченкові (навіть якщо це не пісня, а пародія на пісню), – це не просто пісня, а священнодійство.
– Як на мене, біля пам’ятника Шевченкові доречно читати вірші Шевченка, а все решта треба робити біля якихось інших пам’ятників.
Ми пили золотисте пиво, ледь погойдуючись на хвилях проспекту Свободи.
До кав’ярняних столиків прямувала дівчинка-підліток зі спеленаним клунком у руках. Вона хвацьким рухом закинула клунок собі на плече, ледь перекинувши його через себе, і поправила звисаючі шмати.
Влодко розплатився, і ми рушили в напрямку до якоїсь дешевшої кнайпи.
Коли я минав ту циганкувату дівчину, то помітив, що у клунку вовтузилося немовля, яке німо кричало. Зморшкувате обличчя нового прибульця у наш світ, найкращий з усіх можливих світів, намагалося видобути з себе хоч якийсь звук.
Віктор НЕБОРАК
|
|
