Олександр Пономарьов обирає українське
– Олександре, мені здається, що ти людина роботи. Чи це дійсно так? Що для тебе є робота і чи розмежовуєш поняття роботи і відпочинку?
– Я не можу відповісти, який я в роботі. Треба запитати в колег, які зі мною працюють. Відпочинок... взагалі рідко буває. Але коли буває, то по повній програмі.
– Це нічні клуби чи відпочинок на природі?
– Ні, ні. Жодних нічних клубів. Я людина досить сімейна, люблю, коли ми родинами або з друзями виїжджаємо десь на природу – поїсти юшки, шашликів.
– А рибалити любиш?
– Якщо риба клює. Якщо хтось її наживляє під водою (сміється – М.С.), бо інакше мені не вистачає терпіння.
– Тур Україною – це, мабуть, величезна кількість затрачених зусиль. Виснажує?
– Звичайно. Виснажує не сам тур, не самі концерти, а власне спілкування в кожному місті з друзями до шостої години ранку, переїзди. Усі друзі мене зустрічають і думають, що ніхто в Україні мене так не зустрічає, як вони, – і так кожного разу. Це дуже приємно, але дуже змучує. Я відходив десь місяць після того.
– Наскільки тобі психологічно комфортно живеться в столиці України?
– Я усвідомлюю, що Київ – столиця нашої України, що тут центр української музики, шоу-бізнесу. Я усвідомлюю, що зараз я тут живу, що я вже майже киянин. Хоча я ніколи не цурався і не буду цуратися того, що жив у Хмельницьку. Намагаюся сам собі створити комфорт. Не все завжди виходить, не все дуже добре, бо економічна ситуація в країні не є дуже доброю чи навіть просто доброю, а музиканти безпосередньо залежать від того, чи є в людей гроші, щоб купити касети або піти на концерт. Зараз людина мусить вибирати: купити касету чи щось дитині поїсти смачного. Поки перед нею стоятиме такий вибір, я не думаю, що буду займатися лише шоу-бізнесом.
– А чим іще?
– Я займаюся різними речами, в мене є інший бізнес, і , на жаль, шоу-бізнес – це навіть не 10 % того, чим я займаюся. На жаль. Хотілося б, звичайно, тільки писати пісні і співати на сцені, але...
– Виходить, шоу-бізнес не є твоєю основною роботою?
– Ні, це основна робота, бо це моє призначення, принаймні я так думаю.
– А яке твоє немузичне хобі?
– Великий теніс. Останнім часом дуже люблю в нього грати.
– Ти азартна людина?
– Ну, в принципі, так. Якщо заводжуся, то вже...
– А авантюрна?
– У межах розумного.
– Наскільки масштаб Києва є адекватним твоїм запитам?
– У сенсі роботи хотілося б, звичайно, піти трошки далі. Але поки що іншого шляху, окрім засобів масової інформації, що знаходяться в сусідній дружній країні, не існує. Не протоптаний ще шлях, а я шукаю той шлях, щоб можна було піти і в трохи інший бік.
– Це буде свідомий вибір?
– Якщо навіть і піду колись, то це буде через те, що наші засоби масової інформації до української музики ставляться як до “своєї” – заграничне лайно величне, а наше – це так, почекає.
– А чи є в плані музики якісь зміни, пошуки чогось зовсім нового?
– Постійно шукаємо. Колектив музикантів постійно намагається робити щось нове у звуці, тобто в саунді, вони постійно займаються модернізацію обладнання, на якому працюють. Ми намагаємося рухатися в ногу з часом – інакше нас хтось обжене на повороті.
– Наскільки ти задоволений собою на сцені?
– Незадоволений я більше, ніж задоволений. Є багато речей, які мені не подобаються, але я не хочу про них говорити.
– Олександр Пономарьов за різними інтерв’ю справляє враження дуже серйозної людини. А чи бувають моменти, коли ти абсолютно несерйозний, здатний на якісь дитячі вчинки?
– Так, це “Таврійські ігри”. Коли ми пливемо на пароплаві – я відриваюся по повній програмі: танці, дискотека до ранку. Тут, у Києві, я не люблю ходити по нічних клубах. А там всі свої – я можу розслабитися, ми п’ємо пиво, спілкуємося, танцюємо. От там я дозволяю собі бути зовсім несерйозним. Потім за це розплачуюся цілий рік.
– То в тебе дуже велике коло друзів?
– Так, звичайно. На “Таврійські ігри” якраз їде дуже багато моїх друзів.
– Чи згадуєш той період життя, коли ти вчився у Львові в консерваторії?
– Так, постійно: коли я жив у гуртожитку, коли я жив в Уляни Прокопович, писав пісні. “Зіроньку” показав Уляні першій. Вона сказала, що це надто проста пісня. Згадую, як я написав текст до цієї пісні: “Я лишив свої надмірні почуття у кишені старої як світ маринарки”.
– “Маринарка” явно видає львівський період...
– Але я не знав, що це таке, уявляєш? Коли я вже написав текст, то прочитав Уляні і запитав: “Уляно, а що таке маринарка?”. Воно мені прийшло – я просто записав і все.
– Буває ностальгія за Львовом?
– Я дуже люблю приїжджати в це місто, у мене там багато друзів. У мене там мої викладачі. Я їх дуже люблю і, користуючись нагодою, хотів би передати їм вітання, завжди згадую і завжди дуже радий їх бачити, коли маю таку можливість.
– Чи відчуваєш конкуренцію з боку своїх колег – артистів так званого першого ешелону?
– Зараз така ситуація: є п’ятірка виконавців, які заслуговують на увагу: “Океан Ельзи”, “Скрябін”, Тарас Чубай, Білик, Могилевська. Вони можуть називати себе музикантами, тому що гастролюють, дають концерти, збирають зали, продають квитки і т. д. Є люди, які тягнуть, воли, а є ті, які присмокталися і за рахунок інших намагаються зробити собі кар’єру, в цьому їм допомагають всілякі рейтинги. У нас часто тих людей, котрі гастролюють, збирають зали, котрих люблять в Україні, ставлять у хіт-параді на друге-третє місце, а на перше ставлять тих, які взагалі не мають відношення до музикантів – не гастролюють, не мають концертів. Власне тому я не можу сказати про конкуренцію, бо, на жаль, останнім часом мало моїх колег, особливо по поп-сцені, їздить з гастролями. Поки багато виконавців, які думають, що вони конкуренти, не зможуть продати хоча б по 5 гривень квитки на свої концерти, я не можу їх назвати моїми конкурентами. Не тому, що я їх не поважаю, не тому, що в мене відсутня професійна етика, – просто це неможливо. Коли людина мені каже, що головне – це не концерти, а кількість ефірів на радіостанції чи на телебаченні, я цього не розумію. Головне не те, скільки разів тебе “крутять”, а скільки людей до тебе в зал прийшло.
– Які ж перспективи для української музики?
– Є, якщо ми будемо виконувати її і дотримуватися закону про 50% української музики на радіостанціях і телебаченні. Коли 50% програм будуть вироблені в Україні, тоді ситуація стабілізується. Це для мене досить болюча тема, – на мій погляд, це ціла низка взаємопов’язаних речей. Є українська музика, однак є теле- і радіоканали, які не дотримуються закону. До чого це призводить? До того, що відбувається насування тої неліквідної музики, яку крутять, яка нібито дає рейтинг. Мені кажуть: та от, ми крутимо “Океан Ельзи”, “ВВ”, “Шао-бао” – це ж українські групи. Я кажу: так, але для того, щоб ви їх почали крутити, їм потрібно було поїхати в Москву і там “засвітитися”, інакше б нічого не було. Мені відповідають: ну, просто в нас немає української музики. Я починаю пояснювати: якщо б виконувався цей закон, якби цей процес хтось контролював, збільшилася б популярність українських музикантів. Я певен, що кожен із цих виконавців отримав би свого шанувальника. Це дало б те, що в країні почав би зростати рівень самоповаги, національної перш за все. Тобто люди, які ще вчора приїжджали до Москви і соромилися зізнатися, що вони з України, позбувалися б почуття меншовартості. Якщо ми самі себе поважатимемо, то й нас будуть поважати.
А ще в нашій країні недооцінюють вплив засобів масової інформації, можливості піару стосовно української естради. Якщо би нам дати хоча б рівні умови, 50 на 50, – у нас було би в сто разів більше шансів боротися з ким завгодно. Час показав, що українська музика може бути дуже популярною, може збирати стадіони. Не обов’язково співати по-російськи, як багато наших виконавців, які ще вчора народилися на Західній Україні, говорили досить чистою українською мовою, а сьогодні, поїхавши до Москви, говорять вже якоюсь “халдейською”. Уже не пам’ятають, що вони з України, заспівали по-російськи. Вони не аналізують ринок, не аналізують того, що в серпні 98-го року сталася велика криза, яка багато чого поламала. Вони зробили помилку: їхня слабкість показала те, ким вони є насправді. Якщо ти народився в Україні і тут же нехтуєш цінностями, які тобі дали твої батьки, друзі...
– Може, це бажання сподобатися більшості?
– Я думаю, що це бажання є помилковим. Коли в людини перед носом гроші, вона забуває про багато речей. Хоча я знаю багато людей, які за гроші не поміняють своєї рідної мови, не зроблять нічого проти України. Все залежить від характеру, почуття національного самоусвідомлення і гідності. Я свою країну поважаю і люблю. У побуті я розмовляю по-російськи і вважаю це великою проблемою, хоча це не означає, що я не можу говорити по-українськи, – просто не можу похвалитися чистотою мови. Але я абсолютно переконаний в тому, що набагато важливіше, аби мої дії вели до того, щоб українське ставало кращим, щоб кожен українець міг сміливо сказати: в мене є улюблена українська пісня, мій улюблений український виконавець, а бізнесмен міг сказати: мій український товар – найкращий. Хай він не найкращий – але мусить бути ця впевненість. А політик повинен сказати: так, моя країна не дуже багата, але наші люди ідейні і борються за Україну, вони готові жити якийсь час гірше, ніж вони достойні жити, але вони будуть це робити задля того, щоб Україна розвивалася і ставала на ноги. Це важливо. Я намагаюся покращувати свою українську мову, няня з моїми дітьми спілкується тільки українською. Все-таки був у мене цей недолік, все дитинство я провів у Хмельницькому, де кожного, хто розмовляв українською, називали колгоспником. Я все дитинство розмовляв російською, ця мова не те що ближча, але простіша в розмові. Мій друг Сашко Богуцький на мене не ображається, він знає, що в мене всередині. Якщо я кажу, що за Україну, – то так воно і є. Це гучні слова, можливо, не потрібно зараз цього казати, але це наболіле, і я дуже не поважаю позицію тих виконавців, які заради грошей міняють мову, країну і т.д.
– Це проблема меншовартості.
– Так, це власне це і є. Безплатно регіональні канали і радіостанції крутять всілякі “руки-ноги вверх” чи якийсь інший неліквід (у професійному сенсі – музика, яка нічого не несе). Більше того, сказати, що вона дуже професійно зроблена для танцю, теж не можу – лівою ногою зроблена. Я не маю на увазі конкретно цієї групи, їх є досить багато, їх крутять безплатно і так часто, що якби прокрутити стільки ж будь-яку українську пісню, навіть найгіршу, – вона би стала гіперпопулярною. Я за те, щоб краще крутили наше погане, ніж російське погане. Ось до Тернополя я приїжджав, ми годину їздили містом, ввімкнули місцеву радіостанцію, причому з такою національною назвою (не хочу називати), – і за годину я не почув жодної української пісні.
А ось дивися – Львів. Я все згадую ту ситуацію, бо вона мене дуже сильно вдарила нижче пояса. Концерт у мене, тур. І коли менеджери поїхали до Львова організовувати виступ в оперному театрі, там сказали, що концерт Пономарьова не відбудеться, тому що в Опері естрадні концерти більше не проводитимуться. І тут же, через тиждень-два, – концерт Меладзе. Не знаю, мені це на голову не налізло. Я би не здивувався, якби це було якесь інше місто – десь на Сході. А коли це робить Львів, ти задумуєшся: хто ж тоді тебе підтримує? Західна Україна – єдине місце, куди мені й іншим українським артистам хочеться приїжджати, там почуваєш себе людиною – в сенсі українського спілкування, самоусвідомлення. І тут раз – такий удар.
– Сучасні FM-станції крутять якщо не російську естраду, то якусь дуже застарілу зарубіжну.
– Я спілкувався з багатьма директорами FM-станцій. Вони всі кажуть: немає української музики в тій кількості, щоб крутити її 50%. Пам’ятаєш, як було з “Інтером”, коли силовим методом викинули ОРТ? Спочатку буча піднялася, всі казали: як це може таке бути? А потім звикли, і зараз “Інтер” – найрейтинговіший канал в Україні. Так, нема зараз української музики в тій кількості, щоб крутити її 50%. Але можна зробити наступним чином: почати крутити те, що є, для того, щоб це стимулювало молодих і старих виконавців.
– А тобі пропонували співати російською, робити подвійний варіант?
– Пропонували, але я на це не вівся. В мене небагато російських пісень, просто коли вони народжуються, – знаєш, душити не хочеться. Зараз я намагаюся взагалі не співати російською. Сьогодні потрібно робити свідомий вибір: ти або там, або там. Не хочу бути проституткою. Дуже поважаю “Океан Ельзи” як носіїв української мови. Єдине, що мене “ламає” в цій ситуації, – це те, що в мене багато партнерів по бізнесу в Росії, Москві. Коли я запитую в них, як їм наше, то вони відповідають: класні групи “ВВ”, “Океан Ельзи”, єдине – в нас до них сталяться як до екзотики. А екзотика завжди була недовговічною. Я за це дуже переживаю, бо дуже люблю ці групи. Я прихильник тривалих проектів. Не люблю, коли беруть пару хлопчиків “блакитного” вигляду, роблять з них бойз-бенд – і це проект на півроку. Зібрав гроші, хлопчиків розігнав – і до побачення. Я впевнений, що людина, яка сама пише музику і тексти, – це більш довершений виконавець, ніж той, який не пише. Він не втрачає думку, яка в нього з’явилася, коли він лише почав створювати пісню.
Розмовляла Мар’яна САВКА
|
|
