Невимушена елегантність Лорензаччо
Вистава за драмою Альфреда де Мюссе у реальних декораціях Папського палацу
АВІНЬЙОН
Катерина СЛІПЧЕНКО
Жан-П’єр Венсан дозволив почути голос та показав свободу Альфреда де Мюссе у справжніх декораціях Папського палацу. У виставі взяли участь Жером Кірше, Мадлен Маріон, Рішар Самю, Луї Меріно та інші.
Лорензаччо – у Папському суді! Небагато є театральних груп, які грають цю популярну історію без традиційної плаксивості. Як не пригадати тут самого великого Вілара, який доручив роль Лоренцо своєму любому Жерарові Філіпу! Для Жана-П’єра Венсана, який тоді був хлопчаком, Лорензаччо виявився саме таким. Його вистава є своєрідною шаною Вілару, що її може скласти син батькові. Вистави не подібні, але – та сама економія виразних засобів, та ж простота постановки, оформлення та мізансцен, таке ж відчуття живої картини, така ж елегантність...
Насамперед – про оформлення: художник Жан-Поль Шамба зберіг усю виразну силу палацу. Вистави у Папському суді завжди дратували, бо лінія сцени переривала лінію архітектурних арок. Жан-Поль Шамба обмежує сценічний майданчик кількома легкими напівпрозорими тканинами червоно-оранжевих відтінків, хаотична парадність яких чудово гармоніює з кризою та хаосом Флоренції Мюссе. Костюми – це епоха Альфреда де Мюссе: 1830-ті. У цьому є безперечна логіка, адже на драмі позначилося розчарування Мюссе після Реставрації. Це розчарування відчутне і в колонці хроніки, яку той продовжує вести в газеті, і в ув’язненні Лорензаччо.
Для ототожнення вистави з епохою Мюссе є ще одна підстава. Хто б не говорив у драмі – Лоренцо, Чібо чи Строцці – вони відкривають рот лише для того, щоб примусити нас почути голос Альфреда де Мюссе. Саме цей голос і є дивом. Живий голос, вільний, сильний, гнучкий, чистий, легкий, молодий, радісний...
Єдиний... Геніальний. Еліксир життя всіх п’єс. Енергія цього голосу схожа на енергію синього моря, яке піднімає нас – і відносить удалечінь.
І хто презентує цей феномен, не має принципового значення, адже він вічний. Це може бути “Лорензаччо”, поставлений Жаном-П’єром Венсаном і “одягнений” Патрісом Кошетьє (художник з костюмів). Це може бути навіть далекий і прекрасний спектакль Вілара... Але наші очі бачать лише одне: суперечливий 1830-й.
Дуже швидко покриваючи сторінки словами, Мюссе не стримував себе. Один із представників “театру в кріслі” (драматичний текст, первісно не придатний для сценічного втілення), він писав складні, перевантажені персонажами і надто довгі драми. Тому сьогодні, коли сучасний театр вважає придатним до постановки все, що завгодно, він все ж таки не менше не може обійтися без купюр та редакцій. Вілар був у цьому питанні різким. Але сам Філіп пом’якшував ситуацію і був дуже природним. Жан-П’єр Венсан, спільно із Бернаром Шартре, просто, як кажуть перукарі, “освіжили” текст.
Якщо й можна щось закинути Венсанові з точки зору сучасного глядача, то це хіба те, що він не відновив двох сцен, написаних Мюссе, але вилучених цензурою, в яких Лоренцо перевищував дозволені ліміти фізичної любові до герцога Александра. У часи Мюссе таке кохання мало інше значення (і трактування), ніж у часи Рассіна, тому такі купюри є прикрими.
Жан-П’єр Венсан тримав акторів у руках так само міцно, як і в попередній своїй виставі “Примхи Маріанни”. Лоренцо Жером Кірше – дуже чутливий, нерішучий мрійник. Рішар Самю дає герцогові Александру море принадності.
Відомі актори – такі, як Мадлен Маріон, Франсуа Клав’є, Луї Меріно, – на висоті. Вони нагадують вишколену армію – слухняну, але здатну до прийняття власних рішень. Уже зараз можна сказати, що “Лорензаччо” стане однією з найбільших подій цього театрального сезону.
|
|
