"Західенерго" в пошуках винного
Ігор Маковецький називає Володимира Павлюка "смішним" і не збирається повертатися на старе місце праці
КАДРИ
Іванка ПОПОВИЧ
Відомо, що й Україна – як держава, й українці – як її титульна нація мають сьогодні дуже складні проблеми з побудовою нормального суспільства, економіки і державності. Свої невдачі – у порівнянні з нашими західними сусідами – ми намагаємося пояснити різними причинами, і одне з таких пояснень, що побутує серед нас, зводиться до того, що ми, українці, в силу історичних обставин – така собі нерозвинена хліборобська нація, і в нас немає чітко вираженого генетичного тяжіння до найбільш впливових і результативних у теперішньому світі сфер діяльності – до сучасної економіки, торгівлі, в політичному провідництві. Можна навести навіть локальний доказ справедливості цієї тези, він зводиться, наприклад, до того, що навіть у Львові, здавалося б, українському місті, сферами бізнесу – в т. ч. торгівлі, банків, готелів та різноманітного підприємництва – володіють переважно прибульці, а аборигени, якщо їм щастить брати участь у цих справах, переважно виступають у ролі найманої робочої сили.
У сьогоднішніх надзвичайних умовах треба говорити саме про виживання нашого народу. У нас драматично прогресує смертність, скорочується народжуваність, нас уже менше 50 мільйонів; найактивніша частина населення в репродуктивному віці всіма можливими способами намагається залишити Україну. Кажуть, що в самій лише Італії – до 200 тисяч нашого люду, переважно молодих жінок, які всіма відомими їм способами заробляють ліри, в той час як безробітні чоловіки в Україні доглядають дітей та курей, мимохідь спиваючись жіночим коштом – за надіслані конвертовані з лір долари, навіть не здогадуючись, що життєві обставини в державі мимоволі перетворили їх у позбавлених сімейної еротики сутенерів. Отже, про яке зростання народжуваності можна говорити у цьому краю? – хіба що про народжуваність на теренах “апеннінського архіпелагу”, де новий фантастичний слов’янський фактор пожвавлює немічне італійське libido.
У нашій країні появилися небачені раніше, зумовлені економічними злиднями, епідемії, держава ж виявляє цілковиту неспроможність протистояти їм, зокрема – загрозі СНІДу: ставлення нашої влади до цієї нової чуми більш легковажне, ніж у племінних вождів у щонайглухіших закутках Центральної Африки; наші лікарні для переважної маси знедоленого народу стають юдолями безвихідної приреченості.
Але якщо подивитися на ці проблеми з точки зору діагностики, то це, насамперед, проблема політичних хвороб суспільства, захворювань так званих “еліт” корумпованої влади, яка дедалі більше перетворюється на олігархічні клани (переважно – з числа колишньої комуністичної та комсомольської номенклатури), хоча ті клани чомусь почали називати себе “партіями”, “фракціями” чи “громадськими об’єднаннями”.
Є дві риси влади, яку ми викохали за ці, здавалося б, дев’ять історичних років: цілковита, тотальна професійна неспроможність – і непереможне бажання використати цю владу в забезпеченні особистого блага; бажання настільки непереможне, що воно заглушує це рудиментарне, прищеплюване колись батьками і Кобзарем, почуття патріотизму і служіння народові.
Але, врешті-решт, будьмо оптимістами. Наш народ потрохи вчиться виживати в нових умовах – і дедалі чіткіше усвідомлює собі, хто і як нами керує, а також кого ми обирали. Навіть ті, хто при владі й веде країну манівцями безрезультатності та хтивого збагачення, здається, зрозуміли, що так далі бути не може, оскільки створює загрозу для них самих, і за таких умов вони змушені звертатися за допомогою до таких чесних професіоналів, як Ющенко, щоби вивести країну з хаосу безправ’я та злиднів.
Олег РОМАНІВ
|
|
