Намет під ратушею зник
Учора нарешті завершилася акція протесту працівників заводу "Кінескоп", яка тривала понад рік
ВИТРИВАЛІСТЬ
Вікторія ПРИХІД
Нарешті сталося! Будуть втішені, напевно, працівники мерії, бо не потрапить більше перед їхні очі намет пікетувальників з ВАТ”Кінескоп”, який був, либонь, “родзинкою” туристичного маршруту Львова. Але ще більше радощів викликала ця подія у самих пікетників, які відзначили свою перемогу гучною гулянкою напередодні. А вчора під вечір вони тихенько і швидко розібрали свій намет, чим, мабуть, дуже здивували мерію і пересічних львів’ян. Ліквідаційна комісія ВАТ ”Кінескоп” нарешті виплатила їм борги. Кошти, виручені на торгах кінескопівського майна, надійшли вже цими днями на рахунки пікетників, які ті задля такої приємної процедури відкрили зазделегідь.
Стоячи якось осторонь мас-медійного буму навколо річниці пікету кінескопівців перед міською ратушею, “Поступ” вирішив розказати про нескінченні поневіряння пікетників. Перш ніж забути намети на головній площі міста як страшний сон, переповімо історію, розказану першопроходцями “наметового руху перед ратушею”, – може, їхній досвід знадобиться ще комусь.
Бувальщина пікетників вельми цікава. Якщо когось сміливість кінескопівців ще дивує, то пояснимо, що умови (гуртожитські), в яких вони проживали до цього вчинку, не надто відрізняються від умов, в яких вони зараз живуть. Різниця лиш у тому, що телефон і кльозет їм доводиться ділити з чиновниками міської ради (благо, мер дав дозвіл), а замість часто трухлявої підлоги – камінь. А все інше (маємо на увазі хронічну відсутність води, світла, тепла у наших гуртожитках, а подекуди й у квартирах благопристойних будинків), що є органічною складовою наметового способу існування, сприймається кінескопівцями спокійно.
Одна з пікетниць розповіла, що вона з сім’єю з 6 чоловік проживає у 16-метровій кімнатці з кухнею на 8 сімей в будівлі, яка ось-ось розвалиться. В адміністрації “Житлобуду”, до якого належить гуртожиток, розводять руками: “А що ми зробимо, хай будівля валиться, а якщо вам не подобається – виселяйтесь, ідіть шукайте новіше”. Інша жінка зізналась: “У мене в чотирьох маленьких кімнатах живе 12 чоловік, серед яких носій відкритої форми туберкульозу, а в сім’ї – маленька дитина. Приходжу додому і в першу чергу протираю хлорним розчином клямки дверей”. У Михайла, який віддавав свій борг неіснуючій уже державі в Афганістані, ситуація не краща. На 5 чоловік, серед яких троє дітей, у них 18 гуртожитських метрів зі всіма атрибутами: спільні кухня, кльозет, душ чоловічий-жіночий, постійний вереск у коридорах і черги за найпотрібнішим. Дружина Михайла, яка теж сидить у наметі, бідкається, що почався навчальний рік, а дітей нема як помити. Жіночий душ уже рік не працює. “Виходить, я маю дітей різної статі вести в чоловічий душ?” Мабуть, саме у такий спосіб “діти бруківки” і пізнають дорослий світ.
У наметі кінескопівці живуть по черзі. Позаяк усі вони сімейні люди, то й чергують на зміну: вдень – дружина, вночі – чоловік, або ж навпаки. Інколи до них “за компанію” приєднуються і діти, незважаючи навіть на кліматичні умови.
А вони, безумовно, впливають на температуру в наметі. “Взимку – ще нічого, можна грітися, бо є “буржуйка”, – кажуть наметники, – а от влітку тут справжня задуха”. У правдивості їхніх слів авторка рядків мала змогу переконатися сама. Коли надворі 35 градусів вище нуля, то в наметі, здається, цілих 45. Тому й їжу, приготовану вдома, намагаються з’їдати зразу ж, щоб не зіпсувалась. Узимку, зрозуміло, таких проблем не виникало.
Продовження – стор. 4
|
|
