Мало бути тихо і спокійно
Проповідь над могилами в Пікуличах
ФРАГМЕНТИ
Павел СМОЛЕНСЬКИЙ
1
Липень, жарко, частина цвинтаря УГА в Пікуличах під Перемишлем. Прийшло їх (українців — І.М.) зо три сотні, хоч отець митрат Стефан Дзюбина сподівався, що прийде їх значно більше. Стоять над двома свіжими могилами. Дивляться на березові хрести і бляшані таблички: “Тут спочивають українські повстанці полеглі (страчені) за вільну Україну”. Зміст тексту погодили українці і поляки. Коли так вдивляються у написані кирилицею прізвища полеглих, до о.Дзюбини підходить якась жінка. “Я журналістка, — представляється. — З якої банди були ті, котрих нині ховаємо?”
“Мене це страшенно обурило, — признається отець. — Пройшло понад півстоліття, а полки далі говорять про українців те саме. Не є бандитом той, хто віддає своє життя за свободу свого народу та вітчизни”. Однак, якби на Пікулицькому цвинтарі ніхто не задав отцеві такого питання, напевне і так сказав би те, що сказав...
Митрат говорив у Пікуличах про українські нещастя і польську жорстокість: “Коли після останньої світової війни виникла комуністична Польща, то тодішня польська влада хотіла позбутись усіх українців зі своєї країни. Планувалось переселення до СРСР, а коли люди не хотіли їхати до радянського раю, то тоді силою вивезли майже півмільйона людей з їхніх рідних земель. Це було велике безправ’я, бо це не були українські колоністи на польських землях, але люди, які жили на своїх прадавніх землях, захоплених силою Польщею. УПА хотіла протидіяти цьому безправ’ю, обороняла беззбройних, яких тисячами мордували лише за те, що були українцями...”
2
Боротьба за гідне поховання останків 28 упівців, полеглих у січні 1946 року під Бірчею та 19 українців, розстріляних польською службою безпеки наступного року у Лішній за “спробу відірвати південно-східну частину території польської держави”, розпочалась десять років тому, коли нарешті про ці справи можна було говорити відносно нормально. Польські та українські негоціатори багато разів сперечались про місце вічного спочинку партизанів і зміст написів на могилах. Проблема 47 останків виникала навіть під час зустрічей польських та українських міністрів.
Переговори тривали так довго, що коли нарешті знайшли недосконалий компроміс, ніхто не був ним втішений. На урочистостях не було представників влади Польщі та України, Об’єднання українців у Польщі, не було більшості родин та товаришів по зброї полеглих...
Пікулицька урочистість мала бути тихою, спокійною, без емоцій, які мав би остудити час.
3
Отець Дзюбина розпочав проповідь словами з Євангелія від Івана: “Благословен той, що своє життя віддає за другів своїх. Усі цивілізовані народи пам’ятають про тих, хто віддав своє життя за побратимів, і віддають їм належну пошану, бо це є національні герої. Часто, однак, національних героїв називають бандитами... Це факт, що про нас, українців, а особливо про УПА, написано і розказано дуже багато неправди. Загал польського суспільства дуже мало знає, як ці справи насправді виглядали. Це є причиною великої неохоти, а часом і ненависті до нас. За Божою волею кожний має любити свій народ. Але ніколи і нікому не можна любити свій народ з кривдою іншого народу. Бо тоді це не шляхетний патріотизм, а грішний шовінізм, один з найтяжчих гріхів. На жаль, наші сусіди дуже часто любили свій народ з великою кривдою нашого українського народу і тому було так багато жертв, бо поляки не хотіли по-християнськи, по-божому домовитись”.
Отець Дзюбина перелічив українські села на Перемишльщині, Холмщині у Бескидах, які стали жертвою польських пацифікацій, порахував загиблих, серед них 60 греко-католицьких священиків замордованих разом з родинами, нагадав церкви перетворені на клозети, концентраційний табір у Яворжно (у якому сам відсидів кілька років — І.М.), де було ув’язнено 4 тисячі його співвітчизників, примусові переселення до СРСР і акцію “Вісла”, страждання лемківських поселень, які ніколи не підтримували УПА. Порахував: “На всій території нинішньої Польщі загинуло 599 поляків, а українців біля 8 тисяч, а дехто каже, що і понад 10 тисяч. То ж хто кого убивав?!. А всі твердять, що не поляки українців, а українці масово вбивали поляків... Поляки теж зазнали великих втрат, переважно на Волині, тільки тому, що їх провідники не хотіли зрозуміти, що українці мають таке саме право до свободи і до незалежної держави на своїх рідних етнічних землях. І через цю причину брутально відкинули пропоновану згоду і спільну боротьбу проти тих самих ворогів”.
“Проповідь наробила багато шуму, — вважає о.Дзюбина. — Але маю надію, що буде сприйнята позитивно. Моя найбільша мрія — це справжнє поєднання. Раніше це було неможливо. Поляки-пани вважали нас хамами. Тепер можемо це зробити. Але мусите дізнатись, як все було”...
9
Промова потрапила до Анджея Запаловського, посла сейму від Конфедерації незалежної Польщі. Посол відчув своїм обов’язком розіслати копії промови до газет та органів влади, дописавши такі слова: “Беручи до уваги місце та особу, котра виголошувала промову (достойник греко-візантійської церкви), вважаю, що зміст змушує задуматись, зокрема під кутом нашої (польської) політики стосовно деяких проблем суспільного життя в Польщі”.
Запаловський говорить, що, пишучи листа, не мав нічого особливого на увазі, а вже, напевне, не пропонував, щоб українцям докучати. Хотів тільки, щоб уряд задумався над політикою щодо меншостей.
На його думку, мешканці Перемишля почули себе особливо ображеними, коли дізнались, що живуть на землях відібраних в України...
“Два місяці тому українцям передали будинок Національного музею Перемиської землі (до 1946 року палати Перемиського греко-католицького митрополита — І.М.), єдиної такого рівня установи в нашому регіоні, — розказує Запаловський. — Не має куди подіти 100 тисяч експонатів, однак суспільство якось перенесло цю втрату. Для 16 дітей у тутешньому українському ліцеї будується гімнастичний зал, про який польські діти можуть собі тільки помріяти. Держава фінансує українську газету, кожний номер якої прославляє УПА. Тим часом є рішення Верховного суду від 1966 року, що то була фашистська організація. Тільки подивіться на резиденцію уніяцької курії: величезний палац, займають один поверх, ренту орендують фірмам, а ще не давно говорили, що бездомні. Такого майна, як українці в Перемишлі, не має жодна польська організація в Україні. На слова Дзюбини хтось мусив зреагувати. Якщо не я, то за справу візьмуться радикали...
“Gazeta Wyborcza”, 01.09.2000.
Скорочений переклад І.М.
|
|
