Найважливіше - втриматися у сідлі
ВЕРХИ
В усьому цивілізованому світі коні давно перестали бути тільки знаряддям сільськогосподарської праці, і стали елементом розкоші. Мати свого власного коня, за якого часом можуть викласти 50 тисяч доларів, а за збрую до нього ще 4 тисячі, там – престижно.
У всьому світі кінний спорт вважають елітарним: він видовищний, азартний і дуже дорогий. Принаймні, на змаганнях з конкуру (подолання перешкод), виїздки чи триборства на трибунах старенької Європи не знайдеш жодного вільного місця, хоч ціни на квитки м’яко кажучи “кусаються” гірше за коней.
У нас же цей вид спорту чомусь не користується такою популярністю. Напевно, ментальність не та. І на коней українці дивляться радше з господарської точки зору: город зорати чи сіно перевезти. Де українському селянинові зрозуміти, що конями можна просто милуватися: їхньою грацією, вправністю, сміливістю.
Тому-то, напевно, з розвалом Союзу український кінний спорт почав повільно занепадати. Нікому, здебільшого, до нього немає справи. І на цьогорічній Олімпіаді у змаганнях з кінного триборства не буде жодного українця тільки тому, що єдиному в Україні спортсмену, який отримав для цього ліцензію – львів’янину Петру Плекану (та його коню Терміну) – не вдалося знайти на поїздку якихось 15 тисяч доларів (а яка могла бути реклама Львову!!!).
Та й в українському інформаційному просторі про кінний спорт майже нічого не чути. Прямо вакуум якийсь утворився. От і наважилася я навідатися до кінно-спортивної школи “Буревісник”, аби, як кажуть, на власній шкурі переконатися, що таке кінний спорт і чому його так люблять “махрові” європейці.
Замість передмови
Навчитися їздити верхи я мріяла з дитинства. Але моїм батькам – людям, що дотримувалися традиційних поглядів у вихованні дівчат – більше сподобалася ідея навчити мене грати на фортепіано. Шкодую, що тоді, у десять років, будучи надто слухняною донькою, не здійснила свій зухвалий план втечі до кінно-спортивної школи, який розробляла довгими безсонними ночами. Відтак багато різних секцій перепробувала я в дитинстві: займалась баскетболом, легкою атлетикою, плаванням, нарешті закінчила музичну школу, але нереалізоване бажання навчитися їздити верхи та якесь особливе відчуття до коней – цих найграціозніших тварин – залишилося в мене й досі...
Їхати можна по-різному
– Усі вершники діляться на тих, хто катається, і тих, хто, власне, їздить верхи.
– Хіба це не одне і те ж? – здивовано перепитала я.
– Ні. Перші роблять те, що хоче кінь, другі ж вміють примусити коня зробити те, що хочуть самі.
Правдивість цієї прописної істини я зрозуміла у перший же раз, коли сіла в сідло. Це було після змагань з конкуру (подолання перешкод). Коней, які вже від’їздили маршрут, потрібно було “ходити”, тобто їздити на них кроком певну кількість часу, поки вони не заспокояться. Я, звичайно ж, виявила бажання “походити”. Але те, що виглядає з боку дуже просто, насправді виявилося досить нелегким завданням.
Покров – так звали коня, якого мені доручили – вже з того, яким чином я викарабкувалася на його спину, напевно, зрозумів, що я належу до вершників “першої” категорії, тобто вмію тільки кататися, а не їздити. Тому зробивши одне коло ввічливості по манежу, він преспокійно попрямував “додому” (в конюшню), де на нього чекав заслужений обід та спокій. Усі мої благання на кшталт “коник, будь ласка, нам треба ще трішечки походити” і більш рішучі – натягування повода – не дали результату. Покров спокійно обминув трибуни і вперто пішов у потрібному йому, а не мені напрямку.
Урок перший – теоретичний
“Вміння їздити верхи – не чорна магія, йому може навчитися кожний”, – прочитала я у першому абзаці “Підручника з верхової їзди”, який “для початку” дав мені тренер.
На цьому моє ознайомлення з теорією верхової їзди, власне, і скінчилося. Бо дівчата (а їх зараз у школі, до речі, займається набагато більше, ніж хлопців), які в цей час в навчальному манежі розминали коней, вже були готові показати мені найпростіші елементи школи верхової їзди.
– Ось зараз я вам покажу, що таке вольт, – сказала Катя і примусила коня пройти по рівному колу. – А ось це серпантин... Зараз же я покажу вам галоп з правої, а потім з лівої ноги...
Я спостерігала за рухами коня та вершниці і намагалася побачити те, що мені показували. Це виявилося не так важко. Минуло якихось десять хвилин і я вже добре розрізнила ходу від рисі, а рись від галопу і впіймала той момент, коли під кермуванням вершниці рухаючись галопом кінь у повітрі поміняв ведучу праву ногу на ліву. Але моя інструктор не вгамовувалася:
– А зараз я спробую вам показати траверс і ренверс. От бачите траверс у мене вийшов.
Кінь справді пішов ніби боком, граціозно тримаючи шию та ступаючи задньою зовнішньою ногою по тій же лінії, якою йшла задня внутрішня.
– На цьому теорії вистачить. Тепер сідайте на Ласкавого.
З моїх рук впав підручник. Як, уже треба їхати? Але нічого не поробиш – взявся за гуж не говори, що не дуж. Напросилася навчитися їздити верхи – лізь у сідло.
Я підняла із землі підручник і на сторінці, на якій він сам відкрився, раптом прочитала: “Якщо вершник не зможе зрозуміти впливу на коня зусиль пояснично-крестцового відділу, то навчити його мистецтву верхової їзди так і не вдасться”.
З думкою про важливість впливу мого пояснично-крестцового відділу, я підійшла до коня.
Практика “польоту”
З Ласкавим, на якого мене в прямому сенсі цього слова “посадили”, повторилася та ж історія, що і з Покровом. Тільки-но дівчата відпустили повід, як він вперто попрямував “додому”.
– Повертайте, повертайте його, – кричала мені Катя.
– Як?
– Правою рукою натягуйте повід і тисніть лівий шенкель.
– Вибач, шенкель – це що?
– Частина ноги від стопи до коліна.
– Чиєї ноги?
– Вашої, звичайно.
Я намагалася робити все, що мені говорили, але кінь вперто стояв на своєму.
– Він не хоче вас слухатися. Візьміть хлист і вдарте його по плечу.
Взагалі, я противник будь-якого насилля. Тим більше над тваринами. І мені було дуже важко підняти руку на коня з таким ласкавим прізвиськом Ласкавий, але він справді починав нагліти і пертися просто на паркан. Робити нічого...
– От бачите, він вже зрозумів, що вас треба слухатися, – зраділа Катя, коли мені вдалося спрямувати Ласкавого по периметру манежу.
Але тільки-но я освоїла повороти праворуч і ліворуч, тільки-но узгодила дію своїх рук та ніг і вже майже почала відчувати ритм руху коня, як мій невгамовний інструктор сказала:
– А тепер спробуємо рись. Для цього треба трішки відпустити повід і притиснути сильніше шенкеля. Ось так, бачите... Та не бийте його ногами, а тисніть.
По тому, як мене почало трясти і підкидати, я зрозуміла, що Ласкавий мене зрозумів і пішов риссю.
– К-к-а-а-т-т-я-я... Я з-з-з-а-г-г-у-б-и-л-а-а с-т-р-е-м-е-н-а. І я з-з-а-р-а-з в-п-п-а-д-у-у...
Збоку я, напевно, мало чим відрізнялася від мішка картоплі, що трясеться на возі. Принаймні, відчуття в мене було саме таке. Згадка про те, що вправний вершник на рисі не розіллє й води зі склянки, зовсім мене спантеличило. Яка склянка з водою – я говорити на рисі нормально не можу! І тут я зрозуміла, що втрачаю рівновагу і ось-ось відчую на собі “легкість” справжнього, а не метафоричного польоту. На щастя, я маю добре розвинений інстинкт самозбереження. Мої руки самі потягнули повід і Ласкавий (о диво!) зупинився.
– Фу-ух!
– У вас уже майже виходить, – підбадьорила, під’їхавши до мене, Катя. –
Спробуйте, ще підніматися на стременах. От так.
І вона продемонструвала, як легко можна їхати риссю, регулярно підводячись та присідаючи.
– Така їзда називається кавалериською риссю. Вона дуже зручна і, я впевнена, вам сподобається. Це дуже легко.
Комусь, звичайно, легко. Але мене чомусь після кожного такого присідання підкидало ще більше.
– Вам треба змінити коня. Візьміть краще Каштана. Він менше трясе, – порадила Катя і звільнила для мене свого коня.
Але і на Каштані повторилося те ж саме. Минуло не менше півгодини, як я почала відчувати ритм рухів коня і рухатися з ним в унісон. Кавалериська рись мені, справді, дуже сподобалась. Вона давала відчуття легкості і того метафоричного “польоту”, про який писало не одне покоління поетів та письменників.
– В мене виходить!!! Боже, як це класно!!! – не втрималася я.
– Я ж казала, що вам сподобається, – підтримала мене Катя. - Тепер давайте перейдемо на галоп.
О, ні! Звичайно, кавалериська рись – це клас! Але я ще не настільки втратила від неї голову, щоб погодитися на галоп.
Вистачить з мене “галопу” по підручнику верхової їзди. До речі, щодо теорії. Їзда верхи – все-таки спорт. І під час неї відбувається навантаження на мускулатуру всього тіла вершника. Особливо спини та ніг. Так, коли кінь йде кроком, м’язи вершника навантажуються не менше, ніж у пішохода, котрий йде зі швидкістю 4,5 км в годину, а при галопі – немов при бігу.
Отже, прогулянки верхи – це чудовий спосіб активного відпочинку на природі. Напевно, саме тому його так люблять європейці, що пропагують здоровий спосіб життя.
Еліті – елітарне
Після кожного тренування, як і перед ним, коня потрібно почисти, а за доброї теплої погоди і помити. І це входить в обов’язки кожного вершника. За принципом: любиш кататися – люби й доглядати.
А догляд за спортивними конями – це окрема історія. Коли я вперше почула про умови, в яких живуть ці племінні жеребці, мені самій на хвилинку захотілося стати конем. Не смійтеся, думаю, що таких бажаючих за теперішніх умов повсякчасного виживання, знайдеться немало.
Кожний кінь має свою персональну стайню – тобто “квартиру”. В ній кілька разів на день змінюють тирсу, аби було чисто і сухо. Годують коня п’ять разів на день. В ідеалі, крім сіна та вівса, до його раціону входять вітаміни та інші корисні мікроелементи. Усе відбувається під пильним оком лікаря-ветеринара. Крім того, чи не кожного дня діти балують своїх улюбленців яблучками, морквою та іншими смаколиками. І при всьому цьому спортивний кінь на день не повинен працювати більше 2-3 годин!
Отже, на відміну від коней, люди, що за ними доглядають, мають проблем віз і маленький возик. Де взяти корм? Як забезпечити необхідними ліками? Адже коні, як і люди, частенько хворіють і на грип і на застуду, а одноразова кінська доза, наприклад антибіотиків, перевищує людську в 7 раз.
А тим часом на балансі школи сьогодні є 35 коней і 6 поняшок (яких придбали для дитячого поні-клуба, але так і не знайшли коштів для закупівлі спеціальних сідел, які коштують 150-200 доларів). І найголовнішою проблемою сьогодення (крім забезпечення кормами, звичайно) є омолодження кінського складу. Адже переважна більшість навчальних коней – уже “пенсіонери”. Для того ж, щоб на змаганнях показувати високі результати, потрібно виховувати молодих сильних коней. Це той випадок, коли гроші потрібно вкладати на перспективу, а не на отримання миттєвого результату. Де ж ви – спонсори?!
Ще одна проблема – в школі скрутно із сідлами. Те, на чому тренуються діти, важко назвати, власне, сідлами. Як казав Петро Плекан, вони більше схожі на “гаманці” – згинаються у всі боки і жахливо натирають ноги. У цьому я переконалася на власній шкурі.
Хочу ще!
Без сумніву, верхова їзда, як це зазначається у книжці з кінного туризму, має оздоровчий вплив на організм людини, в тому числі на його перевантажену стресами психіку. Але наступного після тренування дня я ледве підняла себе з ліжка. Відчуття було, що я всю ніч тягала віз, замість коня. У мене страшенно боліли стегна і, вибачте, дупа, на якій з’явилося два чарівних синця.
Проте на душі справді було легко. У вікно світило ласкаве сонечко і, не зважаючи на біль, мені знову кортіло кинути все і поїхати в “Буревісник”. Я згадала слова директора школи Любові Іванівни Ємєльянової: “Від коня не можна піти, до нього можна тільки прийти.” Це – правда!
P. S. Професійне свято кожний відзначає по-своєму: одні роблять це у кращих радянських традиціях зі святковими зібраннями та врученням грамот, інші – збирають мітинги чи влаштовують пишні бенкети. Спортсмени ж своє професійне свято – День спортовця – відзначають, як правило, змаганнями. От і на кінно-спортивній базі “Буревісник” сьогодні, у День спортовця, та завтра відбудуться змагання з подолання перешкод та виїздки.
Верхи їздила Світлана РУДЄВА
|
|
