Новий Львів
Сучасна етногеографія однієї з дільниць Львова
МАЙКЛ
У Львові багато районів – некрасивих, як Топольна, ніяких, як Наукова, примітивних, як Сихів, але Новий Львів стоїть окремо у цьому сірому, депресивному ряді радянської архітектури – завдяки, по-перше, своїй ідіотській назві, по-друге, через його вигляд. Людина, яка побувала в цьому районі вперше, шию зламає, але не знайде тут нічого нового – ні в прямому, ні у переносному значенні. Парадоксально, але й старого там також нічого немає. Під старим мається на увазі не контингент людей (пенсіонерів тут дуже багато), а те, що хоч має якесь відношення до історії та мистецтва.
Колишні будинки польських офіцерів важко назвати архітектурними шедеврами, як і “пам’ятник піонерові” – інтернаціоналісту в Іспанії Юрію Великановичу, робота покійної Теодозія Бриж, встановлений перед дитячим садком.
Порожній, із вибитими вікнами і новеньким цегляним парканом навколо банкетний зал... Парк “Залізні Води”: розкішні дерева, збережені в деяких місцях лавки і пари пенсіонерів, що поволі прогулюються, а також молоді мами. Знищена дощенту “Тропа здоровья”, де на залишках спортивних знарядь місцеві “бичі” залишили гору сміття, як і ті люди, які вигулюють тут своїх тварин. Корови вищипують залишки чистої трави. Якщо б хтось захотів уявити собі цей закапелок Львова, то допоміг би йому в цьому опис паскудного дощового дня, де тлом для життя слугував би болотяно-сірий, наполовину облуплений шмат високої цегляної стіни, огорожа заводу, біля якого росте обдерте дітлахами горіхове дерево, і ніби приперта до нього стара жінка, дуже бідно вбрана, що з трагічним виразом на обличчі, відганяючи голодних бродячих собак, при цьому намагається продавати сигарети, саморобну горілку та купку грушок і сливок людям, які не звертають на неї ані найменшої уваги.
Стіни будинків з залишками політичної реклами: “Хто?”, “За порядок”, “Мусіяка” – і ще невідомо хто. Стерлося часом, дощами і людьми.
Гордістю і своєрідним символом цього району є величезний, незграбний, похмурий, викладений червоною цеглою моноліт напівмертвого заводу “Полярон”, забутий ковбойський ресторан “Берізка”, “корейська” кнайпа “Часон”, які випадковому перехожому навівають думки про самогубство, глибокий відчай, сум і бажання більше ніколи сюди не приходити. Правда, треба віддати належне жителям цього химерного пам’ятника функціонального будівництва, викладеного “хрущобами” – розбитими, стертими тисячами ніг, ніколи не ремонтованими тротуарами і розбитими дорогами: вони колосальні, просто неймовірні оптимісти. Причому оптимісти не вроджені, а оптимісти клінічні. Такими їх зробила ця фантастична місцина на карті Львова, де випити можна безпосередньо за прилавком магазину, на вулиці, на газеті, в парку, просто за столиком біля магазину, на заводі, біля заводу, в гриль-барі, в барі “Зелений Клен”, в двох міні-барах, у ресторані, в аптеці, в кіоску, на квартирі та в гуртожитках...
Пити, як тут п’ють, їх, колишніх поляронівців і не тільки, навчили завод і море спирту. За “легендами”, у часи застою в кожному цеху стояв бідон спирту, і кожен, хто хотів (а хотіло багато), міг підійти зі своїм черпаком і прийняти дозу. Хто не хотів, також приймав: спирт був розмінною монетою, твердою валютою і показником твого статусу в колективі та в піраміді влади. Грандіозна ідея совдепівських ідеологів створити окремі чоловічий і жіночий гуртожитки поставили жителів цих цегляних ящиків, відірваних від потреб плоті і природного спілкування, перед вибором: пити тут, у кімнаті, в цеху – чи йти в “Берізку”.
Зовні ця будівля нагадує сірникову коробку, в якій поробили дірки. Табличка прибита до стіни і вказує на те, що це, як не дивно, відомчий гуртожиток заводу, хоча збоку вже притулено: “Нотаріус”. Гуртожиток не простий, а чоловічий. Запах, що б’є в ніс на поверхах, переконує: так воно і є. Другий поверх – це відомчий готель. Третій поверх – це межа, де закінчуються цивілізація, вода, газ, чистий коридор, туалет і люди з грошима. Вище – окремий примарний світ осіб, які загубились у часі та просторі, яким просто більше нікуди йти: жертви економічної кон’юнктури і власної посередності, помножених на колосальну особисту невдачу. Безробітні, офіційно скорочені, у відпустці за свій рахунок, вони так і не залишили це пристановище шизофренічних ідей, диких нереальних планів і елементарного дрібного обману.
Коли настає вечір, вони починають сходитися і наповнювати ці коридори, що нагадують шахти, звучанням своїх голосів, шурхотом своїх ніг, запахами своїх неймовірних парфумів, нехитрої вечері та страшенно дешевого алкоголю. (“Позич п’ятюнчик, посидимо. Поговоримо. Візьмемо на прохідній, не дорого, а за два п’ятдесят якоїсь чмурди і вареної ковбаси в магазині “на закусь.”) Правда, ввечері, а особливо вночі тут можна надибати навіть жінок. Причому всіляких, деколи – у вражаючих кількостях. Природа бере своє. “Лишайся на ніч, кубіти будуть.”
Часи, звичайно, змінились, але традиції щодо серйозних пиятик тут і далі живі. П’ють, як і завжди, серйозно, багато, довго і фундаментально, і, що вражає до глибини душі, любе. Люди п’ють – і в їхні душі приходять спокій та ілюзія щастя. Вони забувають, що безробітні, що викинуті на вулицю своїми заводами, конторами, сім’ями і вчорашнім неуспіхом. Вони забудуть страшну і жахливу істину: вони майже ніхто і ніщо на цьому кораблі, наповненому ілюзіями і страхом. Вони почнуть будувати плани (“Старий, я знаю, де продати. Є шанс поїхати в Ізраїль на будову газопроводу.”) Вони вип’ють – і світ знову стане кольоровим, і вони перестануть помічати розбиті стіни, вибиті вікна, покалічений фікус у коридорі, запах шкарпеток, старих газет, пилюки і бруду, які покривають усе навколо. Життя перестане тиснути на голову своїм трагізмом, а бажання застрелитись якось пройде – до наступного нападу депресії, до наступного запою. Вечір. Новий Львів. Темно, як у лісі. Ями на тротуарі такі глибокі, що моментально можна зламати руки, ноги і голову. Світяться тільки якісь підозрілі кнайпи, кіоски й очі місцевих алкоголіків. Великими зграями бігають безпритульні пси. Нервовий крик сусідів, що ділять коридор, порушує незайману тишу, характерну для тундри або пустелі.
Очевидно, що аборигени Нового Львова не тільки спалюють себе на повільному алкогольному вогні, вони ще й живуть, працюють і навіть виживають у наші непрості часи, коли навіть бездомні пси не витримують конкуренції з людьми, що порпаються в купі вчорашніх обідів. Закрили ковбойську “Берізку”, з якої нетверезих “пасажирів” викидали на асфальт, на її місці нині фірма “Мальва”, а для відпочиваючих відкрилась затишна, вся на свіжому повітрі, забігайлівка – кафе “Зелений клен”.
Йде життя, триває. Базар, імпровізований ринок – просто на зупинці, перед магазином, цей останній порятунок у морі безробіття, цей промінь надії – тут, на вулиці, серед тротуару, на ящиках, на лотках, просто на газетах, де одна половина намагається продати майже все, а друга намагається все це купити.
Майже всім тут знаходиться заняття – у цьому дивному клубі любителів заробити, випити, гульнути і поговорити. Вони все роблять одночасно – продають польські порошки до печива і до прання, наш цукор, олію, свої старі мешти, часник, помідори, петрушку, моркву, насіння соняшника, читають газету, клянуть владу, п’ють по “сто грам”, купують куриво, печиво, муку – і якісь підозріло дешеві зошити. Бізнес. Вони не стогнуть і не плачуть, вони всі роблять бізнес. Нехай їм щастить і нехай вони будуть здорові, адже вони живуть на Новому Львові, а не де-небудь.
|
|
