Їм з боку видно все...
Часами Палац Потоцьких перетворюється на циганськииий табір, але частіше тут тлумачать різноманітні прикмети
ШЛЮБ
Гриць СОЙФЕР
“Їм з боку видно все”, – так, трохи дозволивши собі перекрутити слова з відомої і улюбленої багатьма тими, хто вже давненько перестав прираховувати себе до teenager-ського віку, можна висловитися стосовно обрядових старост. Цим людям від усіляких молодят і весільного вбрання в очах просто рябить. А що поробиш? Робота у них така – урочисто вручати молодятам свідоцтва про одруження.
Марія Олексіївна Савко-Ісак і Орися Йосипівна Дещиця вже тривалий час працюють обрядовими старостами у відділі реєстрації актів громадянського стану (рагс) Львівського міськвиконкому, іншими словами, місцем їхньої роботи є Палац щастя, що на вул. Коперника. Їм справді багато що видно.
По-перше, вони бачать, “хто саме і з ким саме”, хто з ким одружив свого сина, хто і за кого видав свою доню. Жодна бодай трохи відома у Львові постать, таким чином, не уникає їхньої уваги. Так, мої співрозмовниці пригадують, як у них розписувалися сини двох Михайлів – Косіва та Стельмаха. А ще – співучий “тополь” України, “камікадзе” українського ж шоу-бізу Валерій Малишев. “Ну, то тут тоді зібрався музичний бомонд, не було де стати, хоч Палац і сама зала у нас дуже великі. Молодята під’їхали в кареті. Пономарьов стелив їм рушничок”, – розповідають пані Марія та Орися.
Попри всю урочистість розписки, деякі пари, наділені потягом до оригінальності, все ж намагаються додати до всього ще від себе щось особливе – “родзинку”. Здебільшого до чогось “такого” додумуються люди артистичні і творчі. Наприклад, якось у Палаці брала шлюб пара артистів цирку, тож вони та їхні дружби приїхали на урочистість... ні, не на одноколісних велосипедах. Вони приїхали на конях. Оце романтика! Це вам, розумієте, не якийсь там 600-й “мерс”.
А от художники мають “хоробу” з’являтися на одруження в нетрадиційному для такої миті вбранні. Молода, наприклад, замість звичної білосніжної сукні спокійно може прийти у власноруч витканому костюмі (інколи навіть дуже оригінальному!), а на голові мати віночок із горобини чи калини. Словом, художники... А вони ж люди як-не-як творчі.
Зате ніякою творчістю і не пахне, коли одружуються цигани. Однак вони з лишком компенсують це “зразково-показовим” розмахом у стилі “на люди”, з яким відбувається дійство. “Цигани – це у нас “стеля”, – кажуть Орися Йосипівна та Марія Олексіївна. – Вони їдуть до нас тільки в середу (для них це так, як субота чи неділя для нас). Уже за кілометр натискають на клаксони. Тут вони обов’язково без батьків, роль котрих тимчасово виконують названі батьки. Всі у шкірі. З іконами. Ну, але тут стоїть такий галас... Ми спочатку ще намагалися якось їх утихомирювати, паузу витримували, щоби вони слухали обряд. А потім нам просто набридло. Ми вже звикли”. Пані Марія ще до цього додає: “Якось мені один циган сказав: “Давайтє побистрєй – здєсь нє главноє”. “А де “главноє”?” – питаю. “В церкві”. “Ну, то чому тоді сюди йдете? Беріть документ і йдіть одразу до церкви”. “А покрасоваться?”.
Напевно, бажання “покрасуватися” манить до Палацу щастя і молодят із сіл. Можливо, обрядові старости занадто категоричні у своїх висновках, проте, як мовиться, що сказано – те сказано. А кажуть вони, що, коли у них одружуються пари зі сіл, спостерігають, що тим “культури все-таки бракує в усьому”.
Особливо моїм співрозмовницям до вподоби єврейські пари. “Чи то вони просто так на публіку грають, чи то, може, у них так є? – губляться у здогадках вони. – Наші можуть усі пересваритись, а от євреї один одного вітають, цілуються, родичаються. Подобається, як вони сприймають цю подію. Можливо, вони таки більш виважено одружуються, ніж ми”.
Напевно, на цьому місці представники нашої “щироукраїнської” “клюмби”, якби мали змогу, втрутились і кинули би репліку: “Хай буде “виваженіше”. Але як, цікаво, євреї сприймають слова про Україну, що звучать на початку привітання обрядових старостів?”. “Ви знаєте, а ми їм усе одно ці слова зачитуємо, хочеться їм цього чи ні”, – прозвучала відповідь.
Та ось урочиста мить: до зали входять молодята з “ескортом”. І входять вони, за словами моїх співрозмовниць, по-різному. Класичний варіант такий: молодий веде молоду попід руку, вони дивляться одне на одного, і їхні обличчя випромінюють закоханість. Варіант другий – реалістичний: молода пара вже встигла “висохнути” від “хвиль Амура”, ба навіть під дверима до зали добряче посварилася, тож лише якимось дивом молодятам вдається йти поруч одне з одним (батьки в цей час морально підтримують кожне своє чадо, ставши подалі від батьків невістки (зятя).
Хто з молодят більше хвилюється? Виявляється, частіше це таки молодий. “І от коли подаєш обручку, то молода її бере швидше і спокійно, а у молодого майже завжди руки трусяться. Видно, що думає, що робить. А може, вагається, чи то би передумати в останню хвилину. Та вже пізно”. О, правду мовить прислів’я: сім разів відміряй – один раз відріж. Хоча трапляється, що молодого змусили одружитися, бо молода – така от справа – вже вагітна. Це обрядовим старостам також помітно. На цей трафунок є інше прислів’я: любиш кататися – люби і санчата возити.
І ще трохи про забобони. Кажуть, що під час вінчання можна визначити, хто з молодят буде керувати в сім’ї: все залежить від того, хто з них швидше стане на весільний рушничок. У цей нехитрий спосіб вірять і під час розписки. “Обов’язково, і це через одного. Кожна молода хоче стати швидше за молодого на рушничок. І якщо їй це вдалося, то так сміється, хіхікає, радіє. Дурна! Тому що хай чоловік керує в хаті. На те він і чоловік”.
Трапляється також, що у молодої падає обручка. То це навіть і самих обрядових старостів дратує. А все залежить від рукавички: якщо молода в рукавичці, не хоче її знімати, то обручка зазвичай зіслизає їй із пальця і падає. “Молодята засмучуються. А ми тут же кажемо: ой, та нічого страшного, то – на щастя. А от самі не знаємо, чи то на щастя чи на нещастя”. Тут уже, висловлюючись штампом, життя покаже.
|
|
