Морока з приватними ритуалами
Віктор НЕБОРАК
Ця історія починається як добре відома читачам художньої літератури фальсифікація.
З травня 1999 року доля не закидала мене до Києва. Цілком несподіваний телефонний дзвінок від однієї надто відомої не лише в Україні особи примусив мене запакуватися у 92-ий депутатський потяг і прибути до столиці. У Києві проминули мої аспірантські роки (починаючи з Чорнобильського 86-го), отож певні закутки цього міста мені відомі й поза Хрещатиком. Відбувши офіційну частину одноденного вояжу, я вирішив виконати кілька своїх приватних київських ритуалів, один із яких – цілком абсурдний. Він полягає у тому, що я заходжу на Головпошту і запитую, чи немає на моє ім’я кореспонденцій “до запитання”. Колись вони туди таки надходили, але останні десять років усі зацікавлені особи користуються моїми львівськими адресами. Та ритуал на те і є ритуалом, щоб його виконувати – навіть тоді, коли він виглядає абсурдним.
І, звичайно ж, цього разу п о ш т а н а -
д і й ш л а! Цілий рій емоцій завихрився у мені, коли мила працівниця відділу “до запитання” передала мені досить об’ємний пакунок, перев’язаний ворсистою мотузкою, з печатками і написом синім чорнилом кулькової ручки, який засвідчував, що цей пакунок належить забрати таки мені. Мушу признатися, що я навіть не зразу спромігся взяти його до рук, а коли таки взяв, то не знав, куди з ним рушити, щоб оглянути його вміст. Зворотна адреса вказувала на будинок Головпошти у Києві. Штамп сповіщав, що пакунок чекає на мене з початку літа. Підпис був – А. Г.
Я сів на одну з плит на Майдані Незалежності й видобув те, що було за сургучевими печатями. Моєму зору явилася папка для паперів із виведеними великими літерами – А. Г. – і підзаголовком – “Записки маргінала, колишнього львів’янина, який опинився у Києві, спостереження, візії та інший мотлох”.
Я наділений, здається, рідкісною властивістю відчувати дух списаних чи задрукованих паперів. Цей дух вислизає назовні, коли доводиться розривати конверт чи відкривати нечитану раніше книгу, чи брати уперше до рук чийсь архів. Щоправда, архіви – не моя пристрасть, але листів, рукописів і різного типу машинописів я начитався вдосталь. Ця ж папка, коли я її відкривав, випустила з себе аромат, сказати б, засушених ілюзій. Листа з поясненнями не було – була купа паперів, задрукованих, зісканованих і навіть списаних від руки, і єдине, що їх об’єднувало, як на перший погляд, – позначка після кожного уривка – А. Г.
Що вона мала означати? Ініціали? Я спробував перебрати імена своїх знайомих, які були колись львів’янами і подалися шукати кращої долі до Києва, і не виявив жодного з такими ініціалами.
Паперів було на добрий епістолярний роман. Я перекинув на вар’ята жмут сторінок і прочитав запис від руки, зроблений достатньо розбірливим почерком:
“Сон на Різдво 2000-ого року.
Сад біля собору святого Юра у Львові. Завалений ретранслятор. Уламки лежать на землі. Земля у саду частково зорана. За огорожею, на місці музею-майстерні Новаківського – цегляний римо-католицький храм. З протилежного боку, внизу, там, де цирк, – урвище зі ставком гнилої чорної води. Ми (якась екскурсія з кількох чоловік) потрапляємо у підземелля, яке знаходиться під розораним полем-садом. Воно виглядає, як партер театру, трохи нахилений у напрямку до університету. Повітря – тяжке, просякле земляним духом. Зі стелі-землі звисає коріння дерев. Це така земля під землею. У ній – свіжі поховання. Раптом, із землі піднімається один з покійників. Ми тікаємо. Біля входу нам сповіщають, що це – недавно похований священик, який помер на весіллі. Він рухається, але такі речі деколи трапляються. Нічого надзвичайного. Назустріч валить натовп туристів.
А. Г.”
Я закрив папку, заховав її у торбу і подумав, що для цього випадку пасує більш кабінетна атмосфера...
Віктор НЕБОРАК
|
|
