Гільйотина
ГУУАМ як альтернатива СНД
КОНСТРУКЦІЇ
Тарас БАТЕНКО
Хто стоїть за абревіатурою ГУУАМ, що вона символізує та переслідує? Протягом 1997-1999 рр. у рамках Співдружності Незалежних Держав всерйоз заговорили про альтернативу “пост-СРСР”, або ж фактичний розкол Співдружності на антиросійську та проросійську (разом із самою Росією) частини. У 2000 р. процес міг піти у зворотному напрямку: залунали поспішні розмови про те, що ГУУАМ тріщить по швах, його учасники якщо не запанікували (головно після обрання Володимира Путіна президентом РФ), то в усякому разі зменшили активність у рамках цієї дещо загадкової абревіатури.
Міждержавна “фронда”
В ГУУАМ (Грузія – Україна – Узбекистан – Азербайджан – Молдова) вкладають різну етимологію. Цю абревіатуру розшифровували як “неформальну групу країн” чи “неформальний клуб президентів”, “політико-консультативний форум країн пострадянського простору” та “координаційний орган”, “нову транснаціональну коаліцію держав” чи звичайний “проект розвитку”. Були й цілком журналістські нестандартні визначення, на зразок “союз незадоволених і ображених Росією”, “союз егоїстів”, “кулуарний форум під пильним оком Москви” тощо.
Опозиція Росії в середині СНД, своєрідна “фронда”, заявила про себе 10 жовтня 1997 р. у Страсбурзі під час обговорення Договору з флангових угод при постійній раді ОБСЄ. Саме тоді, на страсбурзькому саміті Ради Європи, президенти чотирьох пострадянських країн – Грузії, України, Азербайджану та Молдови започаткували нове міждержавне партнерство, яке можемо розцінити не інакше як “гільйотину” Співдружності, призначену для Росії як незмінного головуючого. ГУАМ однак не поставив собі за ціль перебрання керівних функцій у СНД, а обмежився лише питаннями міжрегіональної співпраці в рамках згаданої абревіатури країн-учасників. Тріщина в СНД поглибилася на початку 1999 р., коли Узбекистан заявив про вихід із Договору про колективну безпеку СНД (т.зв. Ташкентського пакту), оборонного союзу, що створювався Москвою у противагу поширенню НАТО на схід. Дивним чином ця ініціатива Узбекистану збіглася у часі із замахом у Ташкенті на життя президента І.Карімова. Вихід Узбекистану із Договору про колективну безпеку СНД І.Карімов прокоментував його неефективністю: “Я задавався питанням: а хто прийде до нас на допомогу, якщо Узбекистан відчує, що його цілості загрожує небезпека? Ми були двічі свідками того, як таліби на півночі Афганістану практично впритул підійшли до Узбекистану... Хто до нас прийшов тоді на допомогу?”, — лунав голос ображеного президента І.Карімова. Своїм вчинком Узбекистан, як аналізували політологи, відкрито заявив про намір боротися з Росією за лідерство в центральноазіатському регіоні. Це був також прецедент для інших, невдоволених політикою Кремля в СНД. Наступного удару по Договору завдав Азербайджан. Утім вихід Азербайджану з “Ташкентського пакту” не був великою несподіванкою для Москви. Баку до 1999 р. неодноразово висловлював своє невдоволення постачанням російської зброї Вірменії і фактично погрожував розширенням співпраці з НАТО.
Міжнародна практика свідчить, що “вступити” є не менш психологічно важким кроком, аніж “увійти” чи “не приєднатися”. Узбекистан своїм рішучим кроком не лише зробив виклик Росії, але й заявив про себе як про самодостатнього регіонального лідера, вільного у виборі геополітичних партнерів відповідно до національних інтересів. Наступним політичним кроком І.Карімова у рамках СНД стало приєднання 25 квітня 1999 р. до ГУАМ під час ювілейного Вашингтонського саміту країн-членів і країн-партнерів НАТО. Неформальне об’єднання отримало назву ГУУАМ.
Створення ГУУАМ кінцево сформулювало біполярну структуру СНД.
ГУУАМ не виявився барикадною організацією щодо Росії. Однак розкол у СНД на початку 1999 р. став майже доконаним фактом.
У Співдружності кінцево визначилася проросійська група країн: Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Лише для Туркменистану, з огляду на безмежні сировинні ресурси, не є життєвонеобхідним йти у фарватері Росії.
Країни ГУУАМ хоч і підтекстом, та все ж заявили про свою антиросійську спрямованість. Для України і Молдови участь у цьому об’єднанні була продиктована пошуком альтернативних постачальників енергоносіїв. Для Азербайджану — реалізацією ефективного маршруту транспортування прикаспійської нафти та можливого забезпечення з боку України охоронних функцій транспортного коридору. У ширшому контексті для “п’ятірки” це означало глобальний інтеграційний процес, що дасть змогу зміцнити економічну та політичну незалежність — відродження Великого шовкового шляху, себто побудову транспортного коридору Європа – Кавказ – Азія (ТРАСЕКА), вихід на європейські та євроатлантичні ринки тощо.
Залишається відкритим питання формального лідерства в цій групі. З одного боку для учасників було зрозуміло, що на лідерство мала б претендувати Україна – як не як друга за чисельністю республіка колишнього СРСР.
Справедливо було б на даному етапі розвитку ГУУАМ назвати лідерство України відносним.
Версії розвитку
Протягом 1997-1999 рр. Україні так і не вдалося переконати Азербайджан і зацікавлені сторони у доцільності транспортування прикаспійської нафти за маршрутом Баку – Супса – Одеса – Броди, який визнаний найбільш економічно виправданим. Тим не менше саме Азербайджан та Україна (Г.Алієв та Л.Кучма) є головними ідеологами інтеграційного сепаратизму щодо російських впливів у рамках СНД.
Зі зрозумілих причин Україна на цьому шляху зазнавала і зазнає більшого тиску Москви. Дехто з політологів вважає, що Києвом втрачено шанс реалізувати ідею ГУУАМ “малою кров’ю”. Правляча еліта України змушена була вдати, що забула про ідею ГУУАМ у другій половині 1999 р. в обмін на підтримку Росією президента Л.Кучми на президентських виборах.
Відтак висувають три версії розвитку ГУУАМ і можливих корекцій курсу України як вірного лідера об’єднання.
Активізація ГУУАМ. Україна зазнає ще більш жорсткого енергетичного тиску з боку Росії. Тим не менше вона його витримує (навіть ціною “великої крові”, себто затяжної енергетичної кризи) і за умови суттєвої підтримки Заходу, знаходить альтернативні джерела постачання енергоносіїв.
Згортання ГУУАМ. Аналітики вважають, що впродовж другої половини 1999 – початку 2000 рр. саме таким шляхом йшла Україна. Це насамперед проявилося у згортанні планів зі створення спільного підрозділу із забезпечення безпеки трубопроводу, перенесення зустрічі на рівні міністрів оборони
ГУУАМ у січні 2000 р. За умови створення військових баз НАТО в Азербайджані та Грузії військові батальйони України в Закавказзі можуть виявитися непотрібними.
Шлях півзаходів у ГУУАМ. Така позиція (характерна для зовнішньої політики України) веде до повільного відмирання ідеї ГУУАМ, а отже й прощання з ідеєю енергетичної незалежності України. Напередодні президентських виборів у Росії в березні 2000 р. президент України Л.Кучма зробив спробу пожвавити стосунки з учасниками “п’ятірки”, здійснивши візит у Закавказзя та вкотре заручившись підтримкою президентів Г.Алієва та Е.Шеварднадзе. Квінтесенцією зустрічі стала фраза Л.Кучми: “У найвідповідальніший час, коли в розпалі сільськогосподарські роботи, Росія припиняє постачання енергоносіїв. І кожного разу нас рятує Азербайджан, а всі шляхи ведуть через Грузію”.
Чи заіржавіє “гільйотина”?
У розвитку ГУУАМ можемо простежити циклічний розвиток — згортання співпраці та її активізація (в залежності від послаблення і посилення тиску Росії). Хоч, як і слід було очікувати, об’єднання знову затріщало із завершенням у березні 2000 р. президентських виборів у Росії. У 2000 р. закономірно постало питання: якщо президент РФ Володимир Путін здатен поставити “на коліна” російські регіони – суб’єкти федерації, то чому йому не спробувати піти далі та реалізувати одну із моделей приборкання країн, що сховалися під абревіатурою “ГУУАМ”.
В усякому разі дві країни — Молдова (із незагоєними ранами Придністровського конфлікту, залежністю від російських енергоносіїв та військовою присутністю Росії) та Узбекистан (зі зростаючою небезпекою чергового вторгнення на територію республіки руху “Талібан” і подальшою втратою позицій у регіоні) можуть переглянути доцільність своєї активної поведінки в ГУУАМ. У червні 2000 р. президент Узбекистану І.Карімов під час зустрічі зі своїм азербайджанським колегою піддав критиці аморфні інтеграційні зусилля “п’ятірки”. Приєднавшись до цього президентського клубу у 1999 р., він вочевидь чекав більших політичних дивідендів. І.Карімов пожалкував, що в
ГУУАМ “все побудовано таким чином, що хтось із членів організації проявляє ініціативу і на цій ініціативній основі збираються. Але немає навіть схожості секретаріату чи постійно діючого виконавчого комітету, як це прийнято у всіх міжнародних структурах”. Слід зазначити, що ГУУАМ, як і СНД в цілому, представляє собою конгломерат країн не лише з різним ступенем соціально-економічного розвитку, але й з поляризованими політичними системами. З одного боку Узбекистан та Азербайджан, що тяжіють до авторитарної концепції розвитку з елементами тоталітаризму (Азербайджан досі не прийнято до Ради Європи, головно з причини відсутності в республіці чесних та відкритих виборів), з іншого ж — Молдова, що може запропонувати свою концепцію тотальної влади — парламентську республіку. Посередині — відносно ліберально-демократичні режими Грузії та України додають до цього “букету” не менш різкого політичного аромату. ГУУАМ, припускаємо, єднають насамперед лідери країн, а не політичні еліти в цілому. Характерно, що за винятком Л.Кучми, решта глав держав, що входять до
ГУУАМ, були свого часу членами Політбюро ЦК КПРС.
Зростаюче бажання Москви повернути собі дещо підмочений в останні роки єльцинського правління домінуючий статус у “святому сімействі” СНД може поховати цю абревіатуру. ГУУАМ можна було б порівняти також із фракцією в політичний партії. У партології (науці про партії) є така теорія, підтверджена неодноразово й вітчизняною практикою: поява фракції в партії є початком створення нової політичної структури. У децентралізованій партії фракція може вільно функціонувати або ж цілком відокремитися; у партії жорстко централізованій фракція — річ немислима і викорінюється одразу після своєї появи. Наразі зрозуміло, що ГУУАМ є аморфною організацією, що намагалася виокремитися з СНД — не менш аморфної структури. ГУУАМ з гільйотини (на яку заповідалася на початку створення) може перетворитися на діряву парасольку, що не задовольнятиме тих, хто є під нею. Тож залишимо відкритим питання: централізація СНД (збільшення ваги Росії і ущільнення нею пострадянської інтеграції) виведе ГУУАМ з аморфного стану аж до виокремлення зі Співдружності, чи кінцево її поховає?
Автор – заступник директора Центру політичних досліджень “Нова хвиля”
|
|
