Про правду і кривду
Учорашня акція львівських журналістів перед університетом імені Франка для мене особисто стала певним одкровенням. Ще не так давно важко було собі уявити, що редактори газет, які досить жорстко конкурують на ринку, знайдуть у собі бажання зробити спільну акцію, яка б відстоювала наші, журналістські інтереси – без поділу на “Експрес”, “Високий Замок” чи “Поступ”...
Свобода слова – один із наріжних каменів демократії. Під цими банальними словами підпишеться переважна більшість українських політиків і бізнесменів. Ніхто із сьогоднішніх політиків ніколи публічно не таврував свободу слова як щось непотрібне чи навіть шкідливе. І хоча більшість із них у приватному житті недалеко відійшли від узагальненого образу парвеню, вони все ж розуміють, що заперечувати свободу слова – це все одно що шмаркатися у скатертину на поважному обіді. У Європі такого не зрозуміють.
Джентльменом у пристойному товаристві вважається, як відомо, лише той, хто користується ножем і вилкою не тільки на офіційних прийомах, але й на власній кухні. Так-от, більшість наших політиків, декларуючи у світі відданість принципам вільної преси, вдома віддають перевагу сніданку з пательні. Умовно кажучи, звичайно. Депутати українського парламенту завжди прагнуть популяризації власної персони – як, утім, більшість їхніх колег з інших парламентів. Інша річ, що на Заході політик насамперед добре працює, аби його помітила преса. Наші ж дедалі більше входять у смак журналістам віддавати накази...
Мовчати більше не можна. Залякана прикладом “Всеукраинских ведомостей”, які Григорій Суркіс просто знищив судовим позовом на 3 (три!) мільйони гривень, українська преса тепер уникає правди. За правду нам доводиться надто дорого платити.
...Кілька місяців тому, коли у Львові з’явилася барикада “Хвилі Свободи” тележурналіст Ігор Слісаренко за кухлем пива сказав приблизно таке: “Це ви у Львові собі таке можете дозволити, в провінції. У Києві таке просто неможливе”. Буквально через кілька днів барикада з’явилася і в Києві. Але Слісаренко був правий: більшість київських видань, хоч і декларативно солідаризувалися з “Експресом”, потрактували цю акцію як нахабство провінційних вискочок, яким – у силу непоінформованості – можна багато що пробачити.
Львівській пресі справді можна закинути багато що: непоінформованість, провінційність – або ж, навпаки, снобізм. Але не можна заперечити одного: у Львові газетний бізнес уже досить міцно вкоренився. Саме газетний бізнес, оскільки підставою для існування більшості т. зв. “центральних” видань (окрім, зрозуміло, розважальних чи суто ділових) є не фінансовий, а політичний розрахунок. Практично вся київська преса має конкретних політичних господарів, для яких підконтрольне видання – це тільки один з інструментів у великій грі. При цьому ніхто і ніколи не ставив за головну мету для таких видань фінансовий успіх. Ні, просто вони у потрібний момент повинні виконати функцію зливного бачка для конкурентів “тата”, або – у всі інші моменти – кривого дзеркала, в якому він вгадував би образ себе, улюбленого. І такий спосіб існування стає дедалі більш звичним для українських журналістів.
У Львові більшість газет усе ж змушені самі заробляти собі на життя. І, можливо, тому, що гроші за судові позови вони витягують із власної кишені, саме тут виникнуло бажання боротися за свої права. Бажання жити за цивілізованими правилами притамоване в душі у кожного справжнього журналіста, незважаючи на його місце роботи і статус. Саме тому ми й розраховуємо, що львівську ініціативу підтримають і в Києві. Залежність наших газет від політиків ще не настільки значна, щоби можна було наплювати на професійну солідарність.
Рішення зараз залежить від депутатів Верховної Ради. Цим людям, вочевидь, найбільше в Україні залежить на відносинах із пресою. Але ще не всі зрозуміли, що прихильне ставлення газет здобувається не судовими позовами і замовленими інтерв’ю (батогом і пряником, так би мовити), а оригінальністю, красномовством і повсякденною працею.
Але дитину, яка не хоче розуміти, що вона вже доросла, і продовжує поводитись як дитина, карають. Якщо депутати не ухвалять обіцяних ними ж поправок до закону, то символічним врученням іменних гарбузів не обійдеться. Усім депутатам, які не підтримають поправки, оголосять інформаційний бойкот: жодних інтерв’ю, взагалі ніяких згадок у пресі...
Читачі, сподіваюся, зрозуміють цей крок... Звісно, бойкот частково утискує право на інформацію, але ж судові виплати лягають у собівартість газет – і це ще більшою мірою заважає вільному поширенню інформації. Ми хочемо писати і читати правду, а не солодкий сироп напівбрехні. Ви, думаю, так само...
Олег ОНИСЬКО
|
|
