Національна Церква: проблеми і помилки
ОБНОВА
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ
Автор одразу застерігає, що викладені нижче думки, є його власними і просить вибачення в тих, кого він ними може образити. Але як кожна людини у вільній (а такою він хоче бачити свою Україну) державі він має право на власну думку.
Неможливо категорично визначити, яке саме місце нині займає релігія, віра, Церква в житті українського народу. Хотілося б вірити, що одне із визначальних, як це було впродовж багатовікової історії. Як відомо, Церкві доводилось виконувати не тільки суто душпастирську, моралізуючу, харитативну функцію, але бути виразником культурно-освітніх і національно-політичних інтересів. У ХІ-ХІІ ст. ченці Києво-Печерського монастиря творили власну національно-християнську традицію Київської Церкви, відмінної від візантійського православ’я і латинського католицизму, ієрархічно залежної від Константинополя, але відкритої й до контактів із Заходом. Такою вона залишалась довший час, доки, як останній форпост національно-духовної ідеї, не потрапила до чужинецького полону. Московська держава наполегливо руйнувала цю ідею, наближаючи Українську Церкву за духом, формою і змістом до російського самодержавного православ’я. Уже в XIX ст. в священичих родинах на Великій Україні практично не народжувались національно свідомі українці.
Греко-Католицькій Церкві на західноукраїнських землях, звичайно, не вдалось оминути латинського впливу, але власне в кінці XVIII - XIX ст. греко-католицьке духовенство залишилось єдиним представником національної еліти. У середині XIX ст. діячі Церкви очолили національне відродження. Власне в священичих сім’ях народилась більшість галицької національної еліти того часу. Отже, можемо говорити, що Українська Церква як виразник національно-духовної традиції сприяла розвитку нації в цілому, розвитку національної ідентифікації.
З відродженням української державності загострилось питання національної Церкви. Прагнення молитися рідною мовою, в ній читати і досліджувати Святе Письмо, вивчати богослов’я, вшановувати національні християнські традиції і т.д. – цілком нормальне явище, якщо за всім цим стоїть бажання якнайкраще, якнайглибше, якнайбільше пізнати Бога, проявити свою віру, любов до Нього.
Проте дуже часто виникає проблема, що люди, проводирі народу, бачать у національній Церкві лише національну інституцію, а не Божу. Щось подібне ми бачимо й сьогодні. Хтось, поставивши національну ідею на місце, яке личить Богу, починає творити під маркою повернення до прадавніх вірувань неоязичницький культ. При цьому власне не відновлюється політеїзм, який колись існував серед слов’ян, а пропонується його нова, удосконалена форма – пантеон з одним божком на чолі. Але промовистим є сам аргумент, навіщо це робиться – бо, мовляв, кожна нація повинна поклонятися свому богу. Такий неопоганський культ не має нічого зі справжнім розумінням релігії як поклоніння Богу-Творцю – він швидше нагадує театралізоване дійство і має виключно культурологічне значення, як, наприклад, екскурсія в музей, тобто є вираженням потреби порозмовляти про т.зв. духовне. Ніякої релігійної цінності в ньому немає.
Проблема в тому, що власне розмовами про духовне, а не справжнім духовним відродженням живе велика частина т.зв. національної інтелігенції. Сама, не маючи під собою духовної основи, вона намагається духовно “рятувати” народ, націю, кидаючись між неоязичництвом, християнством, вимислюючи нові культи-міфи про т.зв. арійство. Для них не йдеться про пошук справжньої релігії, істинної віри в Бога, а не в пусту ідею. Для них основне – створення підвладної їм структури, яка зможе контролювати релігійно-духовні потреби народу і скеровувати їх у вигідне їм русло. Чи не їх Господь називає сліпими проводирями?
Сумно спостерігати, як люди, які ще недавно сиділи у тюрмах, ризикували життям, поборюючи атеїстичну, тоталітарну комуністичну систему, нині самі проповідують безбожжя у формі якихось химерних понять “власної, рідної національної віри”. Нещодавно в пресі знову прозвучала інформація про журнал рунвірівців, який підтримали відомі в країні політики, урядовці, бізнесмени, культурні діячі. Як не абсурдно, але серед них є навіть представники Патріаршої Ради УПЦ КП. Судячи з того, що вони не заперечили, як це можна було припустити, зловикористання їхнього імені, то, отже, вони справді підписались. Що ж, можна лише поспівчувати цим людям у їхній духовній бідності. Поспівчувати варта і цьому народу, який виростив для себе таку еліту.
Проте тут виринає ще одна проблема – власне вони і їм подібні сьогодні особливо голосно кричать про необхідність єдиної української помісної Православної Церкви. Звичайно, розкол українського православ’я є поважною проблемою суспільства і стосується також інших конфесій, насамперед греко-католиків. Без заперечень – необхідно об’єднатись в єдину помісну Православну Церкву, яка б відродила давні традиції київського християнства.
Звичайно, що така Церква мала б захистити віруючих від шкідливих, переважно далеких від християнства, суто політичних ворожих впливів. Але така Церква необхідна насамперед для спасіння, для єдності з Богом, вона не має бути втіленням чиїхось політичних амбіцій.
На жаль, так уже історично склалось, що Східні Церкви, тобто, як їх прийнято називати – Православні Церкви, завжди були надто залежні від політичних обставин. Усі ці ідеї “другого”, “третього” Риму були викликані політичними мотивами. Сумнозвісний цезаропапізм, що бере свій початок ще від імператора Костянтина, який, звертаючись до присутніх на Першому Вселенському Соборі єпископів, проголосив себе зовнішнім главою Церкви, кардинально відбився на подальшій історії цієї гілки християнства. Власне на цього імператора і на скликаний ним Собор посилається Голова Фундації Духовного Єднання України проф. Микола Кравець, закликаючи Президента України скликати об’єднавчий Собор у 2001 р. Напевно, ще довго будуть виводити із нашої свідомості командно-адміністративні методи управління. Не хоче наша т.зв. інтелігенція вивчати історію, щоб зрозуміти, до чого такі методи можуть допровадити. Чи може бути успішним Собор, який уже наперед викликає спротив великої частини духовенства, церковної ієрархії. Чи можна брудними комуністичними методами (як і руками) робити святу справу? Усе, що робилось в Церкві нашвидкуруч, без осмислення, підготовки, не давало позитивного результату. Чи не варто було для початку всім цим далеким від Церкви політикам застановитись: чим власне є Церква, для чого вона існує? Чи не варто відкинути ура-патріотичні засоби тиску на ту частину духовенства і мирян, які належать до УПЦ МП, але почувають себе віруючими і українцями. І вони підтримали на референдумі 1 грудня 1991 р. українську незалежність. І не їхня вина, що ті ж самі ура-патріотичні політики не здатні були тоді зайнятись розбудовою держави, піднімати національну свідомість народу, не сприяти реваншистським совєтським силам у нагнітанні серед малосвідомого населення антидержавних настроїв. Тепер ті політики взялись за Церкву. Чи здатні вони будуть хоч тепер до творчого процесу, чи далі руйнуватимуть? Хотілося б вірити в краще, але необхідно бути реалістом.
Вихід із ситуації розчарованого українського православ’я автор бачить насамперед у необхідності усвідомлення його представниками, що наука Христова основується на любові до Бога і до ближнього. Без взаємної толеранції і терпимості ми не зможемо зрозуміти один одного. Ніякі рішучі командно-адміністративні методи не зможуть створити Церкву. Чи не варто спокійно, без політичних амбіцій, готуватись до об’єднавчого процесу, усвідомивши, для чого власне необхідна єдина Церква, для чого вона має мати національно-духовний характер? Можливо для початку, власне за підтримки світового православ’я, наблизитись до себе та об’єднатись близьким за духом УАПЦ і УПЦ КП.
І на завершення, українське православ’я сьогодні як ніколи потребує нових верховних пастирів, які розуміють дух часу, готові ввести свою паству в нове тисячоліття. Таких пастирів, які не виховані комуністичною системою і тепер її наслідуючи, розкидаються медалями і орденами, або які вважають, що “Українська національна Церква має бути складовою частиною національної ідеології та практики державотворення” (з інтерв’ю Патріарха Філарета в газеті “Вечірній Київ” за 6 червня ц.р.). Не звільнившись від старого тягаря, ми ніколи не дійдемо до чогось нового, кращого.
|
|
