Горіла сосна, палала...
Традиційне українське весілля все більше втрачає свою природну чарівність, поступово перетворюючись на селянсько-європейський кіч
Максим ЛАН
Час від часу це стається з кожним. Яко виконавці ролей більшої або меншої значущості – за власним бажанням, а чи з примусу, – ми стаємо причетними до дійства під назвою “весілля”. Виконуючи функцію винуватців, їхніх кревних, старостів, сватів, сусідів, лабухів, кухарок, власників кінокамер чи іномарок, ми легітимізуємо акт зачаття нової сім’ї. І починається споживання великої мішанки – тої, що на столах, теж, але в першу чергу – не її. Утім, факти нестравності спожитого спостерігаються доволі рідко: нарід наш призвичаївся до різного роду сурогатів.
Весілля в українській родині традиційно було обрядом вагомим і ґрунтовно підготовлюваним: сватання,
оглядини, заручини, батьківське благословення, шлюб, власне весільні ритуали – усе мало свій сенс. Логіка сьогоднішнього весілля – поєднати мінімум клопотів і максимум форсу. Не раз і не два доводилося чути оповідки про передвесільні баталії, в яких молоді намагаються відмовити батьків від традиційної акції застільного “гуляння”, а ті оперують поняттями власного гонору і почуттями ображеної родини, яка не зрозуміє. Врешті, звучить головний аргумент: весілля – свято для батьків, а не для дітей...
І починається захоплююче дійство.
Найпереконливіше підтвердження того, що закінчився період посту, – поява на вулицях міст кавалькад машин, “заквітчаних” масивними пляшками із шампанським у відерцях сумнівного походження. Весільний конвеєр запускається.
Церемонія прийняття громадянського шлюбу залишається одіозною і злегка моторошною. В по-обкомівськи вишуканій атмосфері установи офіційна представниця влади професійно нещирим голосом повідомляє вас про те, що віднині ви – “князь і княгиня”. Тріо бандуристок у псевдонародних строях вищипують на інструментах пісню, на яку тіло чомусь автоматично реагує витягуванням у стійку “струнко”...
Послужливий фотограф – як ще один офіційний представник влади – пропонує свої послуги з увічнення незабутнього дня. Далі – за відлагодженою схемою: одні й ті ж декорації, пози, сукні – по п’ятдесят разів на день, шістсот – на місяць. Чи не практичніше було б налагодити виробництво універсальних форм-кліше з отворами для облич молодих?
Демонстрація весільних (як правило, прокатних) одностроїв перед громадськістю міста триває біля центральних пам’ятників, де відбувається акт покладання квітів і прилюдно засвідчується патріотизм молодої сім’ї. Ритуал, що вкарбувався в пам’ять ще з часів попереднього владного режиму; змінилися лише фігури на постаментах.
Давні довесільні обряди сьогодні вже стали атавізмами; лише подеколи вони “котируються” в середовищі мистецької молоді як додатковий вияв оригінальності: заручини чи сватання породжують пліток більше, ніж саме весілля. Варіації на тему спостерігаються й тут: скажімо, якщо колись сватів традиційно засилали пізно ввечері, щоби не ганьбитися перед усією громадою в разі відмови, то тепер уже й не знаєш, чи дивуватися сватанню о шостій ранку, щоби все було так, як у книжках пише, і тільки сонні батьки ніяк не можуть второпати, що діється... Зрозуміло, що оригінальний вступ вимагає відповідного продовження: до ЗАГСу їдуть на велосипедах, прихопивши джинсові штанини в якості весільних рушничків, плюс повна відсутність “дорогої родини” на церемонії. Втім, це лиш поодинокі протести проти узвичаєного “рушничкового” жанру.
Вінчання у церкві яко акт духовний і містичний поки що залишається моментом найбільш незмінним, на нього не впливає ні мода, ні політика. Так само, як і в ще одному ритуалі сімейної обрядовості – похоронах. Страх чи щось інше стримує людей від внесень “змін до процедури”?
А далі – час за весільні столи. “Славлено, прославлено, столоньки застелено, солодкий мед зелене вино на столи поставлено,” – співають у пісні. Місцем проведення весільного застілля стає, як правило, їдальня якогось “петеу” чи інституту, така собі новоявлена “халабуда”, яка й виживає лише за рахунок весіль, а отже, тільки для них і існує. Дизайн приміщень і різноманітні весільні декорації – наступний шедевр сучасного матримоніального мистецтва. Ритуальний килим турецького виробництва за плечима молодих повинен, очевидно, свідчити про вірність українським традиціям. Пришпилена до нього ікона Матері Божої органічно доповнює напис на сусідній стіні – “мийте руки перед обідом”.
Страв, незважаючи на хронічні недоїдання в будні, обов’язково повинно бути з надлишком: це ще один вияв вірності традиціям. Кількість горілки продовжує шокувати вже не тільки почесних закордонних гостей, а й деяких наших співвітчизників; тож як вияв шоку – сплеск нового “струменю” безалкогольних весіль, на які наважується або ж по-мистецьки “завернута” публіка, яка вже “не може”, або ж справжні представники нового покоління, того, що без пепсі – ані кроку...
Вербальним осердям кожного весілля стає тамада, на роль якого запрошують найбільш говіркого з родичів або, у випадках гонорових, актора одного з провідних драматичних театрів. Зрештою, “халтурою” не гребують представники жодного жанру мистецтв, чия присутність вимагається на весіллі – музики, фотографи, відеоoператори... Усі вони радо погоджуються на непоганий засіб підробітку. Для них весілля давно перетворилося зі свята у звичайнісінький день на робочому місці.
Ступінь несмаку усіх весільних звукових ефектів (говоріння і музикування) залежить від уподобань як публіки, так і виконавця, але, як правило, не виходить за межі українсько-російсько-єврейсько-грузинських мотивів фольково-блатного діапазону. Тости мають відчутно еротичне, а місцями навіть відверто порнографічне забарвлення і можуть сміливо конкурувати з відомими гуцульськими сороміцькими коломийками на кшталт “на тім боці при потоці червона кабіна, а дід суне старій бабі свого карабіна...”. Зрештою, еротичний шал пронизує все весільне дійство, посилюючись із кожною чаркою спожитого алкоголю. Статеві ігрища – “танці з віником” чи “хустинка” – збуджують уяву не тільки тих, кому обіцяє близькі втіхи перша шлюбна ніч, бо й огрядні дядечки і тітоньки вклякають посеред кола для поцілунку поруч із альтернативною молоддю: секс об’єднує всіх.
Розходжень на ідеологічному ґрунті все ж не бракує: молодь просить рейву, а “старики” впадають в ейфорію від раритету під назвою “танець маленьких каченят”. Врешті-решт усі сходяться на універсальній суміші з “Висить ябко”, “Мілліон алих роз” і блатняка – як правило, все в одному й тому ж аранжуванні. Утім, сучасні весільні музики-лабухи вже майже й не грають “на живо”: фонограма впевнено завойовує позиції на весільному ринку.
Ще є застільні співи – засіб, який використовується представниками найстаршої генерації для урізноманітнення програми. Перші місця у весільних хіт-парадах незмінно займають “Ти казала в понеділок” і “Горіла сосна, палала”. Часами співають і справді гарних народних пісень, які звучать чомусь усе ж таки кумедно: чи то через рясну фальш підпилих голосів, чи то завдяки стійкому запаху їдальні, якого так і не вдається перебити ані печенням яблук, ні втиканням у стіни ялинкових гілок.
Церемонія вручення дарунків поступово набула змісту таємного стрижня всіх весіль: конверти, які стирчать із кишень молодого, повинні стати хоча б частковою компенсацією витрат. Та найбільш підприємливим часто вдається перетворити весілля у вдалу прибуткову справу: тут усе залежить від правильного вибору гостей.
Найбільш укоріненим весільним ритуалом залишається перетанцьовування молодої з незаміжніми дівчатами. Тут майже ніколи не обходиться без сліз – чи то за минулим, чи вже над майбутнім?
Врешті-решт усі розходяться – ситі, п’яні й задоволені. Усе було, як у людей. Немає ритуального проводжання молодих до весільного ложа, зі зрозумілих причин відсутнє перевіряння цноти молодої... Та, зрештою, й так усім відомо, що в першу свою ніч молоді займаються тим, що рахують гроші.
Можливо, й не варто шукати особливої вишуканості в цьому ритуалі, а сприймати все лише як спосіб заробітку одних чи як певну повинність інших, після якої вранці залишається тяжка голова, в сімейному архіві – відеокліп невідомого автора, що з часом буде переглядатися все рідше й рідше, і колись знайдений в кишені маринарки букетик...
А завтра дівчата знову будуть мріяти про цей день як про найпрекрасніший день свого життя і переглядатимуть омріяні сукні з журналу Vogue, але їх знову посадять за стіл у їдальні й змусять слухати безконечні репризи “маршу шановним гостям”. Хлопці ж будуть демонструвати лицарство і справжність своїх почуттів до обраниці розмірами й кольором купюр, вручених як викуп за молоду на порозі смердючого й розмальованого непристойними графіті під’їзду чотирнадцятиповерхового будинку. Все буде як завжди, тобто на межі звичайного party чи, як заведено сьогодні писати, “стильної” вечірки для “модних людей”, і автентичного українського весілля – зі звичним перекосом обох жанрів у бік звичайного рагульства.
Весіллям мистецько-альтернативним чи новоукраїнським значною мірою вдається уникнути того кічу, про який тут ідеться. От тільки що думають про це шановна родина і вся українська нація – невідомо.
|
|
