Секонд-хенд
Це нелегкий хліб продавати вживані речі. Це нелегкі гроші. Але гроші, і вони заробляють їх
Вони тут поряд, на тротуарі, і не треба нікуди йти. Достатньо протягнути руку. За чисто символічну плату ми зможемо виправити нашу помилку і втамувати наш товарний голод
Це нелегкий хліб продавати вживані речі. Це нелегкі гроші. Але гроші, і вони заробляють їх. Невдахи, які відмовляються бути такими, і тому ведуть вперту боротьбу за виживання в умовах міської пустелі за часів тотального безробіття. Представники останньої лінії боротьби з бідністю і відчаєм, вони працюють увесь тиждень. Подібно племені ірокезів відпочивають у понеділок. Солдати вуличного фронту – химерна прикраса сучасного міського пейзажу.
Щоб стати одним з них, не потрібно проходити курси і складати випускні іспити. У їхні ряди попадають після скорочення, відпустки на рік за власний рахунок, виходу на пенсію і з приходом шкільних канікул. Тут екзаменує лише жорстока реальність у вигляді стрибаючих цін, перемінної погоди, небажаної присутності представників закону і не тільки, і, звичайно, всіх нас – величезної армії потенційних покупців. Якщо спуститись із сихівського мосту, вниз, перед вашими очима буде велика, довга ріка людей, що пробують, і часами успішно продають речі, які вже колись належали їхнім братам по крові. Вулиця Криворізька, Сихівський масив. Не вірите, – пройдіться і купіть щось.
Здалеку це дуже нагадує табір албанських біженців у Македонії. Кожен, хто має телевізор, запам’ятав ці кадри, ці безкінечні повтори чужого горя. Багато серйозних з сумними лицями, легко, не по сезону, вбраних людей, що сидять, лежать, стоять на траві. Море яскравих лахів, а правильніше, одягу, що хаотично лежить, або акуратно розкладений нерівними купами на траві, розкладачках, цераті або просто траві. “Що вас цікавить, що ви шукаєте”, – без недоречного фанатизму і лицемірства запитують вас при найменших проявах інтересу. Правда, не всі і не завжди. “Я з вами не сварюся, я вам пояснюю”. Але навіть якась увага, приділена вам, гріє, особливо після їзди в маршрутках. І хоча тут продають товари найвідоміших фірм світу, реклами немає. Крім усної з боку продавців. Сіменси, Панасоніки, Соні з електроніки, Дізелі, Лі і Левіси з одягу, Мартінзи і Лендровери з взуття. В літах і, навпаки, зовсім молоді, чоловіки і жінки, часто зовсім діти – сторожі поділеного тротуару – продавці секонд- хенду. Вживаних речей.
Дивно і незрозуміло тихо за такого дикого скупчення народу. Відсутній очікуваний сморід. Взагалі ніякого запаху. Як в моргу. Незвично. Тільки, попавши між них, починаєш справді розуміти чому тут роблять бізнес. І не треба дешевої іронії і махрового снобізму з приводу поганої біоенергетики і ще якоїсь псевдонаукової мури, вигаданої людьми, що мають зелене поняття про електромагнітне поле і літаючі тарілки. Тут часто торгують люди з дуже інтелігентними обличчями та інтелектом вище середнього. Є навіть колишній професор з економіки, продає вживані шкарпетки і білизну. Жіночу, на щастя. Бізнес є бізнес. Професорам, навіть колишнім, треба ж якось жити. Пенсія мізерна, та хто її коли бачив. Вчасно. Хіба не так?
Тут можна надибати, як майже всюди у Львові, на базарних кутах, на перехрестях переламаних вулиць, розбитих і закинутих доріг, на входах у вуличні торговища, ринки, просто під’їзди – книжки, пресу, ауідо-, відеокасети і не тільки. “Самовчитель гри на саксафоні”, підручник з алгебри і “Хрещений батько” Маріо П’юзо, Польсько- монгольський словник і журнали Плейбой, Пентахауз і наш рідний Лель. Комплект компактів з Сан-Ремо і господарське мило. Старий унітаз і розвідний ключ, сірники, ґумка до валянків і паста від комарів, саморобний туалетний папір – усе на продаж. Але це скоріше винятки, а не головна особливість цього місця.
Тут товаром є речі, які вже були у вжитку, які вже бачили чиїсь ноги, руки, спини і зади, чиїсь руки вже купували їх колись. Відчували тепло і бруд. Це очевидно. І другий раз їх продають, тому що багатьом це потрібно. Для більшості громадян питання стоїть прямо і страшно, як слова Гамлета (Бути чи не бути, мати чи не мати)– або я зараз куплю ці вживані німецькі черевики, або зимою я буду босим ходити по снігу. Попит неймовірний. Особливо дитячі речі. Якщо ви платите за якісь малечі португальські, іспанські курточки 4 - 10 гривень, замість нових, але сумнівної якості з базару, від 40 до 100, а малеча виростає з них максимум за рік, а буває і місяця не походить, економічний ефект очевидний.
У вихідні важко, майже неможливо пропхатись. Тепер усі можуть на власному прикладі переконатись, як далеко вперед просунувся Захід на шляху виробництва товарів народного споживання. “Жіночко, та ви подивіться, це ж німецька якість, а не фабрика Чернівців.” Впевнено, з якимось химерними жестами, говорить дама, що вже вступила у вік елегантності. У кращому випадку, ми ще років п’ять можемо сміливо доношувати їхні джинси, які і в такому стані краще виглядають, ніж фальшиві, крикливі, низькоякісні пластмасові сорочки, штани і маринарки, паперові мешти з Туреччини і Польщі, якими з такою помпою і апломбом торгують на звиклих базарах.
Якщо ви не закінчений сноб і не новий українець, то вас приємно вражає атмосфера. Можна поїсти. Носять каву, чай, можна капучіно. Пиріжки, пельмені, налисники з відбивною – усе на возиках, дитячих колясках і разовий посуд, а швидкість доставки гарантують якість та гігієну. Можна курити, випивати, сваритись, знайомитись і паралельно приймати повітряні ванни. Нормальний здоровий засмаг.
Позаду на траві пасуться корови. Можливо тому мало агресії. Більше апатії і якогось філософського спокою з боку продавців і часто покупців, на обличчі яких ніби написано: “Не рибою торгуємо, а речами відомих світових фірм, треба розуміти”. Правда всі ці Левіси, Лі, Дізелі, Дабл Декери і Сміти мають на собі неслабу печать часу. Не нові. Ну а нові нам і не по зубах при такій гривні і такій зарплаті. Хто має. Не по кишені нам нові Мерседеси, Ауді і Опелі, навіть маршрутки Пежо – і нікого не коробить, що все місто забито секонд-хендними автомобілями. Аби їхало. Не ми одні такі в світі. І не йдеться про вже стереотипну Африку чи Латинську Америку. І в багатій Європі, і в процвітаючій Америці багато людей їздить на старих моторах і носить прані-перепрані, стерті джинси зі спеціальних магазинів на розпродаж. І не йдеться про колекційні чи рідкісні речі, на кшалт старих Ягуарів чи 501 Левісів випуску 30-х років. Ні, йдеться про звичайні добротні зроблені речі, необхідні нам для життя, так як нові відповідники ми не можемо собі дозволити. Поки що. Доробимся, станемо заможніші і обов’язково купимо. Можливо.
А поки що ми проходимо між цими людьми з повними печалі і втоми очима, у розмові яких так багато чорного гумору, і пробуємо віднайти якусь річ, яку нам конче треба вже зараз і тому ми шукаємо, находимо, торгуємось і купуємо. Се ля ві... і воно продовжується. Куди йому діватись. Крутимось. І вони крутяться як можуть. За місце на тротуарі (довжина стандартної совдепівської розкладачки) вони платять у руку 5 гривень муніципалам. Офіційно це “За торгівлю в неположеному місці”
Чоловік у формі виписує для відмазки дві-три квитанції по 9 гривень і йде напиватись. Таж історія з місячними патентами на право торгівлі вживаними речами. Якщо ви продаєте лахи, ви платите 100 гривень. За продаж взуття 120 гривень. Якщо продаєте вироби з шкіри – куртки, плащі, кожухи і ще якісь речі, шалено популярні десять років тому, тепер їх носять тільки “танкісти” і металісти, ви повинні викласти 250 гривень. Якщо ж ви на стільки добрий чоловік, що захотіли забезпечити українців вживаними телевізорами, магнітолами, холодильниками, кавоварками, кухонними комбайнами, то з вас мають здерти 350 гривень. Мають, тому що на практиці весь базар скидається і купується два-три патенти знову “для відмазки” і податківці йдуть собі геть. І добре, що існує така система. Чому? Що було, коли вся ця машина починає працювати по-білому, а не по-чорному, ми, споживачі, змогли переконатись, коли секонд-хенд перекинули на базар Шувар, виділили їм ці металеві мильниці, на них було написано: “Вживані речі” і приготувались чекати навали покупців і економічного чуда – надприбутку. Ціни виросли як мінімум в півтора, два рази і все. Базар вернули назад , на траву. І, для прикладу, джинси Дізель, які тягнули на Шуварі 22 гривні, стали вже на траві коштувати 12. Торг пішов. Інакше не могло бути. Закони ринку ніхто не відміняв. Ці трейдери і так не надто багаті люди і ведуть досить ризикований бізнес. На гуртовні ви купуєте за 6 доларів кілограм, запакований мішок вживаних речей. Перекинутий, як правило, з Німеччини через Польщу.
Вплив Польщі відчувається в цілому потоці фальшивих джинсів визнаних виробників. “Деколи попадається цілий мішок рваних футболок”. “Найкраще брати пресовані речі (тюк 50 кг.), тоді є більша гарантія того, що туди не напхали барахла з “соцтабору” і Туреччини.” Якщо ви хочете мати якісний мішок, ви платите
9 доларів за кілограм. У випадку, якщо ви не бажаєте світитись сам, винаймаєте продаваця, якому платите 3-5 гривень за день. Новачки цього бізнесу часто походивши по базару і надивившись скільки коштують нові речі (так 58 гривень ці мініатюрні черевички на річну дитину, а якщо ви хочете нові – коштують 120, підіть і купіть), з розгону ліплять половину тієї ціни, але час, проведений без продажу, все-таки дає їм якийсь урок.
Люди, які приходять сюди, розраховують перш за все купити дешево. Це правило номер один. Дорого коштує на базарі. Врешті-решт деякі речі, куплені тут, розлітаються після першого прання в машині-автоматі.
Вони вже стоять в годині одинадцятій з ранку, і ми проходимо повз них на роботу, часто не помічаючи їх. Вони продовжують стояти і усміхатись. Вони продовжують стояти і надіятись на нашу увагу. Їм потрібна наша увага, тому що тоді в них з’являється шанс. Шанс продати і заробити, заробити хоч якісь мізерні гроші – їхній єдиний порятунок. Ми можемо купити і принести в їхні кишені невеличкий заробок, що виллється у вечерю, нові мешти для малюка, квартирну плату і ліки для хворих батьків. Ми можемо купити, а можемо пройти не глянувши. Надворі періщить дощ і кому в голові якісь там вживані речі, які також не можна безкінечно тримати на повітрі.
І коли ми, проходячи вулицею, раптом відчуваємо страшну втому і бажання застрілитись від постійної нестачі грошей, викликаної ростом цін і нахабністю влади, на допомогу приходять вони. Вони тут поряд, на тротуарі, і не треба нікуди йти. Достатньо протягнути руку. За чисто символічну плату ми зможемо виправити нашу помилку і втамувати наш товарний голод. Великий кольоровий світ, який є десь там, за стінами залізобетонних коробок Сихова, там за кордонами, які ми ніколи не зможемо перетнути, стане ближче. І відійде на якийсь час бідність і прийде надія, яку продають вони – некрасиві, крикливі, мовчазні, трагічні, шокуєче нав’язливі і приставучі або зовсім навпаки – це кому як повезе. До колін у пилюці, а в дощ і в болоті, покриті гамом доріг і вуличним матом, вони стоять, а ми йдемо далі, намагуючись урвати свій день. Ми поспішаємо жити. Це вони вже нікуди не поспішають, їм просто немає для чого і куди.
|
|
