Партайгеноссе на глиняних ногах
Вплив усіх українських партій на суспільство фактично нульовий. І зовсім не тому, що українці байдужі до політики, просто партії безпорадні
ФАТА МОРГАНА
Олег БАЗАР
“Партійного життя у Львові немає”, – категорично заявив, відвідавши нещодавно наше місто, один київський журналіст. Після столичної метушні, видовищних політичних баталій, Львів здався йому тихим провінційним болітцем, де все мовчить і “благоденствує”. У принципі, його думка не позбавлена рації – з боку, як то кажуть, видніше – але надто звужена: партійного життя – нормального партійного життя – немає не лише у Львові (Тернополі, Житомирі, Донецьку...), а й в Україні загалом.
На перший погляд, таке твердження видається безглуздим. Справді, як це немає? Кількість українських партій давно перевалила за сотню і якщо процес не зупиниться, а передумов для цього немає, незабаром ми будемо світовими лідерами партійного будівництва. Щоправда, більшість з вітчизняних партій – карликові утвори, про існування яких, окрім їхніх лідерів та чиновників Мінюсту, нікому не відомо. Навіть досвідчений політичний оглядач не одразу відповість – скільки у нашій батьківщині (не партії) соціал-демократів, а скільки – демократів-християн і чим відрізняється ЛПУ від ЛПУ(о).
Утім, це не важливо – партії є, отже має бути партійне життя. І на перший погляд воно, життя, нібито є: СДПУ (о) патронує, “Демсоюз” захищає, “Батьківщина” втішає, “Собор” організовує регати, Рух у купі з ПРП відроджують українські традиції... Якщо ж додати перманентні дроблення, розколи, творення блоків і коаліцій, то висновок видається очевидним: партійне життя в Україні квітне на заздрість усім ворогам нашої державності. Втім це лише на перший погляд.
Насправді ж мусимо визнати – партійна система в Україні перебуває у стані глибокої системної кризи. Вітчизняні партії так і не змогли стати тим, чим є партії в нормальних умовах – комунікатором між суспільством і владою. Партія формулює програму, бере на себе відповідальність за її реалізацію і формує владу. Партія, яка не виконує своїх обіцянок (у достатньому обсязі), поступається місцем іншій політичній силі. Зрозуміло, йдеться в даному випадку не про українські партії. Наші партії не вкладаються в ніякі рамки жодних політичних теорій. Адже переважна більшість українських партій є засобом реалізації чиїхось політичних амбіцій чи прикриттям для діяльності фінансово-промислових груп. І нічим більше. Зрозуміло, за таких умов про повноцінну партійну діяльність не може і бути мови. А шкода – саме посилення ролі політичних партій, на думку багатьох експертів, здатне подолати політичний та економічний застій, в якому опинилася Україна. “Партія, взявши на себе зобов’язання й не виконавши їх, повинна поступитися місцем іншій партії. За дев’ять років незалежності таким чином можна було б привести до нормального життя три такі країни, як Україна, – зазначав нещодавно у публікації в тижневику “Дзеркало тижня” професор Георгій Почепцов. – Ми ж поки що тупцюємо на місці. При цьому, скажімо, Болгарія, багаторазово збільшила пенсії і зарплати своїм громадянам за три роки.”
Українські партії:
спроби виживання
Сьогодні, на думку голови Соцпартії Олександра Мороза, відбувається колосальний зсув політичних структур – “на маргінесні позиції відсувається парламент, а з ним і політичні партії, які реалізовують себе у парламенті. Початком цього зсуву можна вважати дві події: “спікеріаду”, коли внаслідок використання позапарламентських, м’яко кажучи, незаконних механізмів, розпочалося нищення парламенту, а також незаконне припинення трансляцій сесійних засідань у травні 1999 року.” Цілком погоджуючись із вельмишановним Олександром Олександровичем щодо суті самого явища – маргіналізації партійного життя ,– варто заперечити йому в іншому – “зсув” розпочався задовго до вікопомної “спікеріади” – з приходом на президентський пост Леоніда Кучми у 1995 році.
Новий (тоді) Президент, на відміну від свого попередника, не бачив потреби сприяти партійному розвою. Кучма-директор виявився цілковитою протилежністю Кравчуку-ідеологу – політичні партії не вкладалися в його систему цінностей, а парламент – епіцентр партійного життя країни – з перших днів президентства став ворогом Президента номер один.
Ставлення Леоніда Кучми до партій найкраще і найповніше висловив давній друг і соратник Кучми – Володимир Горбулін: “Партії об’єднують не більше двох відсотків українських громадян, тому вони не можуть, не мають права бути речниками суспільства в цілому”. Згодом цю формулу неодноразово повторював і сам Президент. Фактично Леонід Кучма визнавав і визнає досі потрібність лише однієї партії – “партії влади”.
Партія №1
Ще на початку 90-х український політолог В.Якушик окреслив “партію влади” як блок, що складається з “прагматично зорієнтованих і деідеологізованих вищих кіл старої номенклатури, представників державного апарату, ЗМІ, керівників традиційних секторів промисловості та сільського господарства”. Сьогодні до цього переліку додалися ще нові “господарі життя” – олігархи.
“Партія влади” так і не змогла (або не забажала) оформитися в якусь легальну політичну структуру. Спроби перетворити НДП, СДПУ(о) чи “Демсоюз” у партію влади загальнодержавного масштабу так спробами і залишилися. У деяких регіонах інколи це вдавалося. Досить згадати Вінниччину періоду Анатолія Матвієнка, коли кожен більш-менш помітний чиновник перебував у лавах НДП, чи Львівщину, яку свого часу називали “аграрним заповідником”. Утім такі крайнощі у партійній політиці були радше винятком і влада не надто толерувала посилення будь-якої партії в регіонах. Якщо ж домінування партії, нехай і стовідсотково лояльної, надто вже помітне – її миттєво ставлять на місце.
Нещодавня “департизація” керівництва Закарпаття, коли керівництво області у повному складі одночасно полишило лави СДПУ (о), яскравий цьому приклад.
До речі, зовсім недавно у середовищі регіональних еліт циркулювала ідея створення нової партії, яка б мала стати “політичним крилом” “партії влади”. До цієї партії, за твердженням поінформованих джерел, вже погодилися увійти більшість регіональних лідерів. Партію мали творити і “розкручувати” на майбутніх виборах за зразком російського аналога блоку “Єдність”. Кажуть, навіть назва мала бути подібною.
Однак минулого тижня сталася подія, яка свідчить, що влада відмовилася від цієї ідеї. Цю подію, без перебільшення, можна назвати переломним моментом в історії українського партійного будівництва. Керівники усіх(!) обласних державних адміністрацій написали до Президента колективного листа з пропозицією “департизувати” регіональну владу (детальніше див. “Поступ” за 19.08). Чимало оглядачів оцінили цей крок як спроби регіональних лідерів послабити вплив СДПУ(о) та “Демократичного союзу” – саме ці партії мають найбільше можливостей впливу на регіональну еліту. Але головна мета звернення може бути й дещо іншою – “партія влади” робить спробу остаточно позбутися “партійного” забарвлення. Будь-якого. Наступним кроком, очевидно, має стати прийняття нового виборчого закону, зрозуміло, мажоритарного.
Не та тепер Львівщина,
не ті тепер партії...
Як же на цьому безрадісному тлі виглядає наш регіон? Свого часу Галичина дала поштовх до народження практично усіх партій правого спектру української політики. Наш регіон традиційно вважався найбільш політизованим, і, як наслідок, найбільш демократичним регіоном України. На початку дев’яностих праві партії досягли, здавалося, апогею свого розвитку – їхній вплив на суспільне життя був безсумнівним, влада (ними ж сформована) прислухалася до думки партійного керівництва, на виборах партійна приналежність кандидата цінувалася вище його особистих якостей. І що найважливіше – партії пронизували регіон зверху донизу – партійні осередки НРУ, УРП, КУНу з’явилися мало не в кожному селі. У той час – до середини дев’яностих – партії справді виконували належну їм роль – формування та контроль органів влади, “посередництво” між владою та суспільством. Зрозуміло, далеко не все було ідеальним, але сьогодні жодна українська партія не може про таке й мріяти.
Утім, ідилія тривала недовго. Поступово ті процеси, які панували в Україні загалом, вкорінилися й на Львівщині. Партії подрібнювалися, крок за кроком втрачали позиції. При владі були (частково) їхні представники і це, на їхню думку, перекреслювало змогу критикувати владу, опонувати їй. У цьому, мабуть, полягає одна з найбільших помилок тогочасних партій. Фактично, влада купувала і купує досі лояльність тієї чи іншої партії за досить низькою ціною – однією чи кількома посадами. Але який зиск отримують з цього самі партії? Чи може сьогодні, наприклад, голова крайової організації НРУ Ярослав Кендзьор похвалитися, що має вплив на члена своєї партії Ігоря Держка? Чи Василя Куйбіду? Як зазначив колись народний депутат Тарас Стецьків: “Ми думали, що “партійні” чиновники – це наші агенти у владі, а виявилося, що це агенти влади у партії.”
З іншого боку, партії вперто не зауважували наскільки самі віддаляються від решти суспільства. Жодна з них так і не спромоглася сформулювати, не кажучи вже про втілення, привабливої соціально-економічної програми. Праві вперто продовжували лінію патріотичного популізму. Що з того, що продукти (транспорт, комунальні послуги) дорожчають, що чиновники “Мерседеси” купують, а мало не кожна друга сім’я живе заробітчанством – насамперед потрібно комуністів (москалів) побороти!
Чиновники впливовіші
та активніші за політиків
Нещодавно центр політичних досліджень Львівського національного університету оприлюднив результати чергового експертного опитування щодо активності та впливовості представників галицького політикуму. Як і в усіх попередніх опитуваннях із значним відривом від “переслідувачів” лідирують голова Львівської облдержадміністрації та Львівської облради Степан Сенчук та міський голова Львова Василь Куйбіда. І це зрозуміло – кому ще бути найвпливовішими, як не керівнику області та мерові обласного центру. Але ж ще п’ять позицій першої десятки цього рейтингу посідають державні чиновники.
Лише троє представників партійного середовища регіону – Віктор Пинзеник (4-та позиція), Тарас Стецьків (5-та позиція) та Ярослав Кендзьор (9-та позиція) дещо розчинили тісну компанію впливових чиновників. Решта партійних лідерів десь у середині рейтингу.
Зрозуміло, цей рейтинг не є стовідсотково точним відтворенням реального стану справ, але тенденція очевидна – навіть у такому політизованому (і партизованому) регіоні як Львівщина, політичні об’єднання однозначно поступаються за рівнем впливу на суспільні процеси.
Зрештою, ще зовсім недавно один добре відомий чиновник (нині вже колишній) з ОДА дозволяв собі викликати(!) на наради керівників обласних парторганізацій і роз’яснювати їм яку політику слід проводити, з ким варто дружити, з ким – ні... Коментарі, як кажуть, зайві.
P.S. Як твердять обізнані люди, кількість тих, хто звертається у “пошуках правди” до політичних партій, постійно зменшується. Чи люди вже більше не довіряють партіям?
Автор – керівник відділу конфліктології
Центру політичних досліджень “Нова хвиля”
|
|
