Поїздом поезії через усю Європу
Мандрівка століття чи психологічний експеримент
107 літераторів укупі – це вже неабияка дивовижа. А якщо всі вони, до того ж, мандрують старенькою Європою в одному потязі, пишуть вірші в такт коліс, читають їх одне одному, товаришують, пиячать, втомлено і вдячно приймають увагу публіки на всіх теренах Європи – то це вже сценарій для психологічного фільму. Це мав би бути якийсь феллінівський погляд збоку на цих людей із потягом до літератури, людей із літературного потяга. Якби я була оператором цього фільму, то спрямувала б камеру на одного із героїв цієї загадкової тусівки – на аристократично спокійного, ледь іронічного, в міру загадкового імпозантного літератора, словом – Юрія Андруховича.
– Юрку, що ж це таке – поїзд поезії?
– Повна назва проекту – “Літературний експрес Європа 2000”. Його берлінським організаторам – а це відомий літературознавець Томас Вольфарт та його однодумці – йшлося про те, щоб зібрати максимально по троє письменників з кожної європейської країни і провезти їх поїздом через усю Європу, із Заходу на Схід, роблячи зупинки в найвідоміших, найцікавіших культурних центрах.
– Розкажи, будь ласка, про компанію, якою ви рушили за кордон?
– Від України в цьому проекті брали участь “відомий критик-початківець”, а нині заступник головного редактора київського часопису “Критика” Микола Рябчук і поет Андрій Бондар, зрештою, також знаний у літературних колах як редактор – аупівської газети “Література плюс”. Не можу замовчати й участі нашої “атендантки”, себто опікунки, – Катерини Ботанової. Не можу теж замовчати і своєї власної участі.
– Як рухався ваш поїзд?
– Маршрут починався з Лісабона, далі були Мадрид, Бордо, Париж, Лілль, Брюссель, Дортмунд, Ганновер, Мальборк, Калінінград, Вільнюс, Рига, Таллінн, Петербург, Москва, Мінськ, Берлін.
– А чому не Київ?
– Прив’язка дуже проста: наш поїзд мав відтворити реальний експрес, який курсував на зламі століть і називався Північно-Південний експрес. Один бельгієць заснував його в піку Східному експресу Лондон-Стамбул, про який ми знаємо навіть з Агати Крісті. Північно-Південний експрес рухався так, що його стартовими містами були Петербург і Москва. Це були дві різні вітки: петербурзька провадила через балтійські країни до Варшави, а московська – через Мінськ до Варшави. У Варшаві вони сходилися в одну лінію – і далі це був експрес до Парижа. На початку століття його було продовжено на Мадрид і Лісабон. Таким чином, ми повністю відтворювали маршрут цього Північно-Південного експресу, зупинялися тільки на тих станціях, де зупинявся він. Технологічна відмінність від орієнтального – Східний їхав однією колією з Лондона до Стамбула, це була одна європейська колія, а Північно-Південний – це насправді кілька поїздів. На прикордонних станціях пасажири виходили і пересідали до наступного поїзда. Ширина рейок у Росії інакша, як і в колишньому Союзі, і виявляється, що на Іберійському півострові, тобто в Іспанії, Португалії, ще інакша. Тому поїзди були різні – був португальський, яким ми їхали з Лісабона до Мадрида, потім їхали спальним іспанським і на ранок були на іспано-французькому кордоні, де виходили з поїзда, переходили через платформу, де були підведені вже європейські рейки, і там пересідали у знаменитий французький ТЖВ, який розвиває 400 км за годину, на магнітній подушці. І щойно в Брюсселі ми пересіли в цей поїзд №1, який власне і був літературним експресом – його винайняли з музею. Це був поїзд кінця 50-х років – предмет гордощів ендеерівців (а вони його фактично “здерли” з фашистського, проектованого ще в 30-ті роки).
– Як тобі сподобалося життя на колесах?
– Не можна сказати, що це було життя на колесах, щодня ми були в дорозі 6-7 годин, найбільший переїзд – Ганновер-Мальборк – тривав близько 13 годин. Ми їхали вдень, як правило, о 9-й ранку вирушали, щоб о четвертій-п’ятій годині бути на місці, там нас відразу везли до готелю. Ми жили там по два-три дні, нам показували ці міста, для нас була програма, скрізь були заплановані літературні акції, виступи. Це не означає, що кожен письменник у кожному місті мав виступ, але із загальної програми я, наприклад, мав у Мадриді й Парижі, потім аж у Вільнюсі, в Москві, у Варшаві кілька. В Берліні виступали всі – це вже ми повернулися туди, і там був триденний карнавал, пов’язаний із цим літературним поїздом.
А в поїзді теж відбувалися цікаві речі. Поки поїзд їхав, люди читали твори одне одного, перекладали, зав’язувалися якісь знайомства, пияцтва...
– З яких країн були представники?
– Практично з кожної європейської країни, одна лише країна не була представлена – це Норвегія. Там просто не знайшлося якоїсь інституції, яка би цим зайнялася. Іспанія була представлена чотирма авторами, тому що там чотири офіційні мови – кастильська, каталанська, галісийська та мова басків. А з решти країн було принаймні по одному представникові.
– Чи були якісь відомі європейські автори? Хто з них тобі особливо сподобався?
– Яцек Подсядло, культовий польський поет. Дубравка Угрешич, знана в усьому світі хорватська авторка, яка в той же час має німецьке громадянство, а живе в Голландії. Альберто Порлан, видатний кастильський поет. Але більшість серед учасників становила молодь, автори віком десь між двадцятьма п’ятьма і тридцятьма роками.
– Це, напевно, дуже дороге задоволення? Хто фінансував проект з українського боку?
– З українського боку участь у фінансуванні проекту взяв Міжнародний Фонд Відродження. Це були досить поважні витрати, треба було профінансувати дорогу літаком до Лісабона, повернення з Берліна назад, профінансувати ще якісь моменти участі – це ж не тільки німці платили, але всі національні партнери. В сумі проект коштував 15 мільйонів дойчмарок, але це не тільки гроші, зібрані німцями. Була задіяна страшенна організаційна махіна – підняти стільки країн, всі ці залізничні відомства, які спонсорували переїзд, всі ці готелі...
– А як на кордонах?
– Від Лісабона аж до Польщі не було кордону. Далі пішли: польсько-російський, російсько-литовський, литовсько-латвійський. До речі, дуже помітно, як прибалти роблять усе за західним стандартом. Усі їхні внутрішні кордони – литовсько-латвійський, латвійсько-естонський – перетиналися так легко і невимушено, як у будь-якій західній країні. Але там, де вони межують з Росією, – там суворо.
– Скільки днів тривала подорож?
– 44 дні – сама подорож поїздом. Найцікавіше – насправді це досить жорстокий психологічний експеримент. Уяви собі, що тебе на півтора місяця закидають у якусь зовсім інакшу дійсність, тобто тебе возять у поїзді, поселяють у готелі, опікуються твоїм багажем, для тебе щоразу якась програма – ти живеш у якомусь штучному світі. Ми приїздимо до кожного міста – там точиться життя, там люди зі своїми проблемами – а ми приїжджаємо на два дні – для нас маса всього, якісь програми, концерти, нам всі намагаються сподобатися. Ми два дні побули – помахали рукою: дякуємо, до побачення. Страшенно багато розпачливих “і-мейлів” пишуть зараз західні учасники, яким у їхніх країнах реально справді дуже бракує спілкування. І це було жорстокіше стосовно них, аніж стосовно нас. Мені і зараз добре, мені і там було добре, а серед них є такі бідолахи, які зараз розпачають, пишуть, що вони після цього поїзда не бачать сенсу подальшого життя: як би це знову, зібратися, як би зустрітися? Може, заснувати якийсь комітет, якусь організацію? Багато якихось любовних історій позав’язувалося. Я собі можу уявити, що для багатьох це стало життєвою катастрофою.
– Що сподобалося найбільше?
– Мені найбільше сподобався сам початок – Лісабон, Португалія. Я так і сподівався. Зрештою, я не дуже хотів їхати, бо вже маю досвід, що таке понад сто письменників, я вже ці ситуації ненавиджу – великі письменницькі зібрання. Але я поїхав зокрема і через можливість побачити Лісабон, бо не знав, коли ще його зможу побачити – і абсолютно не помилився: ми були ним так зачаровані ті два дні, які там пробули. Крім того, мені завжди в Німеччині добре – просто люблю Німеччину, мені там подобається. В Німеччині було кайфово, була дивна спека, було, само собою, дуже добре в Польщі, було непогано в Литві, було гірше в Латвії, було прекрасно в Москві – нам влаштували хороший вечір, і потім ми добре побанячили, була розпруга. Петербург справив дуже сумне враження.
– Чому?
– Бо насправді така руїна, й вона руйнується далі. Але я не був там довго, лише приїхав, а наступного ранку відлітав до Берліна – мене попросили взяти участь у прес-конференції. Я туди злітав на три дні і з керівником Томасом Вольфартом повернувся в Москву. Насправді я дуже втішився нагоді побувати зайвий раз у Берліні замість Петербурга. Я Берлін страшенно люблю, він мене, дозволю собі сказати, енергетизує. Тому легко дав згоду на цю прес-конференцію, коли до мене звернулись організатори.
– Цікаво, чому саме тебе, єдиного з літераторів, запросили до участі в цій прес-конференції?
– Вони мотивували це кількома міркуваннями: тим, що я володію німецькою і зможу виступити на прес-конференції як іноземний учасник від імені всіх авторів експресу, а також тим, що мені не потрібно ще раз виробляти російську візу для повторного в’їзду на російську територію. Така прагматика з романтикою вкупі. Це було чудово – цілих три дні побути “поза поїздом”.
– А де було найгірше?
– Найгірше було, мабуть, у Білорусії. По-перше, враження, що ти потрапив у 70-ті роки, – “совок”. По-друге, на такому ж совковому рівні вся програма робилася. Повезли нас у село під Мінськом на святкування дня Янки Купали. Жахливе совєтське свято – колективи художньої самодіяльності на сцені, виїзна торгівля, препаскудне білоруське пиво, жахливий зефір. Таке-от совєтське поєднання: зефір, мармелад і ще що-небудь. І натовпи. Сірість якась така, люди, які товпляться перед цими наметами, тому що це нагода щось-там купити – якоїсь ковбаски чи м’ясця, там нікому не в голові цей Купала – індиферентна юрба. Дуже недобра атмосфера, до якої абсолютно пасувала з’ява час від часу ментів, які скручували комусь руки і десь виводили. У Бресті зробили зупинку – і там уперше за все перебування у Білорусії якийсь функціонер заговорив білоруською. І тут Томас Вольфарт у своїй промові-відповіді їх підколов: я страшенно вдячний цьому містові, тому що тут нам вдалося почути білоруську мову, ми четвертий день у Білорусії – і вперше її почули.
– А були поети з Білорусії?
– Так, причому, здається, відібрані Лукашенком. Якщо такий поет виступає на круглих столах і каже, що у нього за кілька років у державних видавництвах стільки-то книжок видано, а потім показує такі рагульські, але дорогі видання і так делікатно починає, що насправді не можна постать їхнього президента оцінювати так однозначно, він дуже багато робить для розвитку національної культури, – то я вже розумію, хто послав цих учасників.
– Було відчуття переситу?
– Було відчуття фізичної втоми, коли пішла друга половина подорожі. Просто нестерпне. Коли ми приїхали до Риги, був власне пересит, отупіння: що, знову місто будуть мені показувати? До готелю – і спати. Годин 15, без перебільшення, проспав і тільки тоді міг продовжувати подорож. Все мені набридло: показуйте, не показуйте – я вже нічого не хочу. Це, мабуть, був єдиний мій зрив під час подорожі. Не можу скаржитися на нестачу комфорту. Готелі були від розкішних п’ятизіркових до таких, які могли в даному місті надати. Наприклад, польський Мальборк маленький, і ми змушені були миритися – це був єдиний раз, коли нас оселяли по двоє. А так нас забезпечували кімнатами двомісними, але селили по одному. В Дортмунді у нас був п’ятизірковий готель типу siut, де ти маєш не те що готельний номер, а цілу квартиру – дві велетенські кімнати, спальня і т.д. Тобто все було на найвищому рівні.
– Юрку, зараз ти знову вирушаєш у мандрівку, набагато тривалішу в часі – їдеш до Америки як стипендіат Фулбрайта. Що для тебе є ця нова подорож?
– Я ставлюся до цієї поїздки прагматично – розглядаю її як можливість трохи пописати, попрацювати на себе, бо тут, на жаль, цієї можливості немає.
– Відпочити від публіки?
– Частково так, але справа навіть не в публіці. Тут мені доводиться дбати про хліб насущний, про заробіток, а з цього випливає, що я, наприклад, повинен писати до газет, повинен погоджуватися і приймати запрошення на всілякі поїздки, виступи, бо мушу на цьому щось заробляти. А якщо я там буду забезпечений стипендією, то мені вже ні про що не треба думати і я можу спокійно сідати за роман, наприклад. А крім того, я збираюся перекладати американських поетів, це і є основна моя робота в цьому проекті – я на це стипендію отримав.
– Ти відчуваєш себе настільки добре в мові, щоб перекладати поезію?
– Завжди є нагода сконтактуватися, працювати зі словниками. Не думаю, що це буде легка справа, бо та поезія, якою я збираюся займатися, складна для перекладу – вона є значною мірою сленговою. Але там, на місці, я зможу краще розібратися, глибше про все це дізнатися, спілкуючись із колегами-американцями.
– Ти вже маєш задум роману, який збираєшся там писати?
– Мені здається, що так, але не хотів би зараз ним ділитись.
– Думаєш знайти там, в Америці, місце для спокійної праці?
– Там, куди я їду, гарна місцина – гори (вони нагадують наші Карпати в районі Косова – Вижниці, такі ж низенькі), листяні ліси. Планую також якісь виїзди – мені обов’язково треба буде попрацювати кілька тижнів у Нью-Йорку. Друге місто, яке би я хотів обов’язково відвідати, це Сан-Франциско, з іншого краю Штатів. Ідея фікс була проїхати поїздом через усі Штати, від Нью-Йорка до Сан-Франциско, – можна було би написати таку дивну книгу про Америку з вікна поїзда. Але я вже після цього поїзда хотів би від поїздів якось відпочити. По-друге, я дізнався, що там це шалено дороге задоволення – п’ять перельотів літаком вийде дешевше, ніж одна поїздка поїздом.
– А ця мандрівка Європою не могла би лягти в основу книжки?
– Ну, по-перше, вона повинна лягти в основу тексту, який кожен з нас просто зобов’язався написати і подати організаторам до першого листопада, тому що вже восени 2001 року у Франкфурті на знаменитій книжковій виставці презентуватиметься ця книжка, де буде текст кожного з нас. Дуже відповідальна справа – і, на мій погляд, це буде якась фантастична книга – завершення такого фантастичного проекту: 107 письменників, кожен пише свій текст. Є лише певне обмеження – текст має бути до 15 сторінок. Це може бути й оповідання, але базоване на цих подіях.
Розмовляла Мар’яна САВКА
|
|
