Злидні і тріумф Львівської консерваторії
Розмова кореспондента "Поступу" з ректором ВДМІ ім. М.Лисенка Ігорем Пилатюком під час вакацій
“Злидні й тріумф” – для консерваторії ця формула найбільш відображає реалії сьогодення. З одного боку – майже кожного дня не без участі випускників, викладачів чи студентів консерваторії у Львові відбувається якась визначна музична подія: концерти, різні культурологічні акції тощо. А з іншого боку – злиденне існування цього музичного навчального закладу, ректор якого мріє реорганізувати вуз у державну академію, що дало би змогу вступити до Асоціації Європейських Академій й видавати випускникам дипломи міжнародного стандарту.
– За успіхами львівських музикантів усі спостерігають залюбки, проблеми ж, які існують у царині підготовки нових професіоналів, відомі значно вужчому колу. Незважаючи на канікулярний період, якими клопотами Ви найбільше зараз гризетеся?
– Не помічати ці проблеми злочинно. Я інколи жахаюся, коли подумаю: а що, коли це все припиниться: той високий рівень виконавського професіоналізму, самопожертва кожного музиканта, – ви ж знаєте, які копійки в нас вони заробляють? Якщо якомусь чиновнику вся ця музика видасться зовсім непотрібною, культура перейде на такий собі ерзац мистецтва. Уявіть, скільки ми тоді втратимо геніальних музикантів – наших громадян, які змушені будуть виїжджати з країни. Що, цього ніхто не бачить? Але наші кадри виїжджають, виїжджають, виїжджають. Це небезпечний процес, а його чомусь не хочуть помічати насамперед наші урядовці.
– Може ці прагматики просто не вміють бачити проблем завтрашнього дня, задовольняючись своїм сьогоденним становищем, на “відмазку” годуючи нас байкою про “геніальний народ” ?
– Так, ми геніальний народ. Але здобутки треба поповнювати. А те, що втрачаємо сьогодні ми, завтра поповнити буде дуже складно. Я не песиміст. Відповідальність перед майбутнім мусить бути покладена на конкретну людину саме в цій країні, саме на цій землі.
– Ви не поділяєте такої популярної думки, що коли кваліфіковані кадри знаходять ліпші умови до праці поза батьківщиною, то вони, по-перше, зберігають, а переважно й підвищують свій професійний рівень, а по-друге, спричиняються бодай у такий пасивний спосіб до популяризації України в світі?
– Та про що йдеться! Це ж Біблійна істина: нема пророка у своїй вітчизні. Найпрестижніше, найважливіше для будь-якого митця – це бути визнаним у своїй країні. Не вірте тим, хто від’їжджає, що вони там полонять публіку. Ні, вони рятують себе, свої сім’ї від того злиденного існування, в яке іноді поставлено творчу людину. Емігранти отримують якісно вищий рівень життя, але духовно кожен митець може збутися тільки на рідній землі. А відомою Україну ніколи не зробить той факт, що якийсь там митець її покинув, зупинився в іншій країні і там здобув славу. Не країну це робить відомою, а тільки той факт, що в тій країні щось негаразд, коли вона усуває митця із свого середовища. Прикладів багато. Кажуть: такий-то митець тепер відомий, але далі прямим текстом додають: тому що на його батьківщині в той час у тому суспільному середовищі склалися абсолютно неможливі умови для нормального розвитку його таланту.
– То що в цих злиденних умовах ще забезпечує високий професіоналізм музикантів?
– Тільки надзвичайно високий потенціал творчої наснаги і творчої самопожертви. Але насувається лавина проблем. Один її потік стосується державної організації багаторівневої мережі здобування музичної освіти. Здавалося б, подається це все під дуже гарним виглядом: об’єднання всіх навчальних закладів 3-4 рівня акредитації під егідою одного міністерства освіти. Але інколи це скидається на якусь діяльність задля діяльності. Як можна відокремити консерваторію від філармонії й оперного театру? Це ж наші стаціонарні майданчики, де ми проводимо практику. То хіба можна всі театри й консерваторії зарахувати до міністерства культури, а навчальні заклади нашого типу – до міністерства освіти? Так ми проблеми не вирішимо. Ми мали чудесну систему музичної освіти, тому мусимо її зберегти і розвинути, а не докорінно ламати, бо створився доволі природній конгломерат різнорівневих закладів музичного профілю: музшкола, музучилище, спеціалізована школа і консерваторія, потім академія, аспірантура...
– Проблематика Вашого закладу також охоплює якісь реорганізаційні процеси?
– Розширення навчальних планів, запровадження нових спеціальностей, формування нових кафедр, відділів аспірантури чи деканатів, – усе це можна робити “на марші”. Головне, що катастрофічно бракує приміщень для навчання й те, що впродовж десятиліть наш навчальний корпус не мав капітального ремонту. Я просто молю Бога, щоб коли наша стеля падатиме, не зачепило людей.
– Через аварійний стан будівлі навчальний корпус можуть закрити, і тоді Вас чекатиме доля безпритульної Львівської обласної бібліотеки. А своїми силами Ви такий ремонт не потягнете через відсутність державного дотування...
– У тому то й справа, що нам натякають: хіба важко музикантам самим заробити гроші? Але ми ж грошей не заробляємо. Наш заклад навчальний, він не надає, як скажімо філармонія, платних послуг як концертна організація! Консерваторія є державною структурою, покликаною здійснювати навчальний процес за затвердженими навчальними планами, тому розпочати таку суто заробітчанську діяльність ми не маємо права. Колись була форма шефських концертів. Не припинились вони і в наш час. Але з цього не можна зробити прибуток.
– А чи можете Ви за плату навчати закордонних студентів?
– Але куди тих іноземних абітурієнтів запрошувати?! Адже навчальних класів не вистачає навіть для тієї кількості студентів, яку ми маємо тепер. І цю проблему ніколи один керівник закладу самотужки не вирішить. Навіть я із усією своєю активністю, яку проявляю, не зможу розпочати нове будівництво.
– Якщо це компетенція місцевої і обласної влад, то цікаво було б знати їхню позицію.
– Я не можу сказати, що голова облдержадміністрації байдужий. Ні. Наприклад, йде його вказівка “Знайти корпус для ВДМІ”, “Сприяти вирішенню проблеми” тощо. А на нижчих щаблях виконавчої вертикалі сидять бюрократи, в яких позиційна бюрократична естетика возведена в ранг філософського поняття! Школа відфутболювання проблеми надзвичайно досконала. Це навіть робиться естетично вишукано. І так гострота будь-якої проблеми зникає, а найболючіше питання знову завмирає...
—Значить цар хороший, а його чиновник поганий? Однак, той зверхник, якого влаштовує така схема, не вартий поваги. А Ви ще на щось сподіваєтеся?
– Я буду ходити і сотні раз просити й кланятися, тому що не вважаю це за якесь особисте приниження. Розуміючи ступінь зайнятості нашого обласного й міського керівництва, я щиро вірю, що й наші клопоти будуть вирішені за їхньої допомоги.
– Що Ви потребуєте?
– Допомогти треба дуже мало. Нам би тільки ще один невеликий корпус на 40 аудиторій із залом. Повірте, для такого міста, як Львів, це зовсім небагато. Просто потрібно проявити крихту рішучості, щоб довести це питання до виконання. Звичайно, ще й треба відремонтувати те, що ми маємо.
– Отже надія тільки на місцеву владу і на її бюджет?
– На жаль, наше міністерство тепер не фінансує жодних ремонтів, тим паче жодних капітальних будівництв. Тому єдине, що тепер можна зробити на місцях, – це і є найреальніше, на що можна розраховувати. З боку влади така допомога – також майже меценатський вчинок. Тут потрібна настільки велика вирозумілість, настільки велика потреба того, щоб такий культурологічний заклад, як наш, існував. А це вже позиція!
– Ви не намагалися якось зарадити справі, накопичуючи позабюджетні кошти?
– Ну знайду я якісь матеріали на перекриття даху, ну залучу я якісь сили до ремонту, але це мізер, його не вистачить навіть на нормальну побілку, не кажучи вже про переміну перекриття. А ще потім головний архітектор Львова скаже, що такий ремонт “на хлопський розум” не вписується в історичне середовище міста. І все! Я розумію, що можна звертатися до різноманітних організацій, де тільки за один проект реставраційних робіт заправлять щонайменше 20 тисяч. Але ж звідки такі гроші взяти? А калічити халтурним ремонтом пам’ятку архітектури також не випадає. Дах будинку прокуратури, який сусідує з нашими приміщеннями, знайдеться кому перекрити, а наш дах на цьому тлі виглядатиме, як латаний-перелатаний бідний родич.
– Який же вихід?
– Треба, щоб наш корпус включили в програму реставраційно-відновлювальних робіт центральної забудови міста.
– Чи розмовляли Ви з міським головою про це і чи мав він якісь пропозиції?
– Ця надзвичайно цільова й енергійна людина відвідала консерваторію. Я сподіваюся на те, що нам було тоді пообіцяно знайти будівельні матеріали та інші можливі форми допомоги.
– Яка реальна потреба-мінімум для сучасного навчального процесу?
– Нормальний концертний зал. І не тому, що стеля нашого загрожує обвалом. Цей так званий великий зал усього на сто місць і сцена в ньому дуже маленька. Він зовсім не годиться для виступів симфонічного оркестру чи оперної студії.
– Але фінансування Вашого закладу в межах міністерського бюджету не передбачає коштів на опалення, освітлення додаткових приміщень?
– Та було би про що говорити! Це вже питання номер два, радий був би, щоб воно тільки з’явилося. Коли вже новий корпус буде нам належати, тоді будемо шукати гроші на його утримання. Наразі сушимо голову над розкладом 2000-2001 навчального року. Знову у дві-три зміни...
– Що ж, прикро буде, якщо місто не спроможеться на дієву допомогу своїй консерваторії і втратить її напередодні сторічного ювілею, який чекає на нас у 2003 році...
– Але ж я надзвичайний оптиміст!
– Дай Боже!
М.Г.
|
|
