Безвиході немає
Завжди є кнопки, на які можна натискати
Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
Вона була беззуба, безсила, ще й висміяна-зганьблена столичними журналістами – ота нещасна постанова “Про захист звукового середовища”. Але навіть таку її боялися. І скасували.
“Во Львовє снова можно пєть блатниє пєсні”, – не стримала радощів київська газета. Ревнителі “українських” законів визначили, хто в галицькій хаті господар і вказали нам місце в цій державі. Ні, статус галичанина в ній не дорівнює статусу аборигена в Австралії чи ботокуда в Бразилії (хоча всі ми – “корінні”). Адже вони у “своїх” країнах – люди третього сорту, а ми – лише другого. Хоча сортність з часом може змінитися. До того ж вони – чорні, а ми – нібито білі (Богу дякувати, є хоч щось, чого не скасує ні прокуратура, ні київські рептильки, ні пан Президент, ні гаспадін Свістунов, ні містер ван дер Стул).
Прецедент є сумнівно законним (невідомо ким призначений орган скасовує волю народних обранців), але цілком закономірним. Років 10-12 тому охоронець “совкової” в’язниці пішов за пляшкою, забувши зачинити цюпу. Прості, як двері, прибалти вчинили до примітиву просто – чкурнули з буцегарні. Але ми, галичани, не були такі вузьколобо-прямолінійні. “Не кинемо напризволяще братів незрячих, гречкосіїв”, – сказали ми. І залишилися. Аж тут алкаш-охоронець повернувся і зачинив камеру. А брат-хохол, з яким ми так не хотіли розставатися, став “паханом” і вказав нам місце – біля “параші”.
Ті прибалти – взагалі рідкісні “гальма”. “Геть з пактом Молотова-Рібентропа! – волали вони тоді. – Не визнаємо його наслідків ані раз!” Ми, галичани, – не такі. “Воно ж то ніби так, але...”, – задумливо тягнули ми і будували складну логічну конструкцію. Щоправда, Європа теж виявилася дуже обмеженою. Тих простаків вона зрозуміла й притулила до лона, а суті нашої конструкції досі не второпала.
Але досить спогадів! Старого здеградованого алкаша на варті змінив молодий, завзятий, матеріально зацікавлений. І через 12 років мусимо починати від нуля. І мусимо не повторити помилок.
Мусимо навчитися правильно формулювати вимоги – щоб у європах не називали нас ксенофобами, щоби з наших рішень-заборон (які ми все одно не в стані втілити) не шкірили зуби київські рептильки, і щоби ці вимоги легко сприймав і перетравлював свій, галицький обиватель. Важко, але мусимо позбутися приємної (проте шкідливої) ілюзії, ніби ми справді “титульна нація”, ніби становимо більшість, ніби маємо реальну силу й владу щось комусь забороняти. Той, з кого безкарно кепкують на кожній газетній шпальті і з кожного телеекрану, хай не натягає тогу “титульної нації”. Роль “паперового тигра” – смішна і невдячна.
Але можна зіграти іншу роль. Адже не секрет – сучасним світом давно керують меншини. Недаремно кажуть, що в США нині найкраще бути або чорним, або “голубим”. І в Україні тон задають нечисельні, але згуртовані татари (Крим) або гаспада свістунови (Львів). Чисельне співвідношення росіян і чеченців – 150 до 1, а хто кого більше боїться? Не згадуватимемо ще про одну меншину, що досягла достоту всесвітнього впливу...
Так от, не забудьмо: у масштабах України галичани – теж меншина. Але має одну перевагу – компактне проживання. І варто вміти з неї скористатися.
Розмов про “права націй” в європах не розуміють – інакше не гриміли б (десятиліттями!) вибухи в Країні Басків, Ольстері та на Корсиці. Тому в своїх “піарівських” акціях (а як нині без PR?) мусимо звернутися до інших цінностей – зрозумілих і європейцям, й американцям, і своєму обивателеві. Яких не заперечать ні прокуратура, ні київські рептильки.
Це гроші та права людини.
Про що йдеться? А ось про що. Я, україномовний громадянин України (шкода, що досі не знайдено коротшого імені для цієї категорії населення), плачу цій державі такі самі податки, що й російськомовний “украінєц” (тобто, зі своїх заробітків віддаю такий самий відсоток). І я маю ПРАВО домагатися від держави таких самих ПРАВ, які вона реально забезпечила йому. Адже ми рівні перед законом, незалежно від походження, чи не так?
А тому Київ, якому я плачу податки, зобов’язаний забезпечити мені і моїм дітям доступ до будь-якої інформації та до будь-яких культурних благ моєю рідною мовою так само, як він забезпечив усе це моєму російськомовному співгромадянину. Тобто я і моя дитина маємо право перебувати в рідномовному середовищі, яке в умовах теле-радіо-комп’ютерної цивілізації легко забезпечує собі кожен росіянин. Тобто, я маю право на щохвилинний доступ до – як мінімум – одного виключно україномовного телеканалу (з якого, до того ж, мою честь і гідність не ображали б щохвилини різні “маски”, “джентльмени”, “кролики”, “довгоносики”, вшановані гетьманом дотепники чи залізничні трансвестити). Відповідний доступ мають в Україні росіяни, євреї, поляки, румуни, угорці, греки тощо. Принаймні ті, що з грошима – вони можуть купити “тарілку” і приймати телесигнали зі своїх “історичних батьківщин”. Мені, українцеві, не поможуть навіть гроші – за жоден мільярд я не куплю таку “тарілку”. Не через відсутність “тарілок”, а через відсутність таких телеканалів. Влада моєї історичної батьківщини позбавила мене права на них.
Як людина і громадянин я маю право в будь-якій галузі життя (техніка, побут, мода, спорт, бізнес тощо) мати хоча б одне періодичне видання моєю рідною мовою, якщо таку змогу має ВІН. Я маю право придбати рідною мовою будь-яку книжку, якщо ВІН має таку змогу. І за таку ж ціну! Хай Київ нарешті забезпечить мені таку “реальну двомовність”.
Якщо цього всього немає, це означає, що я є жертвою дискримінації за мовною ознакою. Тобто в київській державі одні громадяни мають широкий вибір певних благ “especially for you”, інші – мусять підлаштовуватися під них. (“Хахлу і такой Бог брядє”, – цитував 200 років тому Квітка-Основ’яненко. Підходи не змінилися).
Скажуть, що рівні ціни неможливі, бо російськомовна книжка має ринок в десятки разів більший. Для цього випадку в світі існує така річ, як податкові пільги. Скажуть: це поставить видавничі фірми у нерівноправне становище. Вибачте, що є вищою цінністю в цивілізованому світі – право людини чи право фірми? Що має забезпечити держава – рівноправність фірм чи рівноправність людей?
На всі ці порушення наших прав варто відповідати не місцевими рішеннями, які будуть скасовані за наказом Києва, не благальними рабськими петиціями до того ж Києва (за десять років вони нічого не дали, лише принижували нас), а судовими позовами від окремих громадян та їхніх об’єднань (якщо діючі правозахисні організації не схочуть займатися підготовкою таких позовів, можна створити нові – от тільки не варто мати ілюзій щодо політичних партій, які керуються виключно кон’юнктурними мотивами). Якщо суди не задовольнятимуть позовів чи відхилятимуть їх – не біда, можна звертатися до щораз вищих судових інстанцій, завершивши їх в Міжнародному суді з прав людини. Паралельно закидуючи петиціями Раду Європи, ОБСЄ, ООН тощо. Зрозуміло, статус бундючної “титульної нації” тут не придасться. А от статус національної (точніше, мовної) меншини – в сам раз!
І аж ніяк не варто робити все це “втіхаря”. Це тільки здається, що наші медіальні засоби обмежені. Навіть відгуки неприхильних медіа створять відповідний соціальний резонанс, а це змусить Київ якось реагувати. Якщо ж недоброзичливці спробують, навпаки, “зіграти у мовчанку” – що ж, хоч раз ми змусимо їх “стулити писка” й утриматися від дурнуватих коментарів.
P.S. Звичайно, є й інші способи. Чомусь існують анекдоти про молдаван, чукчів, грузин, вірмен, євреїв, українців, навіть естонців, а нема про чеченців. Мабуть, нема сміливців такі анекдоти розповідати (а надто в пресі). Але м’якосердим галичанам такі способи не пасують...
|
|
