Якщо сам закон переступає закон - мовчати не можна
Журналіст-криміналіст "Поступу" Зоряна Іленко ділиться досвідом
– Зоряно, скільки часу ти працюєш у сфері криміналістики?
– Більше трьох років. Перші публікації йшли з райвідділів. Знайомилася з керівниками, і вони надавали мені інформацію. Лише зараз розумію, що на той час вони надавали тільки вигідну їм інформацію.
– Доводилось бувати на місці злочину?
– Так.
– Не страшно?
– Ти знаєш, коли працюєш, є якась внутрішня ейфорія. Пам’ятаєш, Червоноград, “Армагеддон”? Загинули діти, трагедія – а ми, журналісти, – як божевільні. Виїжджаємо на місце, в нас є лише кілька годин для того, щоб з’ясувати всі обставини і ввечері передати всю інформацію. Побачила директора – говори, побачила матір – говори, приходиш у реанімацію – говори...
– Як вас сприймають люди, на чиїх очах сталася трагедія?
– Переважно в хвилину шоку люди говорять лише правду, нічого не приховуючи. Лише згодом, коли починаєш переварювати події, інколи стає страшно. Скажімо, коли обвалилася стіна на Краківському ринку. Бігаєш, з’ясовуєш, всі тобі щось розповідають, ідеш на контакт з різними людьми. Тоді ми мало не побилися з охоронцями. Любі Сорокіній з “1+1” камеру мало не розбили, у фотографа “Поступу” хотіли забрали фотоапарат. Ми всі чудово знали, що це хлопці з конкретної організації. Але вони отримали команду не допустити пресу до місця події – і тупо її виконували. Проте ти знаєш, що мусиш отримати інформацію – в цю хвилину йдеш, розгрібаєш всіх і вся. Втім, є й інший варіант роботи журналіста. Підіймається телефонна слухавка – і на папері готова інформація. Так легше. І цей журналіст інколи швидше видає інформацію і розповсюджує її, ніж ти. Ти не встигнеш доїхати з місця події до редакції, як інформація вже є в когось іншого. Постійно виникає питання транспорту і зв’язку. Телефону я досі не маю вдома, а про автомобіль годі й казати. Хіба інколи мрію про власний мотоцикл.
– Твоя робота передбачає контакт з кримінальним світом?
– Якщо я скажу, що так, то завтра буду сидіти в “шістці” (відділ боротьби з організованою злочинністю – М.С.) чи в СБУ і давати пояснення. Скажімо, зараз на моєму столі лежить лист із зони – написав обвинувачений, просить допомогти. Є люди, які відбули термін ув’язнення і з тих чи інших причин зверталися до мене по допомогу. Але я не юрист. Інколи, звичайно, доводиться гортати якісь розумні закони, однак це не дає мені права давати юридичні консультації. Даючи якусь пораду, десять разів намагаюся пересвідчитись, наскільки правомірною вона є, а то все може бути – завтра прийде хтось, скажімо, з прокуратури і перевірятиме правомірність мого вчинку. Я можу порадити людині кількох адвокатів, одного з яких вона може обрати.
– Коли звертаються по допомогу до журналіста?
– Коли вже оббили пороги райвідділу, прокуратури, суду, Верховного Суду – і все “по нулях”. Інколи журналіст закопується у купи документів... На жаль, часто люди звертаються значно пізніше, ніж можна їм допомогти. Якби це було відразу, коли їм тільки висунули звинувачення (йдеться лише про незаконні обвинувачення), набагато простіше можна було б чимось зарадити. Якщо ж людина, на мою думку, невинна, і про це говорять обставини та свідки, – тоді я включаюся в роботу.
– А буває, що ті, хто до тебе звертаються, намагаються обдурити, приховати склад злочину?
– Один такий випадок був. Але переважно ті люди, які мають на меті обдурити всіх і вся, мають класних адвокатів, які просто спеціалізуються на тому, щоб їх витягати, і їм нема потреби звертатися до мас-медіа. А так люди йдуть до журналіста переважно тоді, коли бачать безвихідь свого становища. Є у нас, в принципі, порядні адвокати, з якими можна домовитися про відтермінування оплати, про якусь кредитну оплату, але більшість адвокатів цікавить конкретна сума. Люди, які приходять до журналістів, переважно не мають чим віддячити, та ти й не сподіваєшся на винагороду. Досить уявити, що завтра на їхньому місці може опинитися хтось із моїх близьких... Одну мою знайому при слові “мент” просто трусить, бо коли їй було 15 чи 16 років, її затягнули були в райвідділ (вона десь-там курила) і просто зґвалтували на столі райвідділу. Вона тоді навіть не написала заяви – так її залякали.
– А не було випадків, коли міліція тобі нагадувала про те, що не варто честь мундира ображати?
– Раніше це бувало часто, зараз ні. Був випадок, коли колишній керівник відділу боротьби з організованою злочинністю викликав мене до себе “на килим” і з начальником такого ж рівня, тільки з іншого міста, починали “виховувати” – щоб я писала про квіточки, про природу... потім тицяв підбіркою газетних статей. Було таке... Бувало, з’являєшся на порозі якоїсь силової структури – і на тебе починають голос підвищувати: от, мовляв, прийшло дівчисько, треба терміново на місце поставити. Діставала колись “поради” від начальника центру громадських зв’язків – він вважав, що пишу не на користь працівників міліції. Але коли йде протистояння, відразу думаєш: щось не так, раз такий опір.
– А ти російський серіал “Менти” дивишся?
– Із задоволенням. Я розумію твоє запитання. Не всі менти погані. В мене є колеги-”менти”, які навіть нагадують отих персонажів із фільму. Я не раз кажу: ось цей товстенький – працівник Залізничного райвідділу, а той худенький – з Личаківського райвідділу. Віриш, у нас насправді є шикарні “опери”. І ми з ними справді колєґуємо, ходимо на каву. Якби тільки не безліч отих дурних бюрократичних нюансів...
– Що таке львівський бандитський світ – чи це нагадує гангстерські фільми?
– Перед самітом колишніх “авторитетів” відстріляли і пересадили, а новий бандитський світ – це переважно інтелігентні люди, при краватках, при портфеликах, які роблять грошові оборудки. Це класні економісти і класні аферисти. Зараз, правда, вимальовується новий кримінальний лідер. Його діяльність ще не є такою явною... Але старих відстріляли. Я досі з жахом згадую про те, як прибрали “Ару”, кримінального лідера. Його розстріляли на дачі разом з дружиною – жінка була на шостому чи сьомому місяці вагітності... Обоє за тиждень мали виїхати до Німеччини, всі папери на виїзд мали на руках. Вбивство було брудним і непрофесійним. У мене є підозра, що це зробили не бандити.
– Ти не боїшся про це казати?
– Не боюся.
– Ти мала якісь конкретні погрози?
– Були... Знаєш, чи взяти “ментовський” світ, чи світ кримінальний – професіонали завжди залишаються професіоналами, вони ніколи не будуть погрожувати. За кавою можна все вирішити. Я особисто боюся малолітньої швалі, цих напівбожевільних людей... Спілкувалася свого часу з убивцею і з професійним кілером. Розумієш, що вони вбивали, але при розмові – якби ти не знав, що за ним щось числиться, то ніколи б не запідозрив.
– Як ти ставишся до смертної кари?
– Я проти смертної кари, але за привселюдне покарання.
– Як у середньовіччі?
– Саме так. Якби це було з одним, з другим, – то третій, напевно, уже б не пішов. Якщо він вкрав – то робити якесь тавро, скажімо, пальця відрубувати, і робити це привселюдно, щоб іншому страшно було.
– Часто за ґрати потрапляють люди, котрі скоїли незначні кримінальні порушення...
– Колись писала матеріал про одного чоловіка, якому дали три з половиною роки за те, що він вкрав три курки. Інший мій знайомий розповідав ще цікавішу історію: свого часу, коли в нас з еротикою ще було не все нормально, людину затримали з касетою “Еммануель” – і чоловік відсидів два з половиною роки за цю касету. У нас звикли садити людей за годинник, за курку, за відеокасету... На мою думку, таким чином правоохоронні органи “набивають” собі показники, не розкриваючи якихось серйозних резонансних справ. Переважно відкривають справу проти особи чи за фактом таким-то, але відповідальності ця особа не несе. Переважно люди, які справді причетні до серйозних злочинів, покарання уникають. Хоча не можна всіх одним мірилом міряти. Але коли за два роки четверо людей вилітає з вікон райвідділів і “з’ясовується”, що вони самі викинулися або випадково випали, – це дивує. Та подивіться, як там підвіконня високо: хотів би – то не вивалишся. А людям, виявляється, політати захотілося, і саме з вікон райвідділів.
– Ти авантюрна людина?
– Мабуть, я скандалістка. Я з тих людей, котрі мовчать, доки не переповниться чаша. А далі на чорне кажуть – чорне, на біле – біле. Часто сама провокую ту ситуацію, в яку потрапляю. От нещодавно мене запросили відпочити у “Романтику”. Десь о пів на другу вривається загін “Беркута”, чоловіків ставлять до стінки, автоматами тицяють – тобто все нормально: шукають наркотики, зброю, перевіряють документи... Найцікавіше, що наступного дня до мене дзвонять і кажуть: “Скажи, звідки ти дізналася, що в нас було заплановано операцію?”. Вони не могли повірити, що я там просто відпочивала...
– Чи повинен журналіст-криміналіст мати при собі зброю?
– Я не покладаюся на зброю, хоча інколи з неї стріляю. Свого часу я добре засвоїла науку Анатолія Мацка, доцента кафедри кримінального права Національної Академії внутрішніх справ України. На конкретних прикладах він пояснив мені, чому зброя може бути шкідливою. Половина людей, що її придбали, не знають, що з нею робити. Газові пістолети, які свого часу вважалися майже іграшкою, спричинили величезну кількість травм і навіть самогубства. Адже ударної хвилі вистачає, аби травмувати мозок. Крім того, газова зброя, прикладена до обличчя, може повністю його спалити. І ще: нереєстрована зброя стріляє частіше, а реєстрована – у чужих руках. Якщо мова йде про якусь важливу інформацію, яка має з’явитися у ЗМІ, то повір, що ніхто відразу не піде стріляти в журналіста (хоча трапляється всяке). Але якщо не зовсім приємна для когось інформація зібрана професійно, то її так само професійно намагаються заблокувати. Спочатку погрожують судом, далі пропонують гроші, ще пізніше викликають на переговори в “крутих” умовах. Але переважно йдуть на співпрацю, коли розуміють, що інформація не лише в тебе, а в цілої команди, – і в разі чого вона з’явиться навіть з більшими подробицями, ніж планувалося.
– Як твої домашні ставляться до твоєї роботи?
– Колись чоловік запитував: Зоряно, невже тобі найбільше треба, ти й так нічого не зміниш? Я кажу: так, може, й не зміню, але кожен конкретний випадок – це горе для сім’ї і для людини, і якщо я можу щось зробити, то чому б не допомогти. Я не всесильна, навіть слабка, і нічого не можу змінити, але якщо підняти розголос з приводу конкретної справи – то звідкись з’являються кращі адвокати, зайвий раз слідчі перевіряють факти.
Мій батько свого часу працював в УВС, і в дитинстві я заздрила тому, що він носить форму, має кашкет. Інколи він дозволяв мені його приміряти і потримати кобуру (звичайно, без зброї), це на мене справляло неймовірне враження. Колись для мене міліція була чимось бездоганним, але я зіткнулася із насиллям, до якого вона причетна. Шкода, що в наш час не придумано кари для тих, хто примушує страждати невинних затриманих людей. Якщо сам закон переступає закон – мовчати не можна.
Розмовляла Мар’яна САВКА
|
|
