"Геній та злочинство - дві речі несумісні
До 250-річчя від дня народження Вольфганга Амадея Моцарта
ЮВІЛЕЙ
Сергій КАЛІБЕРДА
18 серпня виповнюється 250 років від дня народження композитора, ім’я якого відоме кожному, але музику якого мало хто чув. У свій час його слава перевищувала славу Моцарта, але з новою добою часу відсунулась у тінь історії. Антоніо Сальєрі в свідомості публіки більше відомий як вбивця Моцарта, ніж як один з найвідоміших діячів європейської музичної культури. Хоч історично факт отруєння не знаходить ні найменшого підтвердження, але існує упередженість до його творів. Між тим його перу належить більше 40 опер, 4 ораторії, 10 кантат, 5 месс, реквієм, симфонії, концерти, серенади, танці, інші вокальні та інструментальні твори, але їх майже не виконують.
Сальєрі був усього на шість років старший від Моцарта; грі на скрипці він вчився у свого брата Франческо, на клавесині та органі – у соборного органіста; після недовгого навчання гармонії та співів у хорі собору Св. Марка Венеції, у 16 років він разом з Флоріаном Гассманом, своїм вчителем, приїхав до Відня. Незабаром Гассман, якого дуже полюбляв імператор, заснував Пенсійний інститут для вдів та сиріт віденських музикантів, отримав дозвіл регулярно приймати участь у приватних музичних зібраннях, що влаштовувались в імператора та зумів досягти такої ж благосхильності для Сальєрі. Тут, у Відні, швидше від моцартової, зійшла зірка музичної слави Сальєрі. Розпочав він з посади клавесиніста-концертмейстера оперного театру при дворі Йозефа II і за досить короткий час зробив запаморочливу кар’єру: вже в 24 роки він був автором 10 опер, став імператорським камерним композитором та диригентом італійської оперної трупи. Коли після тривалої подорожі на батьківщину 1880 року він повернувся до Відня, як композитор та музичний діяч він вже стояв у перших рядах не тільки співвітчизників, але й взагалі оперних композиторів. Великий Глюк передав йому лібрето опери “Данаїди”, написане для нього самого, і цим подав світові Сальєрі, як свого музичного нащадка: твір з’явився на сцені під ім’ям обох композиторів.
Історії було завгодно в одному часі – наприкінці XVIII століття, в одному місті – Відні, на одному життєвому просторі звести двох видатних композиторів: італійця Антоніо Сальєрі та австрійця Вольганга Моцарта. Інтереси Моцарта та Сальєрі дійсно часто перехрещувались: смаки віденської публіки були на боці італійської опери, а комічна німецька опера, яку запроваджував Моцарт, залишалась незрозумілою і не дуже популярною; оперну трупу придворного театру, де ставили нові опери, очолював Сальєрі. В якому б жанрі не починав працювати Моцарт, там вже спробував себе Сальєрі: навіть у комічній німецькій опері – зінгшпілі – його “Трубочист” з’явився раніше моцартового “Викрадення з сералю”. Йозеф ІІ висловився про оперу: “Занадто гарно для наших вух, але жахливо багато нот”.
З Моцартом у Відні відбувалось те, що в свій час сталось з Глюком: його оперна реформа зустріла опозицію й Глюку довелось “поле боротьби” перенести до Парижа. Моцарт сподівався стати вчителем музики у принцеси, але всі його пориви до музичного виховання імператорської сім’ї наштовхувались на розбіжність смаків та уподобань: імператор Йозеф II не любив ні близького Моцартові Гайдна через його жарти, ні самого Моцарта через його новаторство; він виріс на італійській опері, визнаним майстром якої став Сальєрі, і до музики ставився через призму придворно-аристократичних смаків. “Для нього нікого не існує, крім Сальєрі”, – розчаровано пише Моцарт про імператора у листі до батька.
З більшим ніж у Відні успіхом, опери Моцарта ставились у Мангеймі, Мюнхені, Берліні, а особливо у Празі. Було цілком природно, що Йозеф ІІ віддав перевагу особисто близькому йому Сальєрі, якого він цінував як вокального композитора, і обрав не Моцарта, а його викладачем музики принцеси: як і більшість у Відні імператор знав Моцарта тільки як виконавця на клавірі. Саме тут, правда, Моцарт користувався неперевершеним авторитетом. Деякі біографи Моцарта багато грішили на Сальєрі, малюючи його як інтригана та заздрісника. Насправді Сальєрі був щедрою та доброзичливою людиною, яка віддавала багато часу і зусиль благочинності. Окрім різного ставлення обох до Глюка, що заважало будь-якому їхньому духовному зближенню, блискуча віртуозність Моцарта, якої був позбавлений Сальєрі, не сприяла порозумінню. Однак особистої ворожнечі між ними ніколи не виникало, Моцарт був по-товариськи застережливим до всіх своїх колег, в тому числі і до Сальєрі, який, як кажуть, “терпіти його не міг”.
Але Сальєрі був занадто розумний, щоб дати Вольфгангу публічно відчути свою упередженість. Тому не було нічого дивного, що судження Сальєрі про Моцарта похитувались між визнанням та палкою відразою; тому він іноді давав Моцарту відчути свою владу над його кар’єрою. Такими далеко не безхмарними були стосунки цих двох видатних мистців, а фактів у біографії Моцарта, коли його обходив Сальєрі, було безліч. У травні 1790 року Моцарт зробив ще одну спробу здобути постійну посаду другого капельмейстера, тобто безпосередньо наступну за Сальєрі. У поданні до ерцгерцога він звернувся про “ласкаве клопотання” перед імператором. Моцарт писав: “Потяг до слави, любов до діяльності і впевненість у своїх пізнаннях спонукають мене відважитись просити про місце другого капельмейстера, особливо тому, що вельми майстерний капельмейстер Сальєрі ніколи не присвячував себе церковному стилю, я ж цілком засвоїв цей стиль ще в юнацтві. Та невелика слава, якої надав мені світ завдяки моїй грі на фортепіано, заохочує мене також просити про милість його високості довірити мені музичну освіту королівської родини”.
Але і цього разу в Моцарта зустріло розчарування. Восени того ж року у Франкфурті-на-Майні мала відбутися коронація Леопольда П імператорською короною. Туди були заздалегідь відправлені Сальєрі та п’ятнадцять музикантів придворної палати. Моцарт і цього разу лишився ні з чим; тож він наважився їхати самостійно. Згодом у Празі до коронаційних святкувань було підготовлено оперу Моцарта “Милосердя Тита”, яка пройшла тріумфально. Але дружина Леопольда ІІ, за походженням іспанка, назвала моцартову музику “німецьким свинством”. Після вступу на престол Леопольда ІІ при дворі запанували вкрай реакційні смаки: в моду знову ввійшли балет та опера-серіа. Ходили чутки про те, що збираються побудувати новий оперний театр з ложами, пристосованими одночасно для гри в карти. Незадоволений цим Сальєрі нібито вирішив піти у відставку і його мав замінити Чимароза. Та всупереч усіх очікуванням Моцарта італійська опера-серіа переживала величезне піднесення. Новий імператор частково завдяки особистому втручанню, частково через посередництво Сальєрі зібрав трупу, яка мала великий успіх і у публіки й у знавців. Як композитор у жанрі опери-серіа Сальєрі досяг такого якісного рівня, який ставив його кращі твори вище більшості сучасних йому опер.
В останній рік життя Моцарта його стосунки із Сальєрі значно покращились. Але легенда про отруєння Моцарта виникла не на порожньому місці. В останні місяці життя у Моцарта з’явились ознаки важкого захворювання. Нелегке матеріальне становище сім’ї, хвороба дружини, яка змушена була лікуватись водами в Бадені, напружена праця остаточно підривали його здоров’я. Вирушаючи в подорож до Праги, він їхав туди уже хворою людиною. Саме з того часу його недуга прогресувала. Під час роботи над “Чарівною флейтою”, тобто за три місяці до смерті, він часто втрачав свідомість, а настрій його помітно впав. Дружина, повернувшись з Бадену, зустріла його розсіяним і похмурим. Під час однієї з прогулянок, він почав говорити про смерть і з сльозами на очах сказав, що пише Реквієм ніби для себе. “Я занадто добре відчуваю, – продовжував він, – що довго не протягну; звичайно, мені дали отруту – не можу позбутися цієї думки”. Констанца намагалась, як могла, повернути його до веселих думок, сховала партитуру Реквієму і звернулась до лікарів. За декілька днів до смерті Моцарта його домашній лікар та довгорічний друг, провідний у Відні лікар Клоссет, визнав стан хворого безнадійним.
У той рік аналогічна хвороба уразила чимало мешканців Відня, для багатьох з них вона мала смертельний кінець. Хвороба Моцарта протікала звичайно і Клоссет передбачив її кінець з точністю до годин. Але висловлювання Моцарта, яке свідчило лише про його хворобливо роздратований душевний стан, згодом дало привід для підозри про отруєння. Говорили також, що перед своєю смертю 1825 року Сальєрі сам звинуватив себе в отруєнні. Знайшлись свідки, які стверджували: “Сальєрі знову погано. Він зовсім розвалюється. Він постійно марить, що винний у смерті Моцарта і дав йому отруту, – це правда, бо він хоче у всьому зізнатися на сповіді. – Таким чином, підтверджується знову істина, що за все доводиться розплачуватись”. Але подібні несвідомі марення не можуть мати сили доказів. Версію про отруєння не підтверджує жоден авторитетний біограф Моцарта, жоден музичний словник або енциклопедія, але легенда й досі ходить у найширших колах людей, які цікавляться музикою.
Сальєрі пощастило на 34 роки пережити Моцарта. Протягом тривалого часу він був у центрі музичного життя Відня. Він не тільки здійснював нові постановки, диригував численними спектаклями та керував придворною капелою. Після Гассмана він з 1788 року був президентом створеного тим Товариства музикантів та диригував благочинними академіями Пенсійного фонду, програми яких іноді включали твори Моцарта, зокрема його симфонії. До його обов’язків входив також нагляд за музичним навчанням у закладах. 1799 року його обрали членом Стокгольмської академії наук – це була нечувана честь. З 1813 року він очолював хорове училище віденського Товариства друзів музики, а 1817 року став першим директором Віденської консерваторії, яка була заснована цим товариством.
Сучасники зауважували значну дипломатичну вдачу Сальєрі і дехто називав його “Талейраном у музиці”. Видатний французький драматург П’єр Огюст Бомарше писав: “Сальєрі... великий композитор, гордість школи Глюка, засвоїв стиль великого маестро, від природи отримав витончене почуття, ясний розум, драматичний талант та виключну плодовитість”. На педагогічній ниві Сальєрі користувався великим авторитетом і його досягнення є значними: він підготував більше 60 музикантів. З композиторів його школу пройшли Л. Бетховен, Ф. Шуберт, Ф. Ліст, І.Мошелес та інші. Після смерті Моцарта у нього брали уроки учень Моцарта Й.Гуммель; абсолютно безкоштовно Сальєрі навчав молодшого сина Вольфганга Амадея – Франца Ксавера, відомого пізніше як “львівський Моцарт”. Навчання цих двох останніх у композитора яскравим чином спростовує можливість причетності Сальєрі до отруєння. Навряд чи Констанца, вдова Моцарта, віддала б свого сина на навчання до вбивці батька, а улюблений учень зрадив свого вчителя.
Коли в середині ХХ століття деякими країнами Європи та США прокотилась хвиля реабілітації творів Сальєрі, були поновлені опери “Аксур, цар Ормуза”, “Спочатку музика, а потім слова”, “Фальстаф, або три жарти” – перше втілення шекспірівського Фальстафа у музиці. Навряд чи багато львів’ян пам’ятають незвичайний концерт, який відбувся у Львові 1964 року. Опері М.Римського-Корсакова “Моцарт та Сальєрі” за одноіменною “маленькою трагедією” О. Пушкіна передувала увертюра до одної з кращих комічних опер А.Сальєрі “Печера Трофоніо” та симфонія Моцарта. Так в одному концерті львівські музиканти “примирили” сценічну легенду з історичною правдою.
|
|
