Зроби мені лобі
Уперше в історії української журналістики "Поступ" друкує першу десятку найпрофесійніших лобістів України
ДОШКА ПОШАНИ
Олег БАЗАР
Почувши слово “лобіст”, пересічний українець одразу ж уявляє такого собі підлого дядька-корупціонера з валізою доларів, який підкуповує всіх і вся. І треба визнати: цей образ досить точно відбиває сутність лобізму по-українськи, адже вітчизняний лобіст, як і його колега з інших пострадянських теренів, відрізняється від лобіста, скажімо, американського зразка так само, як новий українець – від британського лорда. І те, що у нас зазвичай прийнято називати лобізмом, там, як правило, називають корупцією.
Особливістю українського лобізму – на відміну від, скажімо, європейського чи навіть російського – є те, що вітчизняні представники великого бізнесу намагаються особисто лобіювати свої інтереси у вищому законодавчому органі, тому часто-густо трапляються випадки, коли український лобіст поєднує в одній особі замовника і виконавця. Фактично, у складі Верховної Ради нинішньої каденції зібрано (за незначними винятками) практично весь цвіт українського бізнесу. І його, себто бізнес, і справді можна зрозуміти: навіщо покладатися на когось, платити комусь, якщо захищати й лобіювати власну справу можна і самому.
І коли спробувати укласти рейтинг найбільш впливових парламентських лобістів – досить умовний, як і більшість рейтингів, – то побачимо, що чільні його позиції утримують саме ті, хто захищає насамперед свій власний (корпоративний, клановий) бізнес.
№ 1. Олександр Волков. Лідер “Відродження регіонів” фактично є одним із небагатьох (і, поза сумнівом, найуспішнішим) системних лобістів, хто здатний вирішувати питання як у парламенті, так і в Адміністрації Президента, як у Києві, так і в регіонах. На такій феноменальній здатності “вирішувати питання”, по суті, й побудований його бізнес. З-посеред когорти вітчизняних олігархів лише Волков не має так званого “реального бізнесу” – енергетичних компаній, металургійних чи хімічних заводів тощо. І єдиний виняток із цього правила – мас-медіа. Їх Олександр Миколайович цінує вище за будь-які заводи. Але це, так би мовити, допоміжний засіб. Його головний бізнес – лобізм, і в цьому йому поки що немає рівних в Україні. Він виразно продемонстрував це на президентських виборах, референдумі та при творенні парламентської більшості.
№2. Група Медведчука-Суркіса. На відміну від Олександра Волкова, який є лобістом “на замовлення”, холдинг СДПУ (о) лобіює виключно власні інтереси. Найбільше зусиль об’єднані есдеки спрямовують у сферу енергетики, зокрема – на приватизацію генеруючих та розподільчих компаній. За оцінками експертів, холдинг здійснює контроль над п’ятьма обленерго.
Крім того, у сфері впливу холдингу – банківський бізнес (Український кредитний банк), торгівля енергоносіями (концерн “Славутич”, Одеський, Лисичанський, Херсонський НПЗ), металургія (ВАТ “Запорізький феросплавний завод”), мас-медіа (телеканал “Інтер”, газета “Киевские ведомости”, ряд FM-станцій), агробізнес (Українська аграрна біржа) та улюблене дитя холдингу – “Динамо” (Київ). Сильною стороною групи Медведчука-Суркіса є командність. У холдингу є кілька лідерів, які доповнюють і підсилюють один одного. Це – Олександр Зінченко, Юрій Лях та Богдан Губський. Утім, незаперечний лідер один – Віктор Медведчук.
№3. Станіслав Гуренко та фракція КПУ. Комуністи традиційно належать до найпотужніших парламентських лобістів. Їх сила – у їх кількості. Донедавна без комуністів у парламенті неможливо було вирішити жодного питання, тому домовлятися з комуністами доводилося усім.
Здавалося, що створення правої більшості покладе край гегемонії КПУ. Але постійні тертя між фракціями більшості знову піднесли вагу КПУ. І комуністи знову охоче йдуть на співпрацю з “ідейними ворогами”. Для прикладу, за приватизацію “Укртелекому” фракція КПУ проголосувала одноголосно.
№4. Група Пінчука-Деркача. В інтересах цієї групи – мас-медіа (телеканали ICTV, ТРК “Ера”, СТБ, УТ-1, вуличне телебачення, газети “Факти”, “Столичные Новости”), енергетичний та металургійний бізнес (Новомосковський трубний комбінат, Нікопольський феросплавний завод, Нижньо-Дніпровський трубопрокатний завод, інші металургійні підприємства України та Білорусі). До козирних карт групи належать і близькі стосунки з сім’єю Леоніда Кучми, і підтримка Деркача-старшого – голови СБУ. Як вважають оглядачі, група Пінчука-Деркача є найактивнішим лобістом великого російського бізнесу в Україні.
№5. Іван Плющ. Голова Верховної Ради, якого більшість українців асоціюють із мовними перлами на кшталт “мікрохвону”, є давнім захисником селян. Інакше кажучи – аграрного та навколоаргарного бізнесу. На відміну від свого колеги Олександра Ткаченка (теж неабиякого аграрного лобіста), Плющ зумів швидко переорієнтуватися в нових умовах. І якщо Ткаченко до останнього захищав таку, безумовно, вигідну його бізнесу колгоспну систему, Плющ підтримав аграрну реформу. І це зрозуміло: особливі симпатії спікера належать підприємствам харчопереробної промисловості. А тим байдуже, хто постачатиме сировину – чи колгоспи, чи фермери.
№6. Олександр Турчинов і фракція “Батьківщина”. Дітище Юлії Тимошенко у нинішньому парламенті фактично має разом зі своїми союзниками УНР так звану “золоту акцію” і є гарантом дієвості парламентської більшості. Крім цього, Олександр Турчинов є головою бюджетного комітету парламенту, що дозволяє йому впливати на розподіл фінансових потоків. Діяльність групи Тимошенко спрямована насамперед на відновлення своєї колишньої потуги та протидію “стратегічним” опонентам в енергетичному бізнесі – групам Медведчука-Суркіса, Ігоря Бакая та енерготрейдерам із “Відродження регіонів”.
№7. Петро Порошенко. За короткий час цей політик зумів сформувати досить потужну парламентську групу – “Солідарність”, в якій об’єдналися вихідці як з лівого, так і з правого табору. Втім, ідеологія для Порошенка та його соратників – не головне, адже їх мета – створення потужної парламентської сили, яка б перебрала на себе лобістські функції КПУ. Або ж принаймні перехопила “золоту акцію” в “Батьківщини”.
№8. Петро Устенко й “атомне лобі”. Сфера пріоритетів “атомників” очевидна: забезпечення інтересів “Енергоатому”, атомних електростанцій. Вплив цього середовища загалом малопомітний, але він різко зростає напередодні зимового періоду, і вже тоді “атомники” отримують своє сповна.
№9. Фракції НРУ та “Реформ-Конгресу”. Ці фракції найбільш послідовно підтримують прем’єра Віктора Ющенка, що дозволяє їм захищати певні інтереси в урядових коридорах. Утім, сфера лобістських інтересів НРУ та “Реформ-Конгресу” є доволі обмеженою: це насамперед будівництво нафтопроводу “Одеса-Броди” і підтримка середнього бізнесу, який є головним фінансовим донором правих.
Говорячи про лобістські потуги “Реформ-Конгресу”, неможливо обійти увагою таку постать, як Сергій Тєрьохін. Свого часу Тєрьохіна називали серед лідерів парламентського лобізму. До його “заслуг” оглядачі відносять лобіювання проекту “АвтоЗАЗ-DAEWOO”, сприяння у просуванні на український ринок американських та британських тютюнових компаній. Тєрьохіна без перебільшення можна віднести до “професійних лобістів”, хоча до рівня Олександра Волкова йому ще далеко.
№10. Анатолій Кінах і “промислове лобі”. Ця група, зорієнтована на пострадянський промисловий директорат, з кожним роком поступово втрачає свої позиції. Під їх контролем залишаються хіба що збанкрутілі гіганти. Більш успішні промислові підприємства вже приватизовані й поділені між новими “господарями життя”. Майже всесильна кілька років тому, УСПП Кінаха фактично зникла з політичного обрію. І, очевидно, у наступному парламенті від “промисловців” залишаться хіба що згадки...
До речі, не виключено, що незабаром серед лідерів парламентського лобізму можуть вигулькнути новоприбулі Сергій Тигипко та Ігор Бакай. Або ж інші – залежно від чергових змін в українському політикумі, бо декому не дають спокою лаври лідерів та примара шалених грошей. Зрештою, лобістами – тою чи іншою мірою – є практично усі українські парламентарі.
автор – керівник відділу
конфліктології ЦПД “Нова Хвиля”
|
|
