BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 12-13 СЕРПНЯ 2000 року |

За Вифлеємською зорею, але дорогою істини

Деякі роздуми над статтею єпископа УГКЦ Любомира Гузара

Ірина КАЛИНЕЦЬ

Проблема УГКЦ є основною темою у статті Владики Любомира Гузара “За Вифлеємською зорею”
/ ж.Сучасність, 5/. Наш ієрарх переймається “питанням, чому взагалі існує така “греко-католицька” Церква?”. А оскільки “з волі Божого Промислу ми були збережені в історії, то для чого?” і яким є наше “нинішнє і прийдешнє призначення?”

Ці запитання викликають терпкий неспокій, бо насамперед мав би відповісти на них керівник нашої Церкви. Але Владика лише зауважує: “серед можливих відповідей впадає в око одна, а саме: щоб допомогти у процесі об’єднання християн”. Пояснення досить невиразне, адже з науки ієрархів нашої Церкви, з найдавніших часів починаючи, маємо значно вагоміше та багатогранніше трактування смислу нашого існування. Крім того, є офіційні документи ІІ Ватиканського Собору, в яких, мабуть, слід шукати відповіді на поставлене запитання. Однак Владика Любомир акцентує на незнаних “чинниках”, які вважають існування “греко-католицької громади у Вселенській Церкві лише випадковим і нещасливим збігом обставин”, бо викликає “роздратування великих церковних центрів у їхніх широкомасштабних геополітичних розчисленнях” /далі Владика уточнює, що йдеться про Рим та Москву/. Така оцінка вже більш, ніж непокоїть! Позицію грішних “чинників” слід гостро викривати і поборювати, вимагаючи від них дотримання Законів Церкви і моралі, адже “чинники” були завжди і всюди, живемо ж на грішній землі. Але є різниця між окремими людьми та офіційною, задокументованою позицією Католицької Церкви, висловленою у названих вище документах. Невже вони нині уневажнені? Наскільки знаю – ні, тому спробую в цьому листі дати те тлумачення, яке в моєму розумінні випливає з реальних фактів. Але попередньо вияснимо деякі поняття, що їх зустрічаємо у названій статті.

1. “Схід”
“Схід” – православні Церкви. У повсякденній мові така назва вживається. Згідно з офіційними даними сучасне православ’я поділяється на дві великі групи:
Східні Православні Церкви і найхарактерніша риса яких – візантійський обряд. СПЦ не мають адміністративного центру, хоча перше місце серед них посідає Константинопольська Церква, предстоятель якої носить ім’я “Святійший Архиєпископ Константинополя – Нового Рима і Вселенський Патріарх” і є “першим серед рівних”. У диптиху Східних Православних Церков “Руссская Православная Церковь” з патріархією у Москві посідає п’яте місце /їй передують Константинопольська, Александрійська, Антіохійська та Єрусалимська – усі візантійського обряду/. Очолює цю Церкву предстоятель з титулом “Святійший Патріарх Московський і всея Русі”, Богослужбова мова – російська або зросійщена церковно-слов’янська.

Стародавні Східні Православні Церкви /орієнтальні/: Вірменська, Коптська, Сирійська, Маланкарнаська, Ефіопська, Асирійська. Визначальною їхньою рисою є власні найдавніші традиційні обряди та Богослужбові мови. (Вірменські мова та обряд, арабська мова та александрійський обряд, арамейська мова та західносирійський обряд, мова малайялам та західносирійський обряд, мова амаринья та давньоалександрійський обряд, халдейська й асирійська мови та халдейський обряд.)

2. “Захід”
Під словом “захід” Владика розуміє Католицьку Церкву. На сьогоднішній день назва застаріла і неточна – під “заходом” можемо розуміти лише Помісну Римо-Католицьку Церкву. До Католицької Церкви належать /згідно з Документами ІІ Ватиканського Собору/: Помісна Римо-Католицька Церква /найчисленніша/ – обряд латинський, мови – національні;
20 унійних Церков, які мають давньотрадиційні обряди та власні мови: Маронітська /обряд антіохійський/, Мелькітська /обряд візантійський/, Халдейська /обряд східносирійський/, Сирійська /обряд західносирійський/, Вірменська /обряд вірменський/, Коптська /обряд давньоалександрійський/, Малабарська /обряд малабарсько-сирійський/, Ефіопська /обряд давньоалександрійський/, Маланкарнаська /обряд антіохійський/, Італо-Албанська /обряд візантійський/, Македонська, Румунська, Болгарська, Словацька та Українська /найчисленніша, 7 мільйонів вірних/ Католицька Церква східного обряду.

Запевне, кожному кинеться у вічі, що цілий ряд перечислених тут унійних Церков існує там, де й Стародавні Східні Православні Церкви і дотримується однакових з ними засад: збереження мови та обрядів. Та найважливіше, що обі групи мають коріння в найдавніших, перечислених в Євангелії, Церквах, тобто, в тих Церквах, які до розколу становили Вселенську Церкву, яка змінила карту світу, навернула людей до Бога, вирвавши їх з пут ідолопоклонства та магії тощо. І щойно розкол початку ІІ тисячоліття поділив надвоє цю єдину і могутню структуру.

3. Помісність
Наскільки обґрунтованими є твердження Владики, що всі Православні Церкви несуть у своєму лоні вантаж візантійської” культури і що “латинська Церква кохається у понятті одинности, а візантійські Церкви - у понятті множинности, або, кажучи церковно, помісности”?

Що не всі Православні Церкви базуються на візантійській традиції, свідчить вище подана схема. Посилання, що Стародавні Східні Православні Церкви є нині нечисленні, буде непереконливим, бо мусимо виходити з християнської засади рівності всіх перед Богом, а не з політичних мотивів. Римо-Католицька Церква /в старому значенні “латинська”/ дійсно “кохається в одинности”, але тому вона й названа в Документах ІІ Ватиканського Собору “Помісною”. З цього огляду твердження Владики, що “латинська Церква досі не готова до прийняття ідеї помісности” є для мене загадкою.

Українська Католицька Церква східного обряду має носити назву помісної – так у документах Патріарха Йосипа Сліпого. Наша Церква володіє великими правами, в т.ч. вибору назви та обрання свого Патріарха, що залежить від одноголосної волі Синоду єпископів, після чого ця воля затверджується Папою. На жаль, обрання Патріарха Йосипа Сліпого не було у свій час сприйняте всіма українськими єпископами УГКЦ, тому й Папа не затвердив його /прізвища єпископів, які були проти – відомі/. Теперішні Синоди нашої Церкви взагалі не ставлять цього питання. Щойно на останньому Синоді було вирішене лише територіальне питання – визначено нові єпископства.

Розглянемо, наскільки слушним є вжитий Владикою Любомиром термін “помісність” відносно традицій та історії Візантійської Церкви. Уже те, що церковний розкол завершився претензією Візантії на “вселенськість” та “Новий Рим”, свідчить, що традиція помісності не є візантійською. Історична Візантійська Церква за всяку ціну поборювала помісність нищенням традиційних та жорстким насаджуванням візантійського обряду, підпорядковуючи імперії величезні території Малої Азії, Палестини й навіть Європи. Згадаймо хоча б жорстоке нищення Охридського патріархату і Кирило-Мефодіївської спадщини, плани церковного підпорядкування України-Русі Константинопольському патріархові, категоричну відмову визнати висвяченого Синодом наших єпископів митрополита Іларіона Русина /1051-1054 рр./ тощо. Достоту, так само поступала і поступає Москва.

Помісність, фактично, випливає з ідеї давньої і єдиної /до розколу/ Вселенської Церкви, і тому до неї спрямована нині вся Католицька Церква. Інше питання, наскільки морально та наскільки глобально підготовлена до цього Помісна Римо-Католицька Церква, яка хизується чи не найбільшою кількістю парохіян.

4. Вселенська Церква і квазівселенські Церкви
Навіть при чийомусь найбільшому бажанні, щоб всі одноголосно визнали нинішню Римо-Католицьку Церкву Вселенською, не можемо заперечити, що в такому випадку ще довго існуватиме прямопротилежна позиція: “вселенською” називала себе візантійська Церква, титул “Вселенського патріарха” досі носить ієрарх Константинопольської Православної Церкви, незважаючи на те, що “Новий Рим” давно став нехристиянським Стамбулом, вселенською /кафолічєская/ називала себе й РПЦ, хоча Москва так і не стала “третім Римом”... Незважаючи на те, що історично підтверджується реальність єдиного духовного центру в столиці апостола Петра – в Римі, процес становлення Вселенської Церкви ще далеко не завершений і не буде завершений доти, допоки вороги екуменізму послуговуватимуться двозначною логікою, що є постійним взаємопоборюванням протилежностей. А таких “чинників” задосить не лише у православному світі, є вони, на жаль, і в римо-католицькому.

5. Кирило-Мефодіївська традиція

На яких, фактично, традиціях будувалася Українська Церква ще з часів України-Руси?

Владика Любомир зазначає, що український народ та його Церква перебували в контакті з двома культурами – латинською та візантійською. На маргінесі зазначимо: не тільки. Не менш важливі були контакти з культурами Кавказу, Сирії, з Антіохійською та Єрусалимською Церквами тощо. Але, найважливішим є те, що контакти нашої Церкви з усіма цими культурами сягають давньокиївських часів. На жаль, минуле України-Руси в силу обставин було відібране від нашого народу, а, отже, вимагає нині повернення історичної правди, яка висвітлить найважливішу сторінку нашої церковної історії, що може дати відповідь на сенс існування нашої Церкви – Кирило-Мефодіївську традицію. Діяльність Солунських Братів опиралася на ідеї створення партикулярної слов’янської Церкви з своїм центром, національним духовенством тощо.

Cаме діяльність Солунських Братів стала поштовхом і для остаточного самовизначення Грузинської та Вірменської Церков. І ця ідея була благословлена Апостольською Столицею, бо нова Церква ставала Церквою-сестрою латинської і всіх інших тогочасних Церков у складі Вселенської. Не було каменем спротиву й обрядове розмаїття – у УІІ –УІІІ ст. у Римі знаємо семеро Папів східного обряду. Тому в ракурсі діяльності Солунських Братів Апостольська Столиця мала утвердитися як духовна, а, отже, єдино реальна, столиця “множинності” – цілого грона партикулярних Церков – і таким чином уникнути на майбутнє кривавих сторінок розділеного навпіл християнського світу. На жаль, ця дана з ласки Провидіння ідея потонула в мороці матеріального буття через недалекоглядність, або ж, точніше, брак глибокої віри у тогочасних володарів світу, які не могли вийти за межі двозначної логіки і збагнути, що, перекреслюючи ідею партикулярності, закладають довготривалу міну багатовікової ворожнечі. Те, що ідея Солунських Братів не дістала повного завершення в ті давні часи, аж ніяк не свідчить, що була вона помилковою – радше, саме в ній корінь того провіденційного сенсу, який відповідає на питання і нашого майбутнього призначення. Бо, як сказав філософ, “доки суспільство житиме, священне не зникне...”

Наскільки Кирило-Мефодіївська традиція була міцною в Охриді, а відтак у Києві, настільки глибоко у свідомості спадкоємців цієї традиції, зокрема, в українців, відкладалося розуміння тожсамості своєї Церкви, що мала власну літургічну церковнослов’янську мову, власний /не візантійський!/ календар і свій стиль церковної архітектури. У 1130 році Матвій Краківський у Посланні Бернарду Клевроському так характеризував церковне життя народу in Rutenia: “Не бажає згаданий народ ні з грецькою, ні з латинською Церквою бути одноманітним, але, відмінний від тої та другої, таїнства жодної з них не поділяє”.

Ці традиції вилилися у ХУІ ст. в Угоди Берестейської Унії. І саме ці традиції стали основою формування Української Католицької Церкви східного обряду, яка вкупі з іншими веде до завершення організації Вселенської Церкви, як єдності множинностей у всьому їхньому розмаїтті. Тому недостатньою є думка, що основний сенс існування нашої Церкви – це “допомога у процесі об’єднання всіх християн”. Та й сам Владика не розуміє, що фактично означає це “об’єднання”, а простонародні міркування, як він слушно зауважив, виявляють “заземленість наших “екуменічних” формул, що часом дивує, часом смішить”. Але ж простонародні міркування ще ніколи не лягали в основу богословських проблем! Для цього Церква готує своїх вчених-теологів, своє вище духовенство. Ще митрополит Андрей Шептицький поставив проблему екуменізму, що можна висловити у такій короткій формулі: це становлення Вселенської християнської Церкви, як єдності множинного, і з Апостольським Центром у відповідності до Вчення Христа.

Оскільки наша Церква постала на Кирило-Мефодіївському спадку, то спільний, за участю теологів та істориків-католиків східного обряду з різних країн, які в давнині були в ареалі впливу Солунських Братів та їхніх послідовників, розгляд цього спадку допоміг би з’ясувати чимало спірних моментів, а, насамперед, позбутися хибної уяви, що Католицька Церква східного обряду – “вигадка” чи проблема тільки якоїсь частини українців. Свого часу таку конференцію організував Бл.п. митрополит Андрей Шептицький . Крім того, аналіз цього спадку виразно засвідчив би, що Російська Церква не має до нього жодного відношення, за винятком церковнослов’янської літургічної мови, оскільки РПЦ є прямою спадкоємицею візантійського цезарепапізму з намаганням підпорядкувати собі всі автокефальні Східні Церкви, чому останні протидіяли з усіх сил впродовж усієї своєї історії.

Дехто вважає Москву центром “сходу” і “земним велетом”. Очевидно, це політична точка зору, яка до того ж відбиває ситуацію найдалі на жовтень 1990 року. З політичної точки зору Московська Церква дійсно тисне і на Рим, і на Православні Церкви, опираючись на те становище, яке нині все ще займає Російська імперія в світі. До часу, звичайно. Тому не мусимо дивуватися, що для московської патріархії існування Української Церкви абсолютно небажане. Але найбільшу лють у московських політиків викликає український католицизм, який вважається найстрашнішою загрозою для імперії. Людмила Сараскіна, наша сучасниця, щиро писала у 1989 році в журналі “Век ХХ”, що Росія згодиться на поверхове визнання атрибутів Української незалежності, але ніколи не прийме ідеї існування України як дійсно самостійної держави, оскільки таким чином Росія втратить право на Київську Русь, а, отже, й своє історичне минуле. У 1989 році я мала нагоду відверто поспілкуватися в Москві з одним із заступників Харчева /Міністер у справах релігій СРСР/, який попередив, що Росія швидше примириться з українською національною символікою та іншими атрибутами незалежності, але за всяку ціну протидіятиме відновленню УГКЦ і не дозволить їй поширити свої впливи поза межі Галичини.

Отже, маємо очевидний факт: Росія боїться Української Католицької Церкви східного обряду і реально оцінює її значення. Той тиск, який російська патріархія чинить на Апостольську столицю та інші релігійні центри, намагаючись знеславити та поборювати українських католиків східного обряду, свідчить, що Росія не задається наївним питанням “чому взагалі існує така “Греко-Католицька Церква”, оскільки вона добре знає і розуміє чому. І очевидно, що під тиском Москви “у візантійських колах ніхто не здобувся поки-що на такий же відважний крок, щоб запитати якнайширшу християнську спільноту, що це сьогодні означає – бути Церквою, і що це означатиме в майбутньому”, оскільки під сучасними “візантійськими колами” слід, мабуть, розуміти в основному ще недавно розгалужену сітку підвладних чи майже підвладних РПЦ автокефальних Церков. Можна з певністю відповісти, що ієрархія РПЦ ніколи не поставить собі такого питання, більше – постійно та підступно протидіятиме будь-яким спробам торувати дорогу до екуменізму, намагаючись зберегти бодай якісь свої старі впливи, які рішуче похитнулися з розвалом Союзу. Чи буде переможена ця імперська пиха?

POSTUP - ПОСТУП
№135 (579),
12-13 СЕРПНЯ 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Скарби Президента Кучми
·Гривня почала рухатися

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Літні балачки про зимові холоди
·Надзвичайних ситуацій в області не бракує
·Забути не маємо права
·КІЛЬКА СЛІВ
·На ООН надійся, але розвивайся сам
·Довгоочікувана школа
·По львівських селах гуляє одинокий тиф

НАША СТОЛИЦЯ
·Мирон Борисевич: Щоби зрозуміти пацієнта, лікар повинен бачити його сім"ю
·Прокуратура опротестувала "аудіоекологічну" ухвалу міськради
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·АН-70 продовжує здіймати бурю
·Україна в очікуванні міжнародного прориву
·Токсикодермія невстановленої етіології

ПОСТУП У СВІТ
·745 мільйонів за згвалтування
·Вундеркінд із пробірки
·Плата за вдосконалення суспільства
·Горбачов повертається
·Смерть за фальшування
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Нагороди для обленерго
·На нас суне еротичний бізнес
·Британці - "функціонально непридатні"
·СВІТ

МОНАРХІЇ В ПОСТУПІ
·Боже, бережи королеву!
·Монархія крізь призму тисячоліть

АРТ-ПОСТУП
·Past-moderne (post-moderne?...) - "нонстоп" і "фореве"

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·За Вифлеємською зорею, але дорогою істини

РЕПОРТАЖ ВІД МАЙКЛА
·Живі тварини

СПОРТ-ПОСТУП
·Голіфілд мусить побити "Тихенького"
·На Олімпіаді в Сиднеї не буде жодного легкоатлета з Львівщини
·Василь Іванчук: "Каспаров і Крамник мене абсолютно не цікавлять"
·СПОРТ-БЛІЦ

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Чоловіча мода і папараці
·ГОРОСКОП