Майстер і Маргарита
Остання подача ч.122 за 21.07.
Те, про що нашіптував хворий на вухо Іванові далі, неабияк хвилювало його, і він почав плутати слова, показував рукою кудись в бік місяця, і в очах його розширювались страх та безнадія. Іванові вдалося зрозуміти, що нещасний хворий десь довго переховувався, не з‘являвся в місті.
– А що вона? – перебив поет гостя, швидше аби остудити його розпачливі спогади. Гість відсів від Івана в крісло і заговорив повільніше:
– А що вона?.. Вона вирішила, – обличчям хворого перебігла похмура тінь, – що я наклав на себе руки і звільнив її від себе і від усієї цієї нікчемної історії. Гість, як здалося, з полегкістю зітхнув і продовжив так, наче розповідь його відтепер була про іншу, байдужу йому людину:
– Одного разу, в січні, після Різдва, вночі, в тому ж дощовику, але обірваному і без жодного ґудзика, я стояв закляклий від холоду в моєму подвір‘ї. Позад мене снігом замело кущі, а переді мною слабо відсвічували через штори мої віконця. Я припав до першого з них – того, що було від більшої кімнати, де камін, і прислухався: з кімнати доносилась музика, вчувався сміх, там були якісь люди. Біля моїх дверей я побачив напис “Фонд...” і далі слова, розгледіти яких в темряві я не міг. Я постояв ще трохи і вийшов у провулок. У ньому завивала заметіль. Холод і страх не відступали від мене, але йти мені було вже нікуди. Найпростіше було, звичайно, десь примоститися і замерзнути: кажуть, така смерть приємна. Але, мій любий сусіде, вся біда була у тому, що страх оволодів кожною клітиною мого тіла. І я не зміг би навіть заснути, а будь-як інакше я помирати не вмів. І я, пригадавши собі історію майстра, пішов сюди на Кульпарків. Так, гіршої хвороби, ніж моя, в цьому скорботному закладі нема, повірте.
– Але ж ви могли б їй дати про себе знати, – сказав Іван, співчуваючи нещасному божевільному, – крім того, вона б могла допомогти вам... і ваші гроші...
– Не сумнівайтесь в тому, що вона могла б. Звичайно, і гроші зберегла... та ви, здається, не розумієте мене. Або, вірніше, я втратив здатність пояснювати. Втім, я не особливо жалкую, мені мої здібності тепер ні до чого. Повідомити її... – гість спустошеним поглядом звернувся в пітьму ночі, – ... для чого? Вона повірила, що мене нема, я зник назавжди. Ви жартуєте, друже! Знаючи, що чекало б нас – зробити її нещасливою? Навіть, якби історія мала повторитись до кінця, я б не зміг, ні, не зміг би.
Іван не знав, як заперечити, але мовчазний Іван співчував гостеві, а той кивав від муки головою, розгойдуючи камінний знак і шепочучи:
– Бідна жінка... Вона забула мене. У житті не так, як в романах...
– Але вас можуть вилікувати... – несміливо сказав Іван.
– Моя хвороба невиліковна, бо в цьому житті у мене нема майбутнього, – спокійно відповів гість, – коли Слободенний каже, що поверне мене в життя, він сам не вірить цьому. Він гуманний і хоче мене розрадити, але його розум і знання тут безсилі. Не перечу, мені покращало. Я можу спати і, знаєте, вважаю, що це місце зовсім непогане. Кого мені тепер боятись? І голоси – як вони між собою називають усе, що лізе в думки – мене турбують рідко. Не слід запалюватись великими планами, дорогий друже! Я, наприклад, мріяв об‘їхати весь світ, написати ще одну історію. Що ж, виявляється, судилося не так. Це місце не найпривабливіше, але ж я не здатен покинути його. Втім, знадвору вже надходить ранкова імла. І місяць перевалив за половину. Мені пора.
– Скажіть, а що було далі з Ієшуа і Пілатом, – попросив Іван, – благаю вас, я хочу знати.
– О ні, ні, – хворобливо відсахнувшись, відповів гість, – я згадувати не можу без жаху цю історію. А ваш знайомий консультант з пустим оком розповів би вам її краще, ніж будь-хто. Зрештою, почитайте Булгакова. Дякую за бесіду. До побачення.
І раніше, ніж Іван встиг опам‘ятатись, двері палати заскрипіли, і гість зник.
Розділ 16
Світанок надходить з-поза Лисої Гори
Не витримали нерви, як прийнято казати в подібних випадках, і Римський, аби не бачити кошмарного фіналу триклятого концерту втік в кабінет адміністратора. Він сидів біля столу і через важкі повіки втупився в магічні єврогроші, порозкидані перед ним. У фінеконома міськради геть помакітрилося в голові. Ззовні долинали відзвуки рівномірного гулу. Публіка порціями вихлюпувалася з будинку філармонії на хідник вузької вулиці і заливала поволі весь простір навколо виходу. До вкрай загостреного слуху Римського пробивалися поодинокі вигуки, відтак свист і регіт, і фіндиректор зрозумів, що на вулиці коїться щось огидне і вельми скандальне. І що це, як би він не намагався себе заспокоїти, має прямісіньке відношення до паскудного сеансу у виконанні чорного мага та його помічників. Чутлива душа фінеконома аніскільки не помилялась.
Лишень він покинув кабінет і наблизився до вікон, що виходили на тиху та завжди спокійну вулицю Чайковського, обличчя його перекривилось, і він не прошепотів, а засичав:
– Я так і знав!
У жовтаво-матовому світлі вуличних ліхтарів, поприхованих між гілками густих каштанів, він побачив на тротуарі під вікном літню пані в негліже і босу, а біля неї ще двох панянок, зовсім голих.
Навколо цих нещасних, що були на межі істеричної нестями, і намагались то прикриватися руками, то бігти кудись, вирував натовп, від якого й розносило у всі боки той самий регіт і свист, що викликав у фіндиректора гострі моторошні передчуття. Біля літньої дами борсався якийсь добродій, що намагався зтягнути з себе плащ і розгублено, не даючи собі ніяк ради з рукавом, у якому застряг лікоть, проклинав мало не першооснови власного буття. Декілька найспритніших вже блимали фотоапаратами, вихоплюючи з метушні пікантні ракурси оголених тіл.
Зойки і гиготіння доносилися й з протилежного боку вулиці і, поглянувши туди, Римський побачив ще одну даму в неприкритому вигляді. Та намагалася прорватися до найближчої брами і там сховатися, але перверзна публіка перегороджувала їх дорогу і бідна заручниця власної легковажності та жадоби до усього дармового обдурена фірмою підлого Санчо Панчо, мріяла лише про те, аби якнайшвидше провалитися крізь землю.
Ще в одному місці зчинилася бійка: якийсь – інакше не скажеш – амбал одного за одним “мочив” усіх, хто був у полі досяжності його рук чи ніг і несамовито кричав, що на місці вб`є того, хто насмілився його “кинути”, викрасти документи на чесно виграний ним двомісний літак і підіпхати йому “куклу” – пачку якихось старих газет.
Римський вилаявся про себе, плюнув і пішов назад у кабінет.
Він сидів деякий час біля столу, прислухаючись до вулиці. Шум і гам у різних місцях досягнули найвищої сили і згодом почали спадати. Неподобство, на диво, минулося нежданно швидко.
Прийшов час діяти, доводилось пити гірку чашу відповідальності. Пошкодження телефонної лінії було ліквідоване ще протягом сеансу. Тепер треба було дзвонити, повідомляти інстанції про скандал, просити допомоги, відбріхуватись, валити все на Лиходія, вибілювати себе, словом, рятувати становище. Ех!..
Двічі доведений до нестями фіндиректор клав трубку і двічі її знімав. І раптом серед гнітюче пустого кабінету сам телефонний апарат вибухнув просто в обличчя фіндиректора, і той здригнувся, і серце його впало в п‘яти; “О-го, нерви в мене”, – подумав він і підняв трубку. Та зразу ж він відсахнувся від неї і став блідий як стіна. Тихий і водночас улесливий голос розпусниці шепнув в трубку:
– Не дзвони, Римський, бо буде тобі!..
Трубка вмить замовкла. Відчуваючи мурашки в спині, фінеконом поклав її й озирнувся чомусь вбік вікна. Понад дахом протилежної будівлі він побачив місяць, що випливав, тягнучи за собою хвостату бліду хмару. Прикований до обрису довгих коминів, Римський дивився туди, і чим більше приглядався він до них, тим міцніше й дужче напосідав його страх.
Доклавши зусиль, фінеконом врешті-решт відвів погляд від місячного вікна і вийшов з-за столу. Жодної мови про те, аби кудись телефонувати, вже бути не могло, і тепер фінеконом роздумував лише над тим, як би йому якнайшвидше вийти з філармонії.
Він прислухався: будинок мовчав. Римський зрозумів, що тут давно вже нікого нема, і дитячий всеохоплюючий страх заволодів ним. Він автоматично зібрав зі столу порозкидані гроші гіпнотизера, заховав їх в течку і сказав: “Завтра буде видно”, аби хоч трохи підбадьорити себе. Голос вирвався захриплий і слабкуватий.
І враз йому здалося, що з-під дверей кабінету потягло гнилуватою вогкістю. Недобра хвиля накрила тіло фінеконома і в грудях щось закололо. А ще тут неочікувано годинник почав бити північ, і ці звуки примусили фінеконома здригнутись. Та остаточно серце його впало, коли він почув, що в дверях тихенько шкребеться ключ. Вхопившись за течку холодними вологими руками, фінеконом відчував, що протривай це шарудіння в дверях ще якусь мить, він не стримається і закричить. Двері подалися під дією чиїхось зусиль, відчинились, і в кабінет беззвучно увійшов Заїда. Римський як стояв, так і впав у крісло, бо ноги його підкосилися. Набравшись духу, він усміхнувся кривуватою посмішкою і запобіжливо сказав:
– Боже, як ти мене настрашив... Ну, говори, не тягни! Ну! – прохрипів Римський, розтягуючи комір сорочки. – Що це все має означати?!
– Вибач, – невиразно відізвався господар кабінету, зачиняючи за собою двері, – я думав, тобі потрібна допомога.
І Заїда, не скидаючи капелюха, якого ніколи раніше не носив, перетнув кабінет і сів з іншого боку біля столу.
Слід сказати, що відповідь і вигляд Заїди позначались деякою недоречністю, яка зразу ж проштрикнула мозок фінеконома, чутливість якого загострилася якимось шостим чуттям. Що за чортівня? Для чого Заїда натягнув капелюха і прийшов у порваному плащі. Якщо він десь узяв той капелюх, то міг би там і залишити шмату, якою колись був цей плащ. Це по-перше. І далі: звідки він міг знати, що Римський, ще в його кабінеті і про яку допомогу говорив Заїда?
Але розводити антимонії з приводу цих недоречностей фінеконом не мав бажання. Не до того було.
– Чому ж ти не подзвонив? Що означають всі ці витребеньки з Ялтою?
– Ну-у... так, як я й говорив, – прицмокуючи, ніби його крутило під зубом, відповів адміністратор, – знайшли його в приватному готелі під Львовом.
– Як в готелі? А факси з Ялти?
– Яка там, в ... Ялта! Я ж казав, він нас перевіряє. Домовився з мером Ялти, а той з відділенням міліції розіграв нас.
– Ага... Ага... Добре... Добре... – розтягував Римський. Очі його засвітилися жовчним блиском. У голові склалася формула офіційного звинувачення Лиходія і святкове, привселюдне скинення Степана Васильовича з трону. Вивільнення! Омріяне вивільнення фінеконома з-під цього інтригана і самодура, від цього самозакоханого таргана в подобі Лиходія! А може вилізуть вуха інших афер із замилюванням очей всієї громадськості, і тоді...
– Подробиці! – сказав Римський (котрий пережив не одного начальника), і гримнув кулаком об стіл.
І Заїда почав розповідати подробиці. Як тільки він прибув туди, куди його відіслав фінеконом, його негайно прийняли, уважно вислухали і ознайомились з документами. Усі були в невимовному захваті від можливості накрити цього дурисвіта одним ударом. Зрозуміло, ніхто й не повірив, що Лиходій в Ялті і погодились з припущенням Заїди, що Лиходій замислив якусь провокацію. А ще гості, ті, що зупинились у Степана. Сказано ж було: поїхав за місто подихати, покупатись. Ясна справа, мав потаємні гешефти.
– І що було далі? – перебив адміністратора схвильований фінеконом.
– Ну що було далі?! – відповів, криво усміхаючись, адміністратор. – Далі зібрали журналістів, стукнули в служби, хтось вирахував, де він може бути, і поїхали. Накрили акурат при тому, як продавав якимось двом “новим” мало не півміста.
– Ну і ну! Хто б подумав!
А Заїда продовжував теревенити далі. І чим більше він накручував сюжет, тим яскравіше перед фінекономом розгорталась широченна павутина Лиходієвої облуди, і кожне наступне коло цієї павутини було огиднішим від попередніх. А таке, наприклад, що впійманий у момент, коли він злочинно зраджував місто, Лиходій кинувся втікати від журналістів і спецслужбовців, їздою на кільцевій дорозі спричинився до декількох аварій, намагався відстрілюватися, а коли його зупинили й оточили, почав плакати й просити, аби його відпустили і дали можливість втекти за кордон, де його, мовляв, поважають. Пропонував гроші, погрожував повіситись... Словом, судний день!
Далі буде
|
|
