Невловимий спільник
КЛУБ КОМІСАРА БОНЦЯ
Бонцьо вже складав папери, наперед смакуючи вечерею в “Атлясі”, коли його гастрономічні мрії розвіяв тривожний дзвінок Піскозуба:
– Пане Юзю, сервус! Телефоную вам із “Арґоса”. Мусили б памнятати – то фірма, котру ми підозрюємо у ґендлі дівчатами. Тутай, пане Юзю, така оказія, жи без вас я не годен дати ради.
– Гаразд, пане Піскозубе, за квадранс буду!..
Останні півроку у львівському часописі “Хвиля” регулярно з’являлося спокусливе шлюбне оголошення: “Інтеліґентний купець пошлюбить кобіту. Стан, віросповідання, маєток – байдужі, важливе – душа. Золочів, вул. Костюшки, 9”. Ну яке б романтичне дівоче серце не стрепенулося на такий заклик? Кандидатки зголошувалися на зазначену адресу пачками, та замість обіймів омріяного нареченого потрапляли до брудних нір розпусти. Поліції вдалося дізнатися, хто подає оголошення до “Хвилі”. Був це такий собі пан Лемпіцький, директор фірми “Арґос”, яка офіційно торгувала кавовими суроґатами. Та з арештом не квапилися, шукаючи більш вагомих доказів та спільників ґендляра-перевертня. А спільник мусив бути, причім дуже дієвий і спритний. Досі впасти на його слід не вдавалося, хоча велемудрий комісар Бонцьо уже мав деякі міркування з цього приводу. Після розмови з помічником Бонцьо задумливо потинявся кабінетом, а потім знову підсів до телефона і накрутив домашній номер Лемпіцького. На дзвінок ніхто не відгукувався. Комісар зденервовано кинув слухавку і вже заміряв їхати до “Арґосу”, коли його увагу привернув іще один номер у нотатнику.
– Гальо, це панна Гальшка? Звиняйте, жи турбую вас у вечірній годині. Ви часом не знаєте, де тепер може бути пан Лемпіцький?
– Ні, я й гадки не маю, де мій шеф, – відповів мелодійний дівочий голос, – та у такій годині він зазвичай іще переглядає папери у бюрі. Прошу залишити мені номер, я негайно зв’яжуся з шефом, а потім зателефоную до пана.
По хвилі “мелодійна” дівчина передзвонила і повідомила, що в бюрі “Арґосу” телефон не відповідає.
– Вельми вам вдячний. Я розумію, жи зара пізня година, та мушу просити, аби панна прибула до бюра. То є пильна справа.
– Так, пане комісаре, – приязно продзвеніла Гальшка. – Не переймайтеся. Я звикла працювати у вечірні години.
– Тож звидимося у бюрі. Як мене не буде, прошу зачекати.
Та сталося так, що Бонцьо прибув перший, значно випередивши секретарку Лемпіцького. Інспектор Піскозуб щойно завершив збадання директорського кабінету, тим часом як закляклий труп Лемпіцького спочивав у фотелі за бюрком.
– О, я бачу, хтось нас випередив. А чи вдалося щось відшукати?
– Ні, жадного компромату тут нема. Певно, той клятий хтось прибрав не тільки дирехтора, але й усі папери. А мо’, ми змилилися, припустивши, жи саме Лемпіцький управляв ґендель дівчатами?
– Це ми невдовзі з’ясуємо. Наразі викликайте Пфіфера. Най тут добре пошурує. До слова, поки ви тут крутилися, ніхто не телефонував до бюра?
– Та ні, жадних дзвінків не було.
І тут Бонцьо почув, що хтось увійшов до передпокою. Він посунув назустріч – і побачив чарівну молоду особу в найактуальнішому строї сезону, пошитому з тканини у чорні та білі картки. Підбадьорені загальним бзіком на шахах, львів’янки останнім часом перетворилися на ходячі шахівниці.
– Ви, певно, знаменитий комісар Бонцьо? – упізнав комісар мелодійний голос зі слухавки. – Я Гальшка, секретарка пана Лемпіцького. Чи можу спитати ласкавого пана, шо сі стало?
– Пані досконало знає, шо сі стало, бо це саме пані, замітаючи сліди, забила свого шефа і спільника. Пане Піскозубе, йдіть-но сюди! Чи ви колись виділи таку чарівну мерзотницю? Ми шукали якесь бурмило чи стару потворну відьму, і нікому не спало на гадку підозрювати цей срібний дзвіночок! Ну, то ніц, іще послухаємо, що воно дзвенітиме під судом присяжних!
Чому підозра впала на чарівну “мелодійну” дівчину?
Відповіді – наступного четверга.
Відповіді на кримінальну загадку “Справа антиквара Бретта”, вміщену в “Поступі” від 3 серпня: Антиквар збрехав щонайменше тричі. По-перше, пугар аж ніяк не походить з часів короля Лева, бо той жив у ХІІІ столітті, а “раритет” датований ХV-им. По-друге, дамаський майстер ніколи не позначив би виріб датою, пов’язаною з Різдвом Христовим, бо мусульмани мають інше літочислення. Зрештою, якби у “безцінному” пугарі справді переховували еліксир, який роз’їдає все, чого торкнеться, навряд чи він би зберігся до наших часів.
Л. А.
|
|
