Євроремонт
Життя на вокзалі ділиться навпіл. Ніч і День. Але виживати там важко завжди
Це – наче назва передачі “Два світи, два способи життя”, яку за совдепії Львівське телебачення не соромилося показувати людям. Вокзал удень відрізняється від вокзалу вночі, перший поверх – від другого, вокзал “Львів” – від приміського... Удень тут багато світла, й у вас не виникає почуття втрати орієнтації в часі та просторі, яке опановує кожну людину з чесним сумлінням при вході, а значить, при зануренні в потік вокзального життя.
Усі кудись їдуть, у всіх усе сплановане – і тільки в тебе “прокол”: немає квитків і чіткої цілі, що робити і куди, власне, їхати. Теоретично є 10 кас добового продажу квитків, плюс віконце адміністратора, “інспекції по якості обслуговування на вокзалах і в поїздах”, “Справка”, які мають таку проблему вирішити. Але це – теорія. Насичені черги – і при цьому дві-три каси не працюють. Усе це – при львівському рекордному безробітті. Людей у місті вільних немає, щоб посадити їх у крісло. Чому за “справку” потрібно платити гроші? Мало того, каса № 9 – для залізничників, а №10 – для “інвалідів, учасників ВВВ і осіб, прирівняних до них”. Ну, не інвалід я – то що, мені тепер пішки по шпалах ходити?
Каса № 3 має притулений знизу папірець (від руки, жовтим фломастером), де пише: “Каса попереднього продажу”. Каса № 5 має такий же напис на папері, але синім фломастером. Патріотичні настрої працівників залізниці викликають щире захоплення. Скільки в Україні міст, де оголошення про прибуття поїздів, інша інформація (“Ласкаво просимо в наше місто!”) не дублюється якогось чорта російською? Враження трохи затерте поведінкою касирки з залу міжнародного сполучення. “Только по русскі!” – це вона відповіла на прохання двох франеків: “А можно по-русскі напісать?” Хоча до того тітка трималася до останнього й не переходила з української на польську. В Будапешті, наприклад, якщо дуже припече, касири у таких залах переходять з “нем-тудом”, “нем-іткем” на “інгліш”. Усе-таки це мова міжнародного спілкування... А от колега з віконечка “Адміністратор” проявляла справжні чудеса витримки. Це – при її розкладі: цілодобово (за винятком двох півгодинних перерв – і великої перерви, з другої до четвертої ночі). За п’ятнадцять хвилин, що я там постояв, у неї разів з вісім спитали, куди прибуває донецький поїзд (варіації – “на який перон?”), п’ять разів – “Де нам можна знайти начальника вокзалу?”; два рази – “Чим нам можна зараз доїхати у Чернівці (в Ужгород, до Хуста...); а ще: “У вас тутай нема електрички?”; “В Івано-Франківськ немає білетів?”; потім три рази слізно просили: “Пожайлуста, там не хочуть брать!”; двічі погрожували: “Єслі с намі шо случітся, ви будете виноваті, я вас прєдупрєждаю, чорт-тє шо творітся”; і ще було загадкове: “У розкладі такого немає!”; чи зовсім ніжно: “Ми понімаєм, ми вам надоєлі, но нам надо встрєчать гостей!”; сакраментальне: “Дєвушка, шо мнє дєлать?” (мова йшла про невловимий донецький поїзд)... Судячи з того, що всі казали слова “дякую” чи “спасібо”, людина з роботою справлялася. Навіть інтимне прохання пасажира: “Не хвилюйтесь!” – знайшло адекватну відповідь: “Я спокійна”.
Ремонт приміщення: ПО ЧЕТВЕРТИЙ ПЕРОН закрито, і таки чимала реорганізація подачі інформації – загальна, оперативна, додаткова; наприклад, “6 серпня – народні гуляння, День залізничника”, – все-таки вона дає свої позитивні результати. Уже не так страшно загубитися. Це вже не ті паперові картки, приліплені до віконечка інформації: “Поїзд “Львів -Хмельницьк” в ходу не буде “. Усі ці стенди, стрілки й позначки дуже вигідно відрізняються від того бедламу, що панував тут “за царя”. Нові двері, панелі “євроремонт” – усе це справляє відповідне враження на людей із провінції. Класно виглядає дашок. Сила. Це вже Європа. Мови нема, вокзал відійшов від тих ковбойських часів, коли вночі підлога в залі очікування була завалена тілами, сміттям і якимись великими дерев’яними ящиками. Тоді в природі не існувало жодного вільного квадрату. Людина в краватці й чистій сорочці виглядала, немов марсіанин.
Капіталізм, але натовпів іноземних туристів не видно, хоча до Польщі – півтори години їзди, і навіть зал такий є – для іноземців, і каси такі є – міжнародні, де є навіть одне слово, намальоване на склі на касі №25, англійською for foreigners, і продають квитки “в країни західної Європи”. Але оформлено то грубо і страшно, майже у стилі раннього застою. Міліція – РОLIСE: замало тої англійської, щоби переконати в протилежному. І напис на кабінці – “безкоштовний туалет”, а нижче – “Ремонт”, цього навіть місцеві жителі не розуміють.
Страшний занепад і примітив у кубі, якого ніколи не торкався ніякий ремонт, являє собою весь другий поверх, де також є свій шедевр. Унікум на теренах братства бюрократів –”кімната відпочинку та кімната матері і дитини” для транзитних пасажирів. Чомусь усе вкупі – і відпочинок, і матері з дітьми. Від руки приліплено до скла “документ”: “Проживання транзитних пасажирів у кімнаті матері й дитини та надання інших послуг”(чому то вони там взагалі мають право жити, коли всередині, біля кас, – купа виснажених матерів, на руках у яких – і торби, і малі потомлені діти.) “Дорослих пасажирів з України – 3 грн. Дітей від 3-х до 10-ти років – 1 грн. 50 коп. Діти до 3-х років – 75 коп. Іноземних пасажирів – 5 грн. Вартість сидіння в залі відпочинку до 3- х годин для (тільки денний час) Дорослих пасажирів з України – 1грн.20 коп. Іноземних пасажирів – 2 грн.40 коп. Дітей від 3-х до 10-ти років – 60 коп. Діти до 3-х років – 30 коп”.
Чому за “посидіти” не більше трьох годин українець платить 1грн. 20 коп., а іноземці – 2 грн.40 коп., я так і не в’їхав. Хто ж, окрім аборигенів, там сяде?.. Кажуть, вони, foreigners, до нас не їдуть, бо тут немає інфраструктури, готелів, транспорту, а ще – рівень безпеки нульовий. А такі написи – вони що, сприяють їх оптимізму? Ну, не бачив я у Лондоні хоча б єдиного напису на вокзалі “Вікторія Стейшин”, що це – для “своїх”, а це – для іноземців. Можливо, саме через це там буває море людей з цілого світу. Їх там хочуть бачити, а не прагнуть здерти з них гроші за те, чого не існує в природі. Сервіс?
Можливо, щось таке, як у нас, і там є – десь на безкраїх просторах Мозамбіку. Але навіщо брати приклад із тих? А якщо вам раптом заманеться визирнути з вікна і побачити місто (з вікна того ж таки міжнародного залу), то знайте: вікна там немає. І міста не видно, бо не світиться ніде, і можна сміливо втулити цитату Ремарка: здається, ніби ”йде війна – і нас бомблять”.
На тлі цієї глупої темряви дуже контрастно виглядає гарно освітлений приміський вокзал. Якщо дивитися здаля, наприклад, з вікна забитої людьми і смородом маршрутки № 67 (“Це ноги шофера, нє то не ноги, то хтось везе гниле м’ясо”), за якою безперервно біжать, вимахуючи руками, перелякані й розчаровані люди, то він спокійно тягне навіть на світовий рівень. Але це ще не все, бо “вартість замовлення” в місцевій, “приміській” “материнській кімнаті”, “одного місця – 60 коп.”, “Збір від надходження великогабаритного багажу – 50 коп.” (напевно, так і слона хтось перевозив). Я чесно спитав, як це у них відбувається. (“Бронь робиться. Письмово. І записується в спеціальний зошит, і касовий апарат є”). Бізнес. Тільки щось народу в цьому напівтемному, похмурому, з мертвим телевізором і п’ятикутною зіркою на стелі, залі я нарахував аж четверо осіб. Так само порожньо в приміському залі. Ну, мало бажаючих їхати маршрутом “Львів – Соснівка”, це все ж таки не Донецьк. Тому з трьох кас відкрита тільки одна – №2, де від нудьги знемагає приємна жіночка, і де (“в порядку інформації”) дописано – знову від руки, це взагалі місцевий феномен, – що “каса продає всі види квитків, включно з безкоштовними”, і це не смішно, бо каса №1 безкоштовні квитки чомусь не продає.
Зате книжковий кіоск, на відміну від тих, що в інших залах, поряд із російськомовною макулатурою торгує нашими газетами, “Міфами давньої Греції” і “Козацькими стравами” і “Профілактикою КМS”. Я так зрозумів, що це для кандидатів у майстри спорту. Картину затишку псують сходи нагору, у військовий зал, де зі смугастими торбами (чи без них) сидять понурі, напівсонні люди. Далі – веселіше. Зал для вояків виглядає так, як і років сорок тому: ті ж лавки, той же бруд, та ж темрява. Промінь світла – сім ультрасучасних кабін “Укртелекому”.
Ніч – не найкраща пора, панує чорний колір, вокзал набитий людьми, втомою й ароматами, від яких хочеться повіситись. Якесь рахітне за силою освітлення з допотопних абажурів створює настрій клінічної депресії. При вході до залу очікування стоїть чоловік, лице якого світиться виснаженням і відчаєм недбало вимитої підлоги та безробіття. Зал платний – гривня. Напевно, той катастрофічний рівень комфорту, фіранки, вазони з пальмами і телевізор, підвішений до стелі, якого ніхто не чує і який мало хто дивиться взагалі, все ж таки вимагає цієї гривни. Тут спокійніше спати на лавці. Чому ж тоді навіть такий дикий примітив не може бути і в іншому залі, де стоїть такий же продуктовий кіоск, і де з часів перемоги розвинутого соціалізму з’явилася тільки одна вражаюча новинка – розливне пиво?.. Ті самі лавки, площа, а найголовніше – люди, пасажири, які ніяк не можуть поїхати. Ця гривня – то батон хліба, який для багатьох є вечерею, сніданком і, можливо, навіть обідом наступного дня. Ресторан (“Його вже три роки ремонтують, а ви хотіли в ресторан!..”), якщо чесно, – то не дуже, і аж 13 буфетів, деякі (№5, №6) виглядають більш пристойно. А ще є піцерія з залишками фрески на стіні буфету №13, там, у “дворі”, для танцюючих пар грають на синтезаторі мелодію з “Професіонала”, й обіцяють “перші і другі страви”, і запрошують на “смачні страви” – між ними, очевидно, є різниця.
Добре, коли на вулиці тепло, коли не стріляють і можна блукати туди-сюди, хоча весь під’їзд до центрального входу заставлений машинами. Крок від дашка – і темно, як у лісі. Навіть напису “Слава Україні!” – і то не видно. На виході – таксисти і ще купа якогось підозрілого, “лівого”, люду, усі з диким ентузіазмом пропонують свої дивні, незрозумілі послуги і товари:
–Треба таксі!
– Сихів! Скільки потягне?
– Залежить, куди...
– Ринок “Шувар”...
– Де це?
– Початок, дитяча поліклініка...
– А внизу?
– Хай буде внизу!
– Двадцятку. Стоп, а скільки ти даєш?..
Але якщо вам не страшно – і ви не знаєте, де себе подіти, а сидіти в приміщенні, де зацофана відеотека із стандартним кічевим меню (“под огнем, микки рурк, адское пекло, боевик, в главной роли ЖКВД”) і тир (“5 пострілів 3 гривні”), важко – вийдіть на прогулянку. Можливість пройтися неспішним кроком... І от ви вже в царстві темряви і підозрілих тіней, п’яниць і дворових псів. Навіть реклама “Мальборо” не світиться. Єдина світла пляма – приватний магазин по правому боці. Головне – не зайти надто далеко, наприклад, до Привокзального ринку, бо стане дуже сумно і печально. Добре, що хоч поїзд “Донецьк – Львів” таки приходить, і що четвертий перон знайшовся...
|
|
