Чого ж дорікати дзеркалу, коли "фейс" як об "тейбл"
Немистецтвознавчий коментар до виставки "Львівський портрет"
SOVOK ALIVE
Наталка КОСМОЛІНСЬКА
Спадок, який залишила нам цивілізація, сам по собі не є ані унікальним, ані безцінним. Спадок як спадок: трохи попсутої часом нерухомості, купи вживаного одягу, читаних і нечитаних книжок, течки з сімейними фото, якісь розрізнені нотатки, з яких годі що второпати. А раптом, несподівано, на денці якогось пуделка ( чи там фараонового гробівця) – золоту обручку знайдеш – тішишся...
Уся різниця між якимсь археологом і якимсь середньостатистичним онуком, який успадкував майно своєї середньостатистичної бабці, що знахідки першого підуть до музею, а другого – до сімейного сховку, щоби його спадкоємці на денці чергового пуделка знайшли оцю ж бабину обручку і тішились...Такий собі кругообіг спадків і спадкоємців в історії виходить, якщо відірватись на хвильку від ревізії вмісту кожної окремо взятої родинної касетки і поглянути на пам’ятки ІСТОРІЇ, КУЛЬТУРИ, МИСТЕЦТВА нашої цивілізації в інтер’єрі ПЛАНЕТА ЗЕМЛЯ.
І що таке Львів у цьому контексті вічності? Малесенький куточок історичного інтер’єру з мінігобеленчиками на стінах і невеличкою музейною збіркою родинних портретів чужих предків, пошанованих зверхньою увагою забіглих туристів і романтично-аматорським пієтетом місцевих шанувальників.
І що таке у цьому ж контексті виставка львівського портрету останнього десятиліття другого тисячоліття від Різдва Христового і N-ого тисячоліття від створення світу?...Виставка як виставка...Спокусливо, звичайно, доштукувати свій власний портрет до галереї відібраних історією та випадком предків. Своїх, чужих, яка різниця? Усі ми esse homo, зрештою, в якійсь мірі родичі, всі пішли від Адама...
Річ не у виставці як такій. Річ у тих львівських проблемах, які вона “засвітила”. І не про мистецтво насамперед йдеться. Кожен митець, хоч з якого боку на нього дивись, просто “пеленгує” час в міру власних можливостей. “У надто палкому прагненні зрозуміти дійсність ми забули, що існуємо не для того, щоби її зрозуміти, а для того, щоби її висловити, що ми, мистецтво, це сама дійсність”.(Вітольд Гомбрович)
Отож, на виставці львівського портрету, маємо досить красномовну мистецьку візію львівської (даруйте за повтори) дійсності в її дійових особах та виконавцях.
Перше, на що звертаєш увагу, так це на те, що такого масштабу і концептуального рівня виставку мав би зробити якийсь з львівських музеїв: на те у них є відповідний комплект відповідальних теоретиків. Але, на жаль, останнім часом львівські музеї перетворились на пасивних хазяїв, які радо здають в оренду вільну від постійної експозиції площу першому-ліпшому варягу. Фактично, за неофіційним висловом одного з львівських мистецтвознавців, на даний момент у Львові можемо говорити про смерть музеїв. Музеїв не як фондосховищ уламків цивілізації, бо склад є склад,– яке вже тут життя... А музеїв як культурно-освітніх установ, на які в цілому світі є практика покладати насвітлення суспільних проблем засобами довірених їм історико-мистецьких колекцій. Так нещодавно в Будапешті відкрилась грандіозна виставка “Історія Угорщини в образотворчому мистецтві”, якою угорці хотіли довести собі і світу, що вони вже є достатньо цивілізованою нацією, яка здатна поглянути на власну історію без ідеологічних прикрас, не відпираючи жодних плям і не випрасовуючи жодних сумнівних місць. Або в Італії вирішили відсвяткувати завершення реставраційних робіт (!) вілли кардинала Медичі виставкою “Сон одного кардинала”, де на честь колишнього її, за доби Ренесансу, власника було зібрано розпорошені по всьому світу експонати його мистецької колекції та історичні свідчення доби і особи. Або англійці вирішили з’ясувати, чи Христос народився в Лондоні, через посередництво виставки “Побачити Спасіння”, яка демонструє написаний на англійський смак портрет християнства... Коротше кажучи, не чатують європейці над своїм спадком, аби ніхто не вкрав. Передивляються постійно, може щось для сучасності знадобиться. Знадобиться-не знадобиться, принаймні перетряхнеться, аби міль не заводилась.
У львівські ж музеї по цю святу воду хоч не ходи. Єдиним, хоч і не щедрим, але принаймні невсохлим джерелом є Львівська галерея мистецтв, яка пропонує нам час від часу дещицю до інтелектуальної поживи: виставки “Іван Виговський і час”, “Графічні твори Даніеля Ходовецького”, “Нерозгаданий ребус “Париж...”,”Львів австрійський” у її ж філії: музей мистецтва давньої української книги. В інших львівських музеїв сумно: Національний музей свою концептуальну музейну діяльність, здається, скінчив у той момент, коли з посади завідувача відділу мистецтва ХХ століття музею пішов Роман Дмитрик (організовані ним виставка “Сакральне мистецтво ХХ століття” та нова експозиція українського мистецтва ХХ століття, можливо, були в дечому і суперечливі, але зроблені з бажанням висловити власний погляд і думку, чим і цікаві), Музей етнографії і народних промислів останнім часом уславився як експонатор найбільш непрофесійних, а то і відверто “рогульських” виставок, Історичний музей та Музей релігії (постійно: постійна експозиція + мінівиставковий зальчик з міні – якими вийде-виставочками). Я не беру тут до уваги відкриті за останній час вищезгаданими музеями меморіально-ювілейно-персональні виставки, підготовка яких вимагає насамперед енерго-, а не інтелектозатрат: відбирай що покраще, вивішуй у рядочок згідно із зазначеною хронологією, і виставки заїжджі, які нам “спускає” міністерство та різні фонди для культурного обміну.
Так що ініціатору і куратору виставки “Львівський портрет” Ганні Друль, є чим пишатись, адже “потягнули” вони на пару з Юрком Кохом досить масштабну, з точки зору історика мистецтва, справу. Це перша у Львові за останніх кілька років повноцінна концептуальна виставка (рахувати можемо хіба що від приватної ініціативи КМЦ “Дзиґа”: “Еротична виставка” ще 1995 року ), яка не тільки зібрала до одного дзбанку всього потрошку в надії, що якась-то мистецька салатка вийде, а наважилась чітко дотриматись задекларованої концепції: виставити саме ПОРТРЕТ СУЧАСНИКА ЗА ОСТАННЄ ДЕСЯТИЛІТТЯ. А що до того ж організатори не пошкодували ні часу, ні сил, аби дійсно максимально відстежити ареал портрету на львівських теренах, то результат так незвично для нашої ділової практики ПЕРЕВЕРШИВ задум. Крім мистецтва портрету як такого (спектру стилів, рівня майстерності, соціології підбору портретованих), через саму специфіку жанру портрета, в якому великою мірою художником є саме життя – художник не може придумати людину, він мусить її побачити – уже на самій експозиції з парсун окремих індивідумів якось дуже опукло склався груповий портрет львівської інтелігенції в інтер’єрі. Видовище виразне, але сумне. Проте це вже друге, що спало на думку після того, як минулась радість першої ейфорії впізнавання і завантаження інформацією.
Адже сама ідея портрету як фіксації окремо взятого індивідуума або групи індивідуумів полягає не тільки, або не стільки в механічній передачі нащадкам коду генетичної ідентифікації. Не схожість передавали, а гідність. Нащадки передовсім мали знати, яких соціальних, громадянських, матеріальних або моральних висот досягнув їхній предок. Портрет як точка відліку тисячоліттями формував покоління і нації. Увесь інститут європейського шляхетства був заангажований цим надзавданням і працював на нього віками. Коли вже під час Другої світової війни в Італії було заарештовано одного із представників аристократії, чий рід походив ледь не від візантійських імператорів, навіть під острахом тортур і смерті він не погодився на співробітництво. Не тому, що був таким безстрашним, або таким принциповим. Він просто НЕ МІГ вчинити нічого негідного: ТРИДЦЯТЬ ПОКОЛІНЬ ПРЕДКІВ ДИВИЛИСЬ НА НЬОГО!!!
На виставці львівського портрету було виставлено 178 робіт. Тут не бракувало душевного родинного тепла: портретів батьків, бабусь і дідусів; замилування дівочою і дитячою красою, виконання подружнього обов’язку(портретів дружин) і вияву колежанських симпатій. Але окрім поодиноких дуже влучних психологічних характеристик – скульптурних портретів Ярослава Лемика роботи Марії Савки-Качмар, Івана Марчука Ярослава Мотики і Михайла Марковича Сергія Олешка, “Портрета Євстахії Шимчук” Миколи Шимчука, автопортрету Володимира Кауфмана, автопортрету з друзями Світлани Ярич, портретів Карла Звіринського та Любомира Медвідя роботи Олександра Войтовича, “Портрета Андрія Дороша” Наталки Монець і “Портрета Оксани Р.” Івана Франка та кількох вдалих стилізацій: поп-артові аплікації Романа Сурмая , “ікони” з родинним житієм Володимира Стасенка, “неоренесансний” портрет доньки Петра Гуменюка і так відверто-щиро-несвідомо-гіперреалістичний “Портрет Михайла Гориня” Ярослава Мацелюха – визначальною для ідеї побачити “портрет львів’янина” останнього десятиліття тисячоліття стала вісь КОХ - КОСТИРКО.
Саме цей “дует” художників, які спеціалізуються власне на портреті, беззаперечно, є найбільш цікавим у Львові і достатньо помітними в Україні, окреслив останнє львівське десятиліття з усією відвертістю справжнього таланту. На жаль, цей рахунок аж ніяк не на користь “Homo Leopolensis”. Романтичні портрети Юрка Коха фіксують тих останніх з львівських могікан, що були культурологічною візитівкою Львова кінця 80-х - початку
90-х і все ще не поїхали звідси, але, на жаль, не тільки у стильових забаганках художника, а й у реальному житті вони насьогодні перетворились, або поступово перетворюються на персонажів специфічної львівської міфології, привабливих, як напівобсипані “фрески” львівської реклами у колишньому пассажі Андреоллі. А “костюмований бал “ від Володимира Костирка в цей час сардонічно підсумовує і з висот обтяженого знаннями історії світового мистецтва інтелекту зводить рахунки. Взагалі і зокрема. У часі і в контексті. Задля вічного мистецького ґедзя оголювати приховане або просто задля сатисфакції як такої, коли місце, час і людина намальованої пензлем особи не має ніякого значення.
Отож, маючи перед очима настільки безжалісно-реальну картину стану справ у столиці нашого галицького королівства, можемо вже облишити нарешті пустопорожні “кавові” балачки щодо руйнації, деградації, рогулізації Львова. Адже жодне місто не визначається об’ємом історичного каміння, яке отримало воно у спадок. Його визначають люди, які у ньому живуть і вважають його своїм: від мера до останнього бомжа. Тому, якщо історичну частину Львова руйнують на наших очах – це ж наша з вами провина. Хіба якийсь зайшлий обирав нам мера? І на другу каденцію? Зрозуміло, що на каві зручніше, ніж на барикадах обговорювати наші сумні реалії, ніхто й не сперечається. Не ті люди прийшли на високі посади ! Що, відразу всі не ті прийшли ? А якщо в той час, коли не ті не так роблять, ми мовчимо... На жаль, Львів – традиційно корпоративне місто, в якому всі або травмовані стандартним пост-радянським конформізмом, або заангажовані родинними (“ми з тобою з одного села”), корпоративними (“ми з тобою з одного вузу”), амбіційними (“ми з тобою з одного клубу”) зв’язками, які якось дуже швидко перетворюються на павутиння – ознаку нежилих помешкань і мертвих міст.
Львів за свою історію пережив уже кілька періодів занепаду і розквіту. Тому його сучасний жалюгідний стан, так відверто оголений за допомогою всього лишень мистецької виставки, – не стільки привід для розпачу, скільки перший крок в керунку до дії. Бо наявність дзеркала і оригінал провокує виглядати гідніше.
|
|
