Гвалт по-московськи
Михайло КОСІВ
А ґвалту! а крику!
Т. Шевченко
Коли сесія Львівської міської Ради приймала ухвалу про захист звукового середовища в місті, мені надали слово в її обговоренні. Я намагався зосередити увагу колег – міських депутатів на двох аспектах. Перший: ухвала, яку вони сьогодні приймуть, негайно стане предметом пильної уваги далеко за межами не лише Львова, але й України, а найпаче – викличе кривотлумачення у наших північних сусідів. (Так і сталося, зауважу мимохідь). Не конче треба мати досвід політика, аби це передбачити. Тому ухвала має бути виваженою у кожному слові. Звідси – другий аспект: у ній не повинно міститися жодних заборон, які би потім змушували нас щось комусь пояснювати чи, тим більше, перед кимось у чомусь виправдовуватись. Зафіксуймо в ухвалі тільки позитивні моменти, які випливають з наших конституційних засад. Я зачитував на сесії конституційні норми, які стосуються мовної політики держави. Зацитую їх і тут.
Отже, у широковідомій статті 10, частини 1,2 сказано: “Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.
То забезпечує держава всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України? Кожен, навіть відвертий ненависник нашої мови, скаже без вагань: ні, не забезпечує. Але ж Конституція – основний (себто – найвищий) закон кожної держави. До того ж – це закон прямої дії. Усі інституції влади, що діють від імені держави, зобов’язані його виконувати. Таким чином, кожен правовий акт з питань суспільного функціонування української мови (чи розроблена відповідно до нього програма дій) повинен починатися словами: “На виконання вимог статті 10, ч. 1,2 Конституції України...” і далі те, що ви хочете запровадити. І ніяких заборон!
Одначе, десятою статтею Конституції обов’язки держави щодо захисту, розвитку, утвердження української мови на вичерпуються. Одинадцята стаття щодо цього містить цілком конкретні зобов’язання (зацитую її повністю): “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних менших України”.
З приводу і цього конституційного положення виникає закономірне запитання: сприяє Українська держава консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури чи ні? Знову з сумом доводиться констатувати: ні, не сприяє. Корінними народами в Україні є український і кримсько-татарський. То сприяє Українська держава розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності цих корінних народів? І ще раз – ні, ні, ні! А має сприяти, дотримуючись Конституції.
Може в кращому становищі в нас національні меншини? Адже про забезпечення їхніх мовно-національних прав ідеться і в зацитованій повністю статті 11, і в третій частині статті 10 Конституції, яку нагадаю також: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин”.
Розглянемо це положення на конкретних прикладах. Нещодавно, під час візиту прем’єр-міністра України В. А. Ющенка в Болгарію, раптом (раптом?) виявилося, що заснована в минулому столітті болгарська гімназія в місті Болград біля Ізмаїла, проводить тепер навчання дітей російською мовою. Мені доводилося бувати в цьому болгарському містечку на півдні України, в Причорномор’ї. Його розбудували болгари, що втікали з своєї батьківщини від переслідувань Османської імперії. Гімназію вони заснували й оберігали як національну святиню, аби не загинула тут, на нових землях їхня мова, культура, історична пам’ять. Ми, група студентів-філологів Львівського університету, їздили туди за сприянням нашого викладача – болгарина Миколи Дем’яновича Малярчука на мовну практику, для вивчення живої болгарської мови. А тепер, виявляється, ця гімназія російськомовна? Що ж це з нами всіма відбулося? Те, що представники урядів України й Болгарії підписали угоду про новий статус гімназії, в якій відтепер навчання вестиметься болгарською мовою з вивченням української (державної), можна назвати актом відновлення історичної справедливості. А хіба аналогічні акти не треба здійснювати в Криму щодо корінного кримсько-татарського народу? Приклади можна продовжити. І кожному недоброзичливцю, який підніме з цього приводу ґвалт і галас, скажемо культурно: сусідоньки, ми всього лиш виконуємо вимоги нашої Конституції. І спокійно та послідовно будемо продовжувати справу відновлення історичної справедливості. І не треба впадати у крайнощі, приміром, виганяти з України російського посла. Бо посол саме тому й називається послом, що виконує волю того, хто його послав. Ну, виїде з України пан Іван Абоїмов, а вони пришлють нам іншого Абоїмова, який так само буде реалізовувати відомі постулати зовнішньої політики своєї держави, які проголошують захист “рускоязичного насєлєнія”. Нехай собі. А ми робім своє. У нас ще є конституційна норма статті
24-ої, у якій передбачено, що в Україні (цитую) “не може бути привілеїв чи обмежень... за мовними або іншими ознаками”. То чому мене (нас усіх, українців) обмежують на всій території України “за мовними ознаками”, позаяк я і всі ми всупереч статті 10 Конституції не зустрічаємо “функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”? До того ж, чому обмеження за мовними ознаками терплять не лише представники корінного в Україні українського народу, але також корінного народу кримсько-татарського і всіх національних меншин, натомість привілеями за мовними ознаками користується лише одна національна меншина – російська? У тоталітарні часи комуністичного режиму тотального зросійщення і вигнання з рідної землі, крім корінного українського народу, зазнав корінний в Україні кримсько-татарський народ. Тотальній асиміляції піддавалися меншини: болгарська, грецька, гагаузька, вірменська, єврейська та інші. Що стосується трьох перших з перелічених, то асиміляція пройшла, незважаючи на те що вони компактно проживають на українській землі.
Висловлю на перший погляд парадоксальну думку: захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності потребує і сам російський народ та його національні (нібито російськомовні) меншини в колишніх совєтських республіках. Хто може заперечити, що наймасовіша сучасна російська субкультура – себто естрада, телесеріали, газетна публіцистика, ба, навіть театр і література, не є традиційно російськими, хоч і звучать російською мовою? Комуно-імперські програми утворення єдиного радянського народу на базі переходу всіх націй на російську мову даються взнаки посьогодні. Даруйте за нескромність, але тут мені видається доречним зацитувати свою власну думку, висловлену ще в червні 1989 р. в статті “Двоязичіє чи без’язичіє?”, що надрукована була тоді в журналі “Дзвін”: “Хибно думати, що люди, які позбуваються синівських почуттів до рідної мови й культури, стають чиїмось набутком... Кількісне збагачення будь-якого народу за рахунок припливу денаціоналізованих мас інших народів загрожує поглинути, здеформувати, перетравити національний характер, культуру народу, який збагачується таким чином”. Асимілятори піддаються асиміляції з такою ж силою, як і асимільовані. В цьому основна причина розпаду всіх імперій, починаючи від наймогутнішої в античному світі Римської і кінчаючи наймогутнішою у новітні часи Російською.
Мені ніколи не було чужим гасло, висловлене одним із основоположників сучасного націоналізму Миколою Міхновським: “Україна для українців”. Я тільки розширив би його сучасним змістом: в Україні всі мають бути (стати) українцями. Повноправними (і повноцінними) громадянами держави. Без запровадження української мови в усі сфери суспільного життя – цього досягнути не можна. Хто не знає мови народу, серед якого живе, той або гість, або тимчасовий найманець, або ж окупант. Усі ці категорії врешті-решт – тимчасові. Це не моя думка, я її колись вичитав (здається, чи не в Маркса?).
Отож, що зобов’язані робити державні інстанції, які відповідають за функціонування культури (чи ідеології в цілому)? Без сумніву, праві ті, хто пропонує створити на державному рівні умови для того, аби заняття індустрією української культури й мови стало вигідним і необхідним. Насамперед в Україні має стати вигідним заняття видавничим, естрадним, аудіо- і відео-бізнесом і т. д. Одначе, не можу погодитися з думкою, яка стала в нашій журналістиці панівною, що, мовляв, чим “менше держави – тим більше свободи, демократії і вища якість ЗМІ”. (Вахтанг Кіпіані “Если бы я был... Драчом”. – “Киевские ведомости”, 13.07.2000 р.). Помиляється цього разу талановитий і впливовий журналіст Кіпіані. Так мудрі люди у світі не роблять. Ось, наприклад, у березні 1996 р. уряд Республіки Франції прийняв постанову на захист французької мови та культури, в якій сказано: “Французька мова становить основу нашої культури й нашої національної спадщини; це те надбання, що є спільним для всієї франкомовної спільноти. Будучи суттєвим інструментом суспільної згуртованості, вона водночас є одним із винятково важливих елементів духовного ореолу нашої країни. Діяльність Уряду повинна мати на меті збереження за нею цієї ролі. Таким є сенс державної політики використання французької мови”.
Це уроки, які і нам необхідно засвоїти, а саме: 1) мова – основа національної культури і національної спадщини (і в нашій Конституції ці поняття визначені як історична свідомість, традиції, самобутність, без яких немає ані народу, ані держави); 2) мова – інструмент суспільної згуртованості (тобто, цієї самої єдності, злагоди, консолідації суспільства, до яких ми безнастанно закликаємо, але так і не спромоглися збагнути, що саме мова має стати основою національної державотворчої ідеї); 3) мова – винятково важливий елемент духовного ореолу країни (тобто святості, адже ореол – променисте сяйво навколо голови Бога, у зображенні святих на іконах). У Франції французами стали і стають мільйони громадян, які не є етнічними французами за походженням. Як би вони сконсолідували своє суспільство в одну цілість, якби не французька мова? Їхня урядова постанова з мовної політики має конкретні форми втілення у всіх сферах суспільного життя, в тому числі і в ЗМІ.
Господи, дай нам розуму французів, які вважають свою мову ореолом нації, і бережуть її як святиню, як найкоштовніший духовний скарб народу!
Одначе мова, як основоположний елемент культури, нерозривно пов’язана з територією побутування, себто з рідною землею, її природою, ландшафтом, людьми – носіями мови. Тому навіть одномовні країни відмінні між собою національною історичною самосвідомістю (характером), культурою, традиціями, бо мова і земля - невіддільні. “Я переконаний у тому, – писав авторитетний знавець мовних справ К. Паустовський, –що для цілковитого оволодіння російською мовою, для того, аби не втратити відчуття цієї мови, потрібне не тільки постійне спілкування із простими російськими людьми, але ще й постійне спілкування з нивами і лісами, водами, старими вербами, з пересвистом птахів і з кожною квіткою, що хитає головою з-під куща ліщини”. Паустовський знав, що говорив. Він жив у різних мовних середовищах, у тому числі і в нас, в Україні, отож, щоб не втратити відчуття рідної йому російської мови, вважав за конче необхідне спілкуватися не лише з першотворцями й носіями цієї мови, але й з російською природою. Що ж допіру говорити про тих, для кого російська мова ніколи не була рідною, хто не перейняв її від простих російських людей, а навчився з блатного (“прикольного”) жаргону сучасної естради, хто ніколи не купався у стихії російського простонародного мовного моря, ані навіть у природних водах російських рік, не бачив, які тихі зорі на російському небі над полями Росії, не збирав грибів у російському бору, не чув співу російських солов’їв (українське небо й солов’ї інакші), шуму берези і ліщини, але, тим не менше, запевняє, що українська мова йому не потрібна. Що являє собою його російська мова в Україні і його російськість узагалі? Це – покруч.
Саме до такого розуміння суті мови приходять зараз у всьому світі. Повторюю: навіть в одномовних країнах. Уряд англомовної Канади прийняв у січні 1995 р. ухвалу про захист свого інформаційного (в тому числі теле- і радіо) простору від нашестя також англомовних американських сусідів. Бо держава мусить дбати про захист своєї національної культури і свого вітчизняного виробника інформаційної та культурологічної продукції. Бо ж культура, що твориться англійською мовою у США, це не та сама культура, яка твориться англійською мовою в Канаді, а тим паче англійською мовою в Англії. Це ж аксіома. Аналогічні розмежування існують в Австрії та Німеччині, які творять свої національні культури німецькою мовою.
Або ще приклад. Державна політика щодо чотирьох національних мов і культур чотирьох корінних етносів, які проживають у 23 кантонах Швейцарської Конфедерації, відпрацьована і діє, як швейцарський годинник. Держава чітко здійснює свою мовну політику в галузі освіти, культури, у державних установах, у засобах масової інформації. Мета цієї політики продиктована двома суспільними потребами: по-перше, необхідністю забезпечити умови безперешкодного спілкування людей у всіх сферах господарського, суспільного, політичного життя поміж усіма мовними спільнотами краю (але наголошую – це стосується лише корінних націй краю, мови яких є державними), по-друге, бажанням підтримувати мовне й культурне різнобарв’я суспільства, розвивати духовне спілкування чотирьох корінних етнічних груп. Досягнення першої потреби полегшується об’єктивними умовами життя цього багатого і прекрасного краю – особливість суспільних стосунків у їхній державі полягає у вимозі обов’язково знати мову усіх чотирьох етносів. Друга обумовлена душевною делікатністю людей – вони, на щастя, звільнившись ще 1499 року з-під імперського панування австрійських Габсбургів, уже й забули, що то таке – зневага національних почуттів людини на власній предківській землі. Мудрі люди, мудро і доцільно впорядковане суспільство! Державну мовну політику у Швейцарії здійснюють спеціально створені для цього державні установи, зокрема федеральне управління з мовних питань.
Які практичні кроки у мовній політиці маємо здійснювати ми? Насамперед привести у відповідність з Конституцією України всі законодавчі акти держави й місцевого самоврядування та практичні дії, що з них випливають. Скажімо, закони про підприємницьку діяльність у нас були прийняті тоді, коли нинішньої Конституції ще не було. Української трагедії у львівській кав’ярні “Цісарська кава”, що спричинилася до загибелі Ігоря Білозіра – виразника сучасного національного пісенного духу українства, не сталося б, якби ми привели у відповідність до конституційних вимог умови надання ліцензій на обслуговування наших співвітчизників у всіх закладах аналогічного типу на всій території України. Ви, шановні наші підприємці, обслуговуєте нас транспортними перевезеннями, насичуєте наші шлунки своєю кавою та іншими смакотами в наїдках і напитках, але на додаток ще й хочеться обслуговувати нас культурно. Тому крутите всіляку музику. Будь-ласка, але виконуйте при тому вимоги статей 10, 11, 23 нашої з вами Конституції. Інакше – ваша ліцензія буде анульована. І все. І не треба розбазікувань про свободу, демократію, утиски когось у чомусь. Держава мусить уміти захищати свої конституційні засади. Інакше, що то за держава? Розгул демократії насправді не є ніякою демократією. Це світовий досвід цивілізованих держав. Ми його вчасно не збагнули. Щойно зараз уряд В. А. Ющенка почав запроваджувати у життя конституційні засади щодо мови й культури – цьому зокрема підпорядкована плідна, невтомна праця віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань академіка
М. Г. Жулинського. Допоможімо їм у цьому. Без ґвалту і крику.
|
|
