Збери та виграй
"ПИВНИЙ КОНКУРС"
Одарка НЕПИЙВОДА
Всі дороги міста ведуть до центру. Мабуть, тому біля найбільш центрального пам’ятника – Кобзареві – завжди людно. Старше покоління надовго тут не затримується, а ось молодь буквально просиджує свою молодість.
Цьогорічне літо оригінальністю не вирізняється, й ось уже другий місяць постать по-справжньому народного поета височить над галасливою юрбою. Люди збираються колоритні та неформальні. Незважаючи на кількість, яскравість і галасливість осіб, плящину пива можна побачити біля кожного.
Отак, ховаючись у тіні каштанів, із бурштиновим напоєм у руках і з привабливою особою поряд, відпочивала я після життєвої метушні. Та щойно зручно вмостилася, як збоку цілком логічне: “Смачного!”. “Дякую!” – відповідаю, оглядаючи скромно вдягнутого чоловіка. “Тільки пляшку віддасте мені потім?” - запитує, наче просить. Так і розговорилися.
Пляшки збирає другий рік, бо на 60 гривень пенсії прожити важкувато: “Спочатку як просив, мені дихання перекривало, не міг слова сказати”, – говорить, заглиблюючись в особисте. Згодом його монологічна розповідь нагадує сповідь – таку собі розмову про наболіле. Все життя пропрацював будівельником. І наче на підтвердження цього: “Во, видите, які руки. У тролейбусі триматися не можу – німіють”. Переніс дві операції...
Так і блукає собі від самотнього холостяка до закоханої пари чи юрби ролерів у пошуках плящини, причому порожньої.
– Скільки ж ви за день назбируєте? – запитую.
– Пляшок 7-8. Потім у кіоски – по 10 копійок.
Не треба бути математиком, аби “осягнути” величину його щоденного заробітку. Та ось у сусідської пари з’явилася порожня плящина, і випадковий знайомий почимчикував туди.
Як виявилося згодом, недарма. Звідки й узялася бабуся-конкурентка, і зчинилася сварка. Ситуація набувала кумедного характеру. Хлопець, котрий тримав плящину вартістю смішних 10 копійок, дивився на двох дорослих людей, котрі активно розмахували руками та сипали лайкою, з подивом і відразою. Таких, як він, багато, – не любить нарід прохачів.
Потім я розмовляла з бабцею-конкуренткою. Мабуть, ні – говорила вона, а я... ніяково кивала головою. Ще одна сповідь, іще одна знівечена доля, ще одне поламане життя. “А то життя?” – ставить одне з риторичних запитань.
До речі, назвати свої імена обоє співрозмовників навідріз відмовилися. Чи то боячись, чи то не нав’язуючись. Ось іще одна банальність – стереотипне мислення. А скільки отаких?
Хтось скаже: “Самі винні – вчитися треба було”. Або ж: “Це боротьба за існування – таке життя”. Але майже всі, байдуже знизуючи плечима, перегорнуть сторінку, щоби поцікавитися, як просувається процес над Лазаренком, чи про чергову Моніку для президента.
А в цей момент вони – гравці в пивну лотерею з поправкою на свої потреби – будуть блукати в пошуках дріб’язкового заробітку, щоби виграти у долі ще пару днів існування в місті безнадії.
|
|
